Ніби кулясті блискавиці. Також це могли бути уламки ракет або метеорити.
Дехто не погоджувався з вчителем, але той казав, що Земля єдина заселена планета, яка має мислячих істот. Може, є життя на Венері або навіть на Юпітері, але якесь примітивне. "А може, вони прилітають з інших зірок", – сказала якась дівчинка. Вчитель доводив, що польоти між зірками і планетами фізично не можливі. "А може, вони якось інакше літають", – понуро озвався Славко. Максим Іванович пильно глянув на хлопця.
Учні розходилися з обсерваторії розчаровані. А ввечері по телевізору згадали про таємничу подію. Дівчина-метеоролог впевнено заявила, що це не вивчене атмосферне оптичне явище.
Славко з Ліною гуляли того вечора між весняними деревами в лісі, захоплено перемовлялися. Вони розуміли, що ніхто їм не допоможе, що нема таких апаратів, щоб знайти Планету Квітів… тим більше, коли вона невидима і невідомо, де її шукати. Але друзі вірили в пришельців і вирішили шукати їх. Може, в них наука сильніша, вони знають більше. Вони б помогли. Можливо, вони вивчають Землю, але ховаються десь від людей в недосліджених, незаселених місцях: в Антарктиді, в Гімалаях, на Памірі. Ліна і Славко домовилися тікати літом на пошуки.
ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ
Сама доля йшла назустріч змовникам. В кінці квітня до школи надійшов лист із Середньої Азії, від таджицьких школярів. Вони писали українським друзям, що самі майструють телескоп, що дуже залюблені в зорі і хотіли б зав'язати щиру дружбу. А для того запрошують членів астрономічного гуртка приїхати до них у гості цього літа.
Славко з Ліною ледве не збожеволіли від радощів. Вони після уроків помчали до своєї схованки в лісі. Там були сховані два рюкзаки, куди складали консерви, сухарі, тепле вбрання для майбутньої втечі. Та цього разу їх вислідив Прі. Він просив друзів взяти його до компанії і відкрити свою таємницю. Прі клявся, що не зрадить. Славко мусив погодитися і все розповісти, бо Ліна просила за Прі.
"ЗАЙЦІ"
Друзі з вчителем та іншими дітьми прибули в Душанбе. Скориставшись нагодою, Ліна, Прі і Славко втекли на аеродромі. Учні на чолі з Максимом Івановичем вже прямували до літака, на якому вони мали летіти далі, а втікачів уже не було. Згодом над аеродромом почувся голос диктора. Він звертався до трьох учнів, які загубилися і яких чекає літак. Кілька хвилин повідомлення повторювалося. А Прі з Ліною сиділи в кущах і тремтіли. Тим часом Славко випадково побачив вертоліт, який мав везти щось геологам високо в гори. Поки льотчики відійшли, друзі-втікачі пробралися у вертоліт і лягли за якимось ящиком.
Ліна й Онопрій цокали зубами від страху. Славко цикнув на них обурено. Вернулися льотчики, і вертоліт м'яко піднявся в повітря.
ГОРИ
Ліні снилися чарівні гори. А вона із Славком. Ось широка площина, на ній блакитна куля. Біля неї стоїть високий пришелець, кличе до себе… Але раптом Славко будить дівчину: вони прилетіли.
Одчинилися дверцята, звідти потягло холодом. Льотчик вийшов, щоб покликати геологів, які мали забрати багаж. Захопивши свої рюкзаки, друзі вискочили з вертольота. Метнулися геть від машини, заховалися під захистом скель.
Вони побачили мальовничий краєвид. У вузькій долині під ними шаленів сивий гірський потік. На крутих урвищах ліпилися якісь убогі чагарі, а трохи нижче – біля води – вже зеленіли трави, розквітали квіти. До вертольота підійшли люди, жваво гомоніли про щось, сміялися. Діти втекли, щоб їх не помітили.
Прі захотів вертатися. Славко сказав, що може бігти до вертольота і їхати додому, але Прі залишився. Вони рушили вглиб гір по вузенькому кам'янистому карнизу. Над головою громадилися страшні потріскані скелі, внизу скакав на порогах бурхливий потік. На обід зупинилися в глибокій ущелині, біля прозорого джерела. Діти надіялися побачити у цих незвіданих місцях пришельців.
ЗРАДА
Ночувати зупинилися в кам'яній заглибині, схожій на печеру. Над горами котилися хмари, іноді вони пропливали зовсім поряд. Ліна була впевнена у Славкові і не боялася. Хтозна, чи відшукають вони пришельців, але дружбу вже відшукали. Чи є більший скарб?
Зранку Ліна прокинулася першою. Дівчинка глянула поруч себе. Славко ще солодко спав, а Прі не було. Ліна кинулася до свого рюкзака, відкрила його. Нема ні сухарів, ні консервів! Прі втік, захопивши їхні харчі. Друзям лишилося лиш дві пачки цукру…
БЛУКАННЯ
Десь далеко-далеко квітучі долини, зелені дерева, широкі повноводі ріки, шумливі міста й села. Тут – цілком інший світ. Ніби на чужій планеті. Кам'яний хаос. Не чути співу птахів. Вгорі – глибока синява. Знизу – сліпуча білизна. Уже п'ять днів, як Прі утік. Друзі з'їли одну пачку цукру. Вони йшли по снігу і не знали, скільки ще зможуть мандрувати. Якось вони побачили, що їх шукає вертоліт. Але вони не показалися.
Минуло сім днів. Залишилося ще десять грудочок цукру. Ліна дуже схудла, їй було холодно. Коли вони зупинилися, раптом побачили у небі сріблясту машину. Вона хутко падала вниз. Славко відразу подумав, що то вони! Корабель був схожий на срібну чечевицю. У сріблястому пристрої відчинився люк. В темному отворі з'явилася постать, схожа на людину. Вона підстрибнула. Раз, вдруге. Поскакала до найближчої скелі. Взяла шмат базальту, поклала в своє нутро. Славко і Ліна, що сховалися, подумали, що то робот, який досліджує землю. Друзі вирішили зайти у апарат, поки робот не бачить.
Шукачі кинулися через снігове поле. Вони забігли в корабель. Пристрій похитнувся. Гучно залунала під кроками земних дітей металева підлога. Матово-білі стіни, сферичний коридор, блиск розмаїтих вогняних вічок на стелі. Двері з м'яким шурхотом зачинилися. Ліна зблідла, вчепилася в рукав Славка. Підлога захиталася під ногами. Шукачі попадали. Почувся тоненький пронизливий свист, який перейшов у потужну, дивовижну мелодію…
БЕЗОДНЯ
Славко відчув, як все його тіло стрясає дрож. Друзі почали пробиратися коридором. В одному місці прохід повернув праворуч, друзі опинилися в невисокому сферичному приміщенні. Посередині видно було два низькі крісла. Діти обережно сіли в крісла. В ту ж мить стіни корабля розтанули, щезли. Ліна зойкнула. Перед ними розкрився неосяжний космічний краєвид, безодня неба. Серед зірок видно було рожево-жовтаве кружало Сонця. Можна було дивитися на нього незахищеним оком. А внизу пливла півкуля Землі.
Ледве встигла Ліна встати з крісла, як корабель помчав назад до Землі. Гори летіли навстріч, корабель міг розбитися. Славко напружив уяву, ніби намагався відштовхнути фатальний удар. Назад, назад, в космос! Подалі від планети! Ми не хочемо вмирати! І знову захиталося все довкола. Гори почали зменшуватися. Корабель пробив пелену хмар. Вийшов у зоряний океан. Хлопець полегшено зітхнув.
Славко заспокоїв Ліну. Рідна планета швидко зменшувалася, губилася в космосі, ставала схожа на зеленкувату блискучу вишню.
МАРС
Попереду збільшувалася якась планета. Червона. А біля неї – зірочка. Друзі подумали, що то Марс. Поряд показалися супутники Фобос і Деймос. Ліна лягла в крісло, затулила очі долонями. Славко теж дивився собі під ноги, хвилювався. Чому корабель приніс їх сюди? Невже на Марсі живуть мислячі істоти?
Минуло небагато часу. Чи, може, багато? Неможливо визначити його протяжність. Зрештою корабель похитнувся, завмер. Славко глянув навколо. Зірок не видно. За прозорими стінами синіло холоднувате небо. По ньому пливли пасма ріденьких жовтавих хмар. На обрії темніли зубці низьких горбів.
Ліна розплющила очі. Друзі встали з крісел. Одразу стіни стали непрозорими. Вони рушили коридором до вихідного люка. Славко ступив на кам'янистий грунт. Тупнув, підстрибнув. Оглянувся, усміхнувся дівчинці підбадьорливо. Вона теж вийшла з корабля. Під ногами тихо поскрипував рудий пісок. Дихалося важко. Повітря було холодне, сухе. Друзям захотілося їсти і пити. Вони дружно рушили до заростей дерев. Під ногами розквітали фіолетовим цвітом якісь тугі м'ясисті рослини. Славко зірвав одну. Вона вп'ялася йому в пальці, пирснула коричневою рідиною. Сильно защеміло. Хлопець скрикнув від болю і почав обтирати руку полою куртки.
Мовчки підійшли до дерев. Між листочками блищали круглі горішки. Славко зірвав горішків, ними і підкріпилися друзі. Потім вони знайшли воду.
Діти поверталися до корабля, відшукуючи свої сліди на піску. По дорозі ще нарвали плодів. Біля густого куща з гарячими кривавими квітами Ліна зупинилася, захоплено скрикнула. Дівчина простягла руку до куща. І раптом кущ захопив її. Вона заборсалася, закричала відчайдушно. Славко не міг їй допомогти. Кущ із своєю жертвою зник за стіною дерев.
Стислий переказ по частинах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Частина четверта
НЕБУВАЛЕ
РЯТУНОК
Славко схопився, побіг до корабля. Якби хоч одна жива істота! Нехай навіть марсіани. Невже вони не зрозуміють, не допоможуть? Хлопець вскочив до коридору. Люк безшумно зачинився. Славко шепотів: "Що ж діяти? Що робити?" "Яка-дія-потрібна?" – пролунав поряд спокійний монотонний голос. Славко зрадів. Він попросив корабель знайти Ліну. На екрані виникли образи марсіанських краєвидів. Ось з'явився перед Славком густий гай блакитних дерев. Серед них багато кущів з кривавими квітами. Кущі з червоними квітами старанно снували кокон. Хлопець здогадався, що там Ліна.
Видіння далекої долини зникло. Стіни знову стали прозорими. Корабель полетів до Ліни. Дорогою Славко бачив пустелі Марса, подзьобані кратерами, мізерні зарості, шпилі дивних будівель, руїни концентричних стін. "Сліди-діяльності-розумних-істот, – сказав голос. – Було-високе-життя. Тепер-перерва-еволюції". "То що? Марсіан нема? – сумно запитав Славко. – Вони загинули?" "Ні-є. Але-їх-мало. Планета-холодна. Мало-енергії-від-Сонця. Вони-шукають-нових-шляхів-розвитку".
Славко прибув на місце, де мав врятувати Ліну. Дівчина вже була сплетена прозорими тонкими нитками і підвішена поряд з другими коконами до скелі. "Треба забрати її", – захвилювався хлопець. "Буде-зроблено", – запевнив робот. З стінок корабля виринули дві механічні руки і обірвали нитку. Потім вони обережно внесли кокон з людиною до отвору, поклали на підлогу. Славко добув з кишені складаний ножик і визволив Ліну.