У разі подальшого опору наказував застосувати ін'єкції фазоліна з наступним логічним навіюванням. А операцію наказував починати після перевірки психологічної готовності виконавця…
…Габр впав з магніту у вугілля. Габр лежав у темряві, тримаючись за побите плече, і слухав гуркіт состава. Без зупинок, не знижуючи швидкості, состав летів і летів. До кінця другої години Габр прийшов до тями. Він утік у них з-під носа – ось тобі і вся могутність! Він, один, маленький, беззбройний – і вони: десятки, сотні, озброєні приладами, гвинтопланами, аерофорсами. І вони не змогли його схопити. Вони не врахували, що людина може не зламатися перед обличчям видимої могутності.
Габр вирішив триматися, не втрачати надії. Состав зупинився раптово, так що Габр пролетів до протилежного кінця магніт-блоку і закричав, боляче вдарившись вже раніше травмованим плечем. Він приготувався до найгіршого. Ківш перевернувся, і Габр разом з вугіллям полетів у прірву. Зрозумівши, що може бути похований заживо, Габр поповз до стінки і там, намацавши дугоподібні виступи, став дертися вгору.
Вгорі, по краю залізної ями, ходили якісь люди. Габр не став ховатися і покарабкався далі, щоб дізнатися, яка його доля, дізнатися, що робити. Незабаром він переконався, що знаходиться, швидше за все, в запаснику якогось підприємства. Люди ходили з незрозумілими інструментами, щось підкручували по периметру ями. Він почекав, поки вони відійдуть подалі, і вибрався назовні, побіг по тунелю до виходу.
Тунель виходив на залізобетонне поле, з усіх боків обгороджене бар'єрами. Габр переліз, за бар'єром були ліфти, якими робітники поверталися додому, в житлові квадрати. Затишна тепла кабінка швидко понесла його вниз і незабаром зупинилася: Габр натиснув випадкову кнопку. Йому було однаково.
Вулиця кишіла людьми, вони йшли, тримаючись правого боку. Тут, у натовпі істот, які никали туди-сюди, оголений, він почувався незатишно. Габр різко звернув у перші-ліпші двері довгої залізної будівлі, хтось ішов за ним. У кінці коридору були сходи, і він почав підніматися ними. Сходи йшли ще вище, а поруч – кришка люка. Габр відкрутив його і відскочив – на нього повалила пара. Пари було стільки, що забивало подих, але Габр не поспішав назад. Він відчував, як, задубілий, поступово відтаює, як зігрівається кожен орган всередині. Чоловік спустився вниз, на якусь гладку мокру підлогу, і в майже цілковитій темряві почав пробиратися вздовж стінки. Тут було багато людей. Габр нічого не розумів, і йому здавалося, що він поринув у якийсь приємний і солодкий сон. Раптом зникло все – і мегаполіс, і усвідомлення того, де він знаходиться, в якій ситуації. Габр ступив іще кілька кроків і наткнувся на чиєсь гаряче мокре тіло. Минаючи тіла, він пробирався далі й далі. Він взагалі не пам'ятав, хто він і що він. Увесь світ із усіма проблемами зник, розчинився в його відчуттях, у співі його тіла. Лінії тіл, круги й овали, породжували дивне відчуття. Габр намагався вловити межу, яка відділяла б голову від шиї, шию від плечей і грудей. Груди, живіт, стегна – все було умовне, все перетікало в усе, але все було чимось єдиним, цілісним, сяючим. Невже так виглядає кожна жінка? Невже саме такі Ліоз, Нія? І він, Габр, лише трохи незграбніший, худіший, тут, поміж сотень жінок. Якби вони знали себе!
Його притягувало бажання знову забитися між них, пережити мить неналежності собі. Заплющені очі, усмішки, груди, що стирчать врізнобіч, чорні трикутники внизу живота… Чоловік побіг до металевих сходів, що спускалися від люка. Він не знав цих почуттів, не знав і боявся. Бажання забитися між тіл, забути про себе – воно було таким солодким. І можна було обдурити себе: переконати, що немає ні Міністерства контролю, ні Окса, ні мегаполіса. Тільки ця зала для купань, темна і гаряча зала забуття. Але мегаполіс був, і було Міністерство контролю – не тут, у закритому бункері, а взагалі. Значить – скрізь.
…Агент Окса – Ширп, вів Габра на операцію. Вони мали пройти в Центральний Ліфтарій і піднятися у відсік Електронного Квадрату. Габр бачив уздовж доріжки довгу шеренгу озброєних істот. Ширп сказав: "Тепер це вже кінець, ви зрозуміли? Тепер ви вже не зможете стрибнути в магніт-блок". – "Звідки ви все це…" – "Послухай, хлопче, – сказав Ширп. – Ми не діти. У нас кругом свої люди. У Міністерстві контролю, в спецчастинах. Ми знаємо про все, що вони задумують. Я тобі гарантую: ти вийдеш звідси тільки мертвий або сліпий. Помилки вони не повторять. Ну?" Габр отримав блок, його провели повз пропускний пункт. Усе було продумано. "Ти не можеш відкрутитися, ти загнаний. Тебе загнали в кут, ти зрозумів? Твій опір безглуздий", – сказав Ширп. Габр ішов за ним, приголомшений раптовістю того, що відбувалося. Він не сподівався зустріти цю людину, опинитися притиснутим до стіни, коли здавалося, що Окс уже забув про нього.
Вони пройшли всередину Центрального Ліфтарію, зайшли до кабінки. Ширп сказав, що тут так контролюють підступи до входу і сам вхід, що не вважали за потрібне ставити контролери у самих коридорах і в Залі. Габру залишалося оминути вісьмох чергових. Габр тихо, на кінчиках пальців, кинувся бігти вздовж широкого напівтемного коридору. Була мить, коли йому дуже захотілося розвернутися, пробратися назад крізь вхідний пристрій і шість контрольних будок, проникнути до Ліфтарію і… Але порятунку не було, він це знав.
Головний Зал – це було величезної площі приміщення, на три чверті заповнене апаратурою. За пультами управління сиділи дивно вдягнені люди, їх було п'ятеро. І ще одна річ вразила Габра: в цьому приміщенні були якісь отвори в стінах, в одному з яких було видно край сліпучого величезного, круглого – сонця. Габр звернув до апаратури, що була розташована в кутку зліва. Там, біля самої підлоги, згідно з інструкціями, отриманими від Окса, містився потрібний блок. Габр опустився на одне коліно й, озирнувшись на схилених над пультами чергових, почав відкручувати болт, який випирав над поверхнею.
"Що це ви робите?" Габр сіпнувся і завмер: п'ять чергових у дивному одязі сиділи півколом до нього. Очі їхні були розплющені і спрямовані на нього.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Частина ІІІ
Пан Річардсон привів Габра у Тихий Куточок – селище біля самого моря, за лісом, який частково приховував стіну мегаполіса. Будинки у селищі були невеликі, з похилими дахами, з вікнами, з стінами не з бетону і не з заліза. Всі будинки були світлі, чистенькі, і такі само світлі, одягнені в яскравий одяг були люди, що з'являлися зрідка на дорозі. Усі вони йшли дуже швидко, з широко розплющеними очима, анітрохи не боячись наштовхнутися на перешкоду. Подекуди біля будинків гралися в піску діти.
У будинку Річардсона Габр запитав, чому сліпі не знають, що мегаполісом керують зрячі. Чоловік відповів, що це селище – все, що їм залишилося, все їхнє життя. Їх мало, але це не вони захопили владу. До Вищої Державної Наради належать усі зрячі, а до цього туди входили їхні батьки, а перед тим – батьки їхніх батьків, і ланцюжок цей губиться в далині часів. "І ви собі спокійно керуєте мільйонами, навіть не замислюючись, хто вам дав таке право?" – спитав Габр. "А який сенс замислюватися? – відповів Річардсон. – Що від цього зміниться? От ви нас засуджуєте, а самі готові були позбавити життя мільйони цих нещасних". Пан Річардсон сказав, що зрячі – не злі чудовиська, і якби вони відмовилися від влади, мегаполіс не зміг би існувати. Габр сказав, що незрячі могли би самі управляти.
Річардсон покликав свої дочку Наталі, познайомив з Габром і сказав: "Уявляєш, він вважає, що незрячі могли б самі керувати мегаполісом". Річардсон розповів, що незрячі правлять на всіх нижніх щаблях. А зрячі – тільки вгорі, звідки все видно. У кожній регіональній Нараді Голова – зрячий, бо хтось один на місці має бути залучений до таємниці їхньої влади. Габр був здивований, коли дізнався, що все придумано не зрячими, а кимось, про кого навіть зрячі не знають.
Річардсон сказав, що зрячі відрізняються від Окса Нюрпа і його спільників тим, що хочуть знати наслідки того, що роблять. Зрячим не все одно, що трапиться, якщо "справедливість буде відновлена". І оскільки вони дуже і дуже невпевнені у наслідках, вони просто нічого не роблять, бояться щось міняти. Ось, скажімо, така дрібниця: нехай загін спеціально вихованих змалку незрячих виросте зі свідомістю, аналогічною зрячим. Тобто начиненим усіма знаннями про істину. І ось вони їх посадять замість себе. Що з цього вийде? Новий клан, і не більше.
Річардсон залишив Габра наодинці з Наталі. Дівчина спитала, чи він насправді хотів зупинити мегаполіс. Габр відповів, що не знає, і спитав, чому його не осліпили. Наталі розповіла, що осліплюють не вони, а незрячі. У Міністерстві контролю зрячий лише міністр. Вся Служба Безпеки складається з незрячих. Ніхто, окрім міністра, нічого не знає про зрячих. Лише вони самі знають про себе.
Габр і дівчина вийшли прогулятися. Наталі говорила, що зрячі навіть бояться сліпих, у зрячих тільки авторитет Вищої Влади, а це так непевно. Габра ловили не вони, а сліпі, у них є свої служби, для яких він – хворий. "І ви, самі зрячі, могли би спокійно спостерігати, як таку саму, як ви, людину, позбавляють найдорожчого?" – спитав Габр. Дівчина відповіла, що це все дуже складно: "Ми дивимося на них здалеку, адже ми бачимо цей світ. Це створює прірву між нами і мегаполісом. І все, що робиться "у сліпих", навіть прозріння, осліплення, – все це там, не в нашому світі, розумієте? Все це "у сліпих"".
Виявилося, що зрячі прикуті до мегаполіса, усі ходять туди на службу. А оскільки зрячих мало, то від самого народження їх готують до служби. "Чому ви не підете?" – спитав Габр. "Куди?" – "Далеко-далеко". – "Навіщо?" Він був здивований: "У вас така влада, ви на вершині, над усіма… І ви… ви ходите на службу, ви прикуті до цього страховиська… Є ж інше життя… Ну, невже вас не кличе далекий простір?" – "Далекий простір?.. А, далечінь… Не знаю… Ні, напевно… А навіщо? І що там будеш їсти? У нас тут своє щастя, свій світ. А від щастя навіщо йти?" – відповіла Наталі.
У свій щоденник Габр записав, що коли дізнався, що зрячі керують усім, то мало не збожеволів.