Дід тоді витягають манок і починають: "Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр!"
Все ближче чути нервове "пать-падьом". Він уже під сіткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить він голівкою сюди й туди, як на ніжки спинається, шукаючи чарівну спокусницю!
Згодом дід виплутує сіренького переляканого птаха з сітки. І питає: "А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бігати? Будеш у гречку стрибати?!" Ловимо ще і ще. Я засинаю, а потім чую, як дід обгортає мене своїм піджаком. Під ранок перепелів аж сім!
З рушницею полюють перепілки восени, коли вже просо вклоняється хазяїнові повними китицями пшоняної каші, а навкруги проса самі стерні та копи, та скирти... Тоді перепілки ситі. Вони запливають тоді жиром і, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла.
Коли полюєте перепілок з вашим власним собакою, то це найвища насолода. А коли приносите додому, пам'ятайте правила: обов'язково почистіть рушницю і не об'їдайтесь!
ЛОСЬ
Одного разу зчинився був гвалт, що під Києвом, у Пущі-Водиці, бачили в лісі лося. Зібралися місцеві охотники, позаряджали рушниці, наздогнали того лося, оточили. А то виявилася корова, та до того ще й ялівка, яка в лісі заблукалася. У Києві одного лося я сам бачив, але саму тільки голову.
Лось – звір дуже здоровий: дорослий самець важить іноді більше як тонну. Полювати лося – річ дуже прибуткова, через те ми й узялися розповісти про спосіб цього полювання, хоч на Україні лосі й не плодяться.
Що треба для охоти на лося? Перш за все, ясно, рушницю. Можна гвинтівку чи карабін, можна штуцера, можна й просту собі дубельтівку, але набої повинні бути з жаканівськими кулями. Шротом лося не звалиш. Обов'язково – лижі, бо полюють лося взимку. Харчів брати так місяців на два, бо це полювання потребує чималого часу. Треба брати і величеньку діжку, щоб у ній можна було засолити пудів з п'ятдесят лосятини. А ще сіль беріть. Одягатись треба якнайтепліше.
Вантажитесь у вагон і їдете на північ: можна в Архангельський край, можна й у Вологодську або Кіровську область Росії. До обласного центра ви не їдьте, бо в самім обласнім місті лосі не водяться, вони на периферії. Краще всього висідати на якійсь невеличкій залізничній станції, серед дрімучого, безкрайого лісу.
Висіли. Треба змайструвати вузько-довгі саночки, щоб везти усе потрібне. Обладнавши все як слід, надягайте лижі, запрягайтеся в саночки і на лижах весело і прудко вибігайте в ліс... І біжіть собі на лижах: усе ліском, усе ліском. Коли пощастить, то днів за два-три наткнетесь на лосячі сліди... Пильно вдивляйтеся вперед і переслідуйте лося. Відчуєте через два-три тижні втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваєте, що й лось притомився, бо сліди його все глибші, все важчі. Підбадьоріться, – ось-ось перемога! Вже недовго... Днів через п'ять-шість ви вже наближаєтесь до лося, бо він уже не біжить, а тяжко йде, ступає. За два-три дні він од вас не далі як на п'ятсот метрів!
Аж ось ви бачите, що звір упав. Потім підвівся, ступнув разів із десять і знову впав. Ще раз підвівся, двічі ступнув і впав. Лежить! Ви підбігаєте на лижах до нього і падаєте на звіра. Декілька днів ви обидва відсапуєтесь. Звір питає: "Стрілятимеш чи різатимеш?" Просите почекати. А коли лось підвівся, ви його стріляєте. Тоді вже білуйте, соліть м'ясо, викликайте радіограмою дружину з дітьми.
А як дружини не викликатимете, – грузіть солонину на санки й додому. Коли повернетесь додому, в Києві буде вже дві лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля. Мій приятель хотів був подарувати мені ту голову з страшними рогами, бо не мав де її приткнути: у передпокої – в хату не ввійдеш, в кабінеті – теж нема де повернутися!
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ДРОХВА
Колись давно, коли мені тільки 7 років було, поїхав я з двома дядьками-куркулями полювати на дрохв. Чоловіки взяли мене, щоб коней поганяв на гарбі.
Їдемо ми. Повна гарба сіна, та ще кругом і бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, коні поганяю, рушниці на сіні лежать, кошик з глечиками та з харчами. А дядьки лежать горілиць на гарбі й намагаються співати.
Оце було моє перше полювання на дрохву! Далеко у степу чоловіки побачили сім птиць. Дядьки залягли у пшениці, а мені сказали об'їхати дрохв і наганяти їх до них. Я все робив так, як казав мені дядько Дорош. Але дуже вже мені закортіло роздивитися дрохв. Особливо отого, найбільшого, що весь час, голову високо підвівши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур'яну погано було видко. От я встав на гарбі й визирнув через бур'ян. Як розженеться найбільший, а за ним і всі, – знялися й полетіли. Я так і впав у гарбу! А вони полетіли не на дядьків, а вбік!
Потім полювання вже не було: я коники ловив, а дядьки з глечиків у чарки наливали та закусювали, потім співали. А дядько Дорош все намагався довести, що: "Дрохва – дуже полохлива птиця!"
А дрохва таки справді дуже полохлива і дуже сторожка птиця. Полюють її отак, як ото ми колись із дядьком Дорошем полювали: гарбу і воза обтикують бур'яном, гілками з листям, а потім, об'їздячи табуна, наганяють поволеньки на схованих охотників. А найцікавіший спосіб полювати дрохву – це підкрастись до табуна на постріл і торохнуть. До дрохв треба лізти на череві. То нічого, що на другому кілометрі вашого підкрадання ви вже не штанами будете лізти і не сорочкою, а голими ліктями й голими коліньми, що на третьому кілометрі вже з колін і з ліктів кров капатиме. Воно того вартує, бо дрохвячий смалець лікує від бешихи.
От ви вже підкралися метрів зна п'ятдесят! Останні зусилля, ще метр – і дрохви... здіймаються й летять! Ви стріляєте "у божий світ, як у нову копійку", сідаєте, дерете натільну сорочку і перев'язуєте коліна й лікті! А потім уже потихеньку йдете додому.
Ви, ясна річ, не повірите, але одного разу я таки вбив дрохву. Убив, не підкрадаючись, а просто так – устрелив та й вже! Було це в серпні, віяв невеличкий вітерець. Бурячиння було високе й лапате, вітерець по нім тихенько лопотів, я поволі й потихеньку йшов, і дрохви мене підпустили, бо, очевидно, шум моїх кроків заглушало лопотіння гички. І я таки підстрелив малу дрохву.
Додому я їхав гордий. Святкувати здобич мало прийти чоловіка з двадцять. Я й сказав дружині, що краще однесу дрохву, хай там приготують, а ми всі туди підемо та й посидимо, дрохви поїмо! Сповістів я всіх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу. Зібралися їсти ту дрохву 28 чоловік. А дрохва маленька була. Поїли дрохву, з'їли ще індичку й гуску (це вже свійські птахи) і салату олів'є порцій з п'ятнадцять з'їли, було там іще й де-воляй, і карського шашлику! Різноманітної там було, одне слово, дичини! Вітали всі мене з щасливим полем, кричали, щоб мені й далі не було "ні пера ні пуху", а потім співали.
На ранок були вдома довгі балачки, але вже більше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки. Балачки закінчилися сентенцією приблизно такого змісту: "Та доки ж я і взимку у літньому пальті ходитиму?" — "Та ти ж сама розумієш: дрохва! Не часто вона трапляється!" — "Дрохва?! – перебивають вас. – Дрохву чоловік на зиму в теплі краї проводжає!" Я мусив виправдовуватися, що випадково устрелив. А вже Миколі Івановичу, що ото дрохву готував, кажу, що коли принесу ще дрохву готувати колись, хай тримає в землі (щоб запах вийшов) не два дні, а місяців зо два! "Не витримає, – зогниє!" — "От і добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти".
ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР
Коли говорять "дикий кабан" – не страшно, а як – "вепр", так уже й мороз ніби поза спиною і волосся на голові ворушитись починає. Найстрашніший дикий кабан – "одинець", – це запеклий кнур-індивідуаліст, старий досвідчений кнуряка, що прибивається до табуна тільки тоді, коли свині весілля справляють. Він тоді своїми страшними іклами розганяє кнурців-парубків, усі його рушниками перев'язують, він сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-поміщик на весіллі у своїх кріпаків.
Дикі кнури-одинці звуться ще сікачами. Собак вони своїми іклами одним ударом січуть, а охотник, як побачить сікача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу і сидить там тихий, як горличка. А потім уже всім і розповідає після четвертої стопки, як сікача стріляв, як сікач його з дерева кликав, а охотник на нього сів верхи! Завершується тим, що опівадача попід руки беруть і кладуть на канапу. А він і на канапі ще добиває сікача.
Ясна річ, що, полюючи сікача, можна мимохідь з десяток менших кабанів чи свиней настріляти, але головна ваша мета – сікач.
Розповідав мені якось Кузьма Дем'янович, дуже досвідчений мисливець, як сікач бігає. Полював мисливець кумпанією у Баб'ячій балці, яка підходила з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою – ліс. За проваллям починається болото, а далі – річка. Полювали зайці, лисички, що трапиться. Був з ними й місцевий дідок-охотник. Він розповів, що в цьому болоті є табун диких свиней і здоровенний сікач бродить. Мисливці зразу ж рішили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було їх 6 чоловік. Дідок не схотів йти: "Боюсь!" – каже. Та й пішов у балку. А Кузьма Дем'янович увійшов в очерет, пройшов трохи, став, обдивляється. Справді, ніби стежки якісь в очереті. Пройшов ще трохи далі в очерет, вибрав таку собі невеличку вроді галявинку, став, прислухається... Не чуть нічого... Згодом навіть задрімав трохи. Коли воно щось ніби як шелесне очеретом, та як хрокне! Кузьма підскочив і побіг до провалля. А потім з провалля вилетів, як хорт, добіг до лісу, й на грушу. Сів, звів курка, чекає. Довго сидів, нема нічого. Аж ось його гукають. Підійшли товариші, зняли його з груші, бо виліз високо. Виявилося, що то нічого не рохкало, а просто Іван Петрович висякався. А Кузьма і досі не розуміє, як він у 56 років з провалля вискочив і на грушу видерся.
Найчастіше полюють сікача з загонщиками. Коли на вас вискочить дикий вепр, і ви не встигли втекти, ви вже тоді його, ясна річ, стріляєте. Стріляти треба обов'язково кулею, цілитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан – звір страшно лютий, він кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне ікло прямо в пуп і з криком "Ага, попавсь!" поре мисливця.
А коли кабан смертельно поранений, то лягає поруч пораненого охотника.