Дерево почорніло і згоріло. Один із воїнів вступив уперед і змахнув мечем – яблуня посипалась на землю. Тоді витязь (а Сиз зрозумів, що це Магава) сказав, що одним пучком стріл знищить у Сизовім світі усі житла-корчі з вітряками, з динями, з човнами і світлячками. Але вони можуть подарувати їм життя, якщо Сиз вернеться у поселення і приведе усіх до Кабанячої річки, до скелі. Тоді витязь і його брат (він показав на коня) поговорять з лісовим народом і запропонують мирне сусідство. "Мені треба подумати", – сказав Сиз. Він поліз у кишеню, витяг кисета і хотів було закурити (а люльку він завжди розпалював світлячком). Та тільки намацав гниличку, як Магава раптом відсахнувся, кінь його важко пирхнув і в печері прокотився голос: "Назад! Не треба! Сховайте!" Сиз здогадався, що вони злякалися світлячка.
Три списоносці хутко ступили до Сиза, щоб негайно одвести до ями. І вони б його повели, та раптом у всіх над головами різко й пронизливо крикнула птиця Куа. Вона почула чужий дух зозулі. Магава наказав усе обнишпорити. Коли Сиза вже вели, він оглянувся і побачив, що витязь сидів на кріслі уже закутаний в чорний плащ. І це був худий роздратований гайворон-воїн, а над ним стояв дикий кінь-тарпан.
Сиза кинули не в яму, а в темну бокову нору-заглибину. Тут йому було краще видно, що робилося в ближніх підземеллях. Раптом у одному кутку він побачив діда Лапоню. Той сидів і плакав, розплутуючи рибальське начиння. А печерні приблуди дмухали у вогонь, реготали і вихвалювалися: зараз ми будемо, діду, підсмалювати вам п'яти! Забилась зозуля над Сизовою головою, і ще дужче заметушилися думки в його голові: як рятувати себе і Лапоню? Що робити?
Ті ж два стражники, Квасило і Дригайло, прикотили чималі каменюки, затулили вхід до нори і вляглися. З їх розмови Сиз почув, що Магава хоче зібрати усіх лісових мешканців до Кабанячої річки, щоб знищити. Хоче спалити корчі дотла, а тоді воздвигнути гори, і буде тут царство тьми.
Сиз вирішив негайно діяти. Він проліз між двома каменюками, прихопивши запалену люльку і гниличку, що тепер яскраво світилася. Квасило й Дригайло налякалися такого світла і відступили. А Сиз вхопив діда Лапоню і побіг. Сиз не знав куди бігти, але зозуля почала показувати йому шлях. Дід Лапоня й досі не второпав, де він і що з ним діється.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Гра в печерні піжмурки. Куди пропав Лапоня? Куа нападає на втікачів. Ще одна втрата
Втікачі сховалися за високий гранітний пристінок, а згори покотилось до них каміння, потім з гуркотом і ревом ввірвались у темний закапелок два печерних страшила; чулося, що за ними біжать інші. Кинулися просто на Сиза. Сиз докурив люльку, сказав: "Кхе, добрий буркун!" – і живим вогнем їм усім під носа. Печерні розбіглися. Сиз підштовхнув Лапоню, і вони побігли крутою підземною розщелиною, куди їх вела зозуля. Крики, голоси котилися всіма переходами й печерами, вся величезна гора, покопана до самого споду норами, забігала, заворушилася, заходила ходором. Тепер втеча Сиза і Лапоні нагадувала смертельну гру в піжмурки. Вони кидались в один тунель – і натикались на страшил. Сиз відсахував їх вогнем і біг з Лапонею в інший бік, аж гульк – вивалювались з якоїсь печери нові переслідувачі. Зозуля кидалась під стелю, вела їх то вгору, то вниз (а все це відбувалось у темряві), і от несподіванка – пропав Лапоня! Сиз кликав, але дід не озивався. І Сиз кинувся за зозулею. Біг він заплутаними лабіринтами, і нарешті показався вихід з проклятих печер!
Вискочив Сиз з печери, та раптом над ним показалася Куа. Де вона взялась? Звідки? Куа кидалася на Сиза. І коли вона з розгону летіла прямо в його голову, зозуля кинулась на неї. Сиз бачив з землі: біда! Знемагає його рятівниця! Крило одне зламане, і якийсь смертельний відчай у її останніх стрепетах. Зозуля зробила так, що Куа ударилась об камінь. Обидва птахи загинули. Сиз знав: треба тікати. Він бачив, що вже починається ранок. Добіг до Кабанячої річки. Зійшло сонце, заснувався туман між деревами. Сиз уже засинав, бо ж він спав вдень.
Сиз спав, а проте настороженим вухом чув: хтось брюхкається, стогне у воді, вичалапує на берег. З води ліз на берег мокрий, весь обшарпаний дід Лапоня. Сиза він, видно, не впізнав, та й взагалі анічогісінького не бачив під сліпучим сонцем. Сперся на Сизове плече, пошкутильгав, незграбно поліз на крутий берег. Вилізли вдвох на мох і, вкрай знесилені, впали. Лапоня розповів, що в під землею провалився в ущелину і пірнув у річку! Та добре, що старий і легкий, мов сухі коноплі, вода й понесла його попід землею і викинула аж тут.
Згадка про страшні печери розбудила Сиза. Не хотів, та примусив себе підвести голову. Він побачив, що на тій горі, де билась його зозуля з хижим птахом, вилітали один за одним з печер патлаті страшила в накидках. Треба було вставати, тікати, рятуватися. Та голова сама липла до м'якого моху. А зморений Лапоня спав непробудно.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Мармусія з веслом на озері. Троє на човнах. Хто швидше – ті чи вона?
Мармусія вдома помітила, що брата нема. Тільки валявся на підлозі розчавлений шматок березового пенька-гнилички. А ще були сліди величезних підошов. Мармусія захвилювалась, а потім побачила розтоптаний млинок. Вона взяла весло й пішла позвати Вертутія. У дворі помітила, що за нею стежать. Несподіваного гостя вона навернула веслом. Він так чкурнув під гору, що аж смуга лягла за ним. Мармусія сіла в човен і з гордим виразом попливла. Понад берегом хтось слідкував за нею. Вона підняла весло, і переслідувач погнав в густі чагарі.
Мармусія взялась за весло і попливла швидше. Вона зустріла на греблі Вертутія і Чублика, які теж передчували біду. Вертутію дуже не сподобалось те, що Сиз зник, а хтось розбив ліхтар, зламав млинок (той, що крутиться навпаки, проти вітру!) і підглядав. Вони погомоніли трохи й домовились: їхати разом до Варсави.
Дорогою побачили перекинутий човен діда Лапоні. Хтось поламав і весло, і дідові вудлища. Вертутій вистрибнув на берег, де були чиїсь сліди. Чублик сказав, що треба не до Варсави, а до Кабанячої річки, он в той бік, куди плетуться сліди!
Уже починався світанок. Мармусія одразу напнула на лице чорну хустку. Чублик і Вертутій затулились од сонця долонями. Гребти стало важко: сон, розмореність, втома гнітили. З гори, від Щербатих скель гулом, луною котились в долину дикі перегуки, рев, тупотіння. Чублик зрозумів, що то лісові приблуди. Друзі з'їли ягід лісового лимонника і вже не хотіли спати. На березі в корчі раптом побачили Сиза і Лапоню. До них уже бігла ватага здоровил у накидках. Один з них налякався Мармусії і втік. Одного вона тріснула веслом межи вуха. Поки Мармусія вгощала одного, а за ним ще двох здоровил, Вертутій і Чублик перетягли в човен Сиза і діда Лапоню. Тоді забрали Мармусію і скоріш попливли.
Стовуси пливли та все з більшою й більшою тривогою поглядали на далекий ліс: там, над озером, де їхні оселі, вставали й закручувались у небо попелясто-чорні дими. Чублик зрозумів, що в селі щось горить.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Сліди розбою над озером. Друга нарада у Варсави. Мудре й повчальне слово професора. Сиз: "Треба готувати кручу!"
Вертутій звелів швидше гребти до Сизового подвір'я; йому здавалося, що саме там коїться щось погане. Густий дим, справді, вився над Сизовим корчем. Сиз спав, але відчув, що близько його домівка, яка горить. Він хвилювався за світлячків. Та диво: корч стояв цілий. Але коли Сиз торкнувся до стіни чубуком, корч рухнув. Лишився лиш попіл. Мовчки стояли Сиз, Вертутій, Чублик, Мармусія. Хмарка попелу сіла – і стало видно обгорілий вхід під землю. Добре, що спальня і музей у Сиза були сховані на глибині. Підземні галереї вогонь не дістав. Мармусія сказала, що треба швидше пливти до будинку Вертутія.
Давно такого не було на озерах: день стояв у розпалі, а стовуси і тривуси, замість того щоб відсипатися у прохолодних корчах, вимахували веслами і гнали човнами до Верхнього озера. Та було пізно: млинки були поламані, потрощені, втоптані в пісок. Не варт казати, як посірів, згорбився Вертутій.
Зовсім іншу картину застали вони в Хворощі, бо він спіймав одного з волохатих страшил і годував його динями, приговорюючи: "Будеш знати, як з вогнем вриватися на баштан!" Печерний сопів і мукав од страху, очі у нього лізли рогом. А світлий медовий сік капав з язика і струмочками біг на волохате пузо. Вертутій відпустив Хворощевого гостя, давши йому доброго стусана на дорогу.
Усі поїхали до Варсави, щоб гуртом порадитись. У підземеллі у Варсави сиділи майже всі стовуси й тривуси, дорослі й малі, не кажучи вже про його учнів-лунаристів.
Велась тяжка рада: як боронити себе від навали печерних? Хвороща радив: коли нападає ворог, треба його зловити і пригостити від щирого серця. Професор Варсава запросив до слова Сиза і Чублика. Ті розповіли усе, що знали. Тоді розумні розмови повів Варсава. Він розповідав, що кульбаба народжує сто пушинок, але навесні проростають лиш декілька, бо деякі пушинки згоряють, деякі падають у воду. І лише зовсім небагато парашутиків розцвітуть новими ясно-жовтими квітами. Тут Сиз раптом викрикнув, що для ворогів треба кручу і живого вогню. І наказав, щоб після вечірнього дзвону всі прийшли до озера.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Стовуси й тривуси готують кручу. Сиз і Чублик у засідці. Парадний вихід Магави. Картина жорстокої страти
Увечері стовуси й тривуси прокидалися, брали з собою лопати й ломики і тяглись до озера. Коли Сиз випив каву, Мармусія подала йому кашне і холодно й рішуче сказала, що теж йде до озера. Сиз знав, що марно переконувати сестру залишитися. Вони вдвох нагребли купу листя і гарненько затулили вхід у свій тунель.
Важка душнувата ніч висіла над землею. Над озером зібралося повно лісового народу, хто з лопатами, хто з грабарками, а хто прикотив і тачки. З лісу вела сюди велика галявина-луговина, трава тут стелилася рівною скатертиною до самого озера, і тільки над водою берег круто обривався вниз.