СВЯТО
У кожної людини свій шлях. Одні манівцями, важкими, камінням забитими стежками виходять до світла, інші й зовсім заблукають у темряві, а іншим – ніби сонце одразу освітило. Різним життям живуть люди, різними шляхами йдуть і, починаючи їх, не знають і не відають, з чиїми іншими зіткнуться.
Одного дня у залах будинку Академії художеств усі чекали Карла Брюллова, який щойно приїхав з Італії. Про цього чоловіка говорила не тільки вся Академія, а весь Санкт-Петербург та навіть Європа. Куди не підеш – скрізь тільки розмови про його картину "Останній день Помпеї" та про його повернення з Італії.
Картина прибула в Росію за кілька місяців до приїзду Брюллова, і художники влаштували бенкет прямо перед нею. Картина була виставлена в одній із зал Академії, і завжди перед нею був натовп народу. Не лише люди вищих кіл, кожен більш-менш освічений житель Петербурга вважав своїм обов'язком на власні очі побачити картину.
Чекаючи на Брюллова, один з учнів Академії, Аполлон Мокрицький, розповідав друзям, що Гоголь назвав картину світлим воскресінням живопису, який довгий час перебував у летаргічному стані. Молодий чоловік з лагідним приємним обличчям – Іван Сошенко, підхопив думки Мокрицького.
Чекали Брюллова художники, літератори, музиканти. Серед них – байкар Іван Крилов, конференц-секретар Академії художеств Василь Григорович, поет Василь Жуковський, композитор граф Михайло Вієльгорський, граф Федір Толстой.
Карл Брюллов сам був вихованцем Петербурзької Академії художеств. По закінченні навчання поїхав до Італії для удосконалення свого художнього таланту. Його цікавила радісна яскрава природа, краса людини. Він часто працював на відкритому повітрі, втілював у свої картини справжнє життя. Якось він подорожував з братом Олександром і побачив Помпеї. Карл розшукав спогади Плінія Молодшого про загибель Помпеї і вирішив написати на цей сюжет велику картину. З яким запалом і з якою нелюдською настирливістю працював він! Художник був наче одержимий.
Повернення Брюллова на батьківщину з Італії, де він прожив кілька років, було своєрідним тріумфальним походом. Увага всіх була прикута до невеличкої, але стрункої і міцної постаті Карла Брюллова. Палкий захват охопив усіх. Грала музика, лунали привітання. Потім Брюллова привели до зали, де був приготовлений обід. Брюллов дякував своїм учителям і пив за їхнє здоров'я. Старі професори із сльозами на очах вклонялися і міцно цілували свого колишнього учня. А коли Брюллову вручили вінок із лавр, він поклав вінок на сиву голову свого колишнього професора. "Хіба можна бути щасливішим, ніж ми сьогодні!" – прошепотів Аполлон Мокрицький.
БІЛА НІЧ. ЗУСТРІЧ
Тарас ніяк не міг заснути в петербурзьку білу ніч. Він взяв з собою папір і олівці та все для роботи вдень, щоб не вертатися, і пішов у місто. Вийшов на набережну, минув університет, Академію наук, Академію художеств, з якої линули голоси і співи... Що діється зараз там, уночі? Тарас іде далі. Напроти над Невою – Зимовий палац, де живе сам цар Микола І. З вікон його їдальні добре видно Петропавловську фортецю, де конають у ланцюгах борці за волю.
Тарас простує до Літнього саду. Коли б він знав, що Пушкін недавно навіть жив тут і ходив у Літній сад. Зараз нікогісінько тут нема. Тарас пройшов садом, повернувся в алею статуй і почав перемальовувати. Його почуття, думки, мрії були збуджені прогулянкою. Хотілося заспівати рідну пісню, яку співали сестри, мати, старий дід. Цього, звичайно, не можна робити. Але в голові линули ці пісні, з якимись новими, своїми словами, і замість того, щоб малювати, як збирався, на рисувальному папері він записує свої пісні. Перед очима – широкі степи, зелені гаї і діброви, рідний Дніпро з тихими вербами.
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилі підійма...
Як дивно, як несподівано прийшло натхнення! Та це ж вірші, такі вірші, які чув, які читав у книжках Жуковського, Пушкіна!.. Біжать рядки за рядками. Легко, без напруження, Тарас пише рідною своєю мовою.
Тепер у нього почалося подвійне життя. Удень він працював, а вночі йшов на своє улюблене місце в Літньому саду і знову писав там свої вірші та перемальовував статуї античних богів.
Якось Тарас так заглибився в малювання, що не помітив, що сьогодні він не один. Якийсь чоловік нечутно підійшов до хлопця і поклав йому руку на плече, а потім похвалив малюнки. Коли Тарас розповів, що родом з Вільшаної, чоловік радісно обняв за плечі Тараса: "Так ти ж мій земляк! Я ж з тих країв!" Новим знайомим Тараса став Іван Сошенко, який відразу відчув якийсь зв'язок з цим обідраним малярським учнем, якусь відповідальність перед його щирим глибоким поглядом.
ЗМОВА ДРУЗІВ
Карл Брюллов жив в Академії художеств. І студенти, і професори називали його приміщення з майстернею "портиком". "Портик" одразу зробився улюбленим місцем усієї молоді. Найбільше пощастило захопленому Аполлону Мокрицькому: він став учнем Брюллова. Крім натхненної, справжньої науки мистецтва, це ще значило велику дружбу, спільні інтереси, вечори і ночі в палких суперечках, розмовах, ліричних спогадах, інколи в шумних молодих розвагах.
Іван Сошенко був сином бідного богуславського міщанина, але хлопцеві вдалося вирватися до Петербурга, потрапити до Академії. Після тої несподіваної зустрічі в Літньому саду Іван і Тарас вже бачилися кілька разів. Сошенко згадав, як хотів Тарас, прийшовши уперше до нього в гості, поцілувати йому руку, як він сам висмикнув її і почервонів, і Тарас переляканий втік. Навіть йому, Сошенкові, не багатієві, не панові якомусь, важко було збагнути одразу, що всі свої 23 роки Тарас був у становищі раба, людини, на яку ніхто ніколи не зважав. Але у хлопця були такі жваві очі, такий допитливий розум, така цікавість до всього і безперечний талант до малювання. Це привертало до нього молодого художника, і він уже розповів про юнака своєму другові Мокрицькому.
Мокрицький і Сошенко розговорилися про Тараса, хотіли якось допомогти. Вони вирішили піти до художника Олексія Венеціанова, який був людиною виключної доброти. Венеціанов слухав Сошенка уважно, і в його добрих, по-старечому вже вицвілих очах було непідробне співчуття і сум. Венеціанов сказав, що поки Тарас кріпак, шлях в Академію для нього закритий. Художник порадив не кидати Тараса, а підтримати, підучити, познайомити з Григоровичем, з Євгеном Гребінкою. Порадив давати хлопцеві книжки, повести на виставки.
ВОДА КАМІНЬ ТОЧИТЬ
Іван Сошенко давно не бачив Шевченка, тому якось прийшов у театр, де Тарас розмальовував стелю. Тарасові ніколи було й дихнути, так завалив його роботою Ширяєв. Та тепер, нарешті, робота була цікавіша, ніж фарбування парканів. Тарас міг тепер хоч трохи виявити свою мистецьку вдачу. Після ремонту у театрі закінчували ліпні прикраси, розмальовування плафонів, арок. Вже навіть репетиції йшли повним ходом. Театр мав відкритися цього року новою оперою ще мало відомого широким колам молодого композитора Михайла Глінки "Іван Сусанін".
У театрі Сошенко побачив Жуковського і графа Вільєгорського. Граф Михайло Вієльгорський, високий, рум'яний старик, з величною поставою і сивим хвилястим волоссям до плечей, був одним із найосвіченіших і найкультурніших людей в галузі мистецтва на той час. З ними був і Глінка. Сошенко, проходячи мимо, скромно вклонився цій групі і пішов далі. Він зустрів механіка сцени, і той сказав, що Шевченко – хороший хлопець, талановитий, усі малюнки Ширяєву робить, а цілісінький день на самому чорному хлібі. Сошенко вирішив поговорити з Ширяєвим про Тараса.
Побачивши суворе обличчя Ширяєва, яке ніяк не сприяло люб'язній розмові, Іван Сошенко раптом зробив найприємнішу усмішку. У розмові Сошенко хвалив Ширяєва і таки добився дозволу приходити до Тараса та вчити його.
А Тарас під самісінькою банею вимальовував якийсь візерунок, увесь захопившися роботою і мугикаючи собі під ніс. "Нічого, вода камінь точить! — усміхнувся Сошенко. — А я не відступлюся. Треба його малюнки показати Великому Карлу і розповісти про нього Жуковському. Це твій обов'язок, Іване!"
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ДРУЗІ З ОЛІМПУ
Прем'єра у театрі відбулася з успіхом. Останнім часом панувала мода на італійську музику. А тут зі сцени лунали рідні російські наспіви.
У ложі, що її з великими труднощами зумів дістати в останні дні меткий на такі справи Аполлон Мокрицький, зібралися молоді художники з Карлом Великим (так називали Брюллова).
Сошенко, користуючись нагодою, говорив з Брюлловим про Шевченка. Брюллов сказав, що Тараса не можна кидати напризволяще, бо він – талант. "Він повинен бути вільним! — говорив Карл Великий. — Я сам візьмуся за цю справу, говоритиму з його паном…"
Після прем'єри у тісному чоловічому колі ближчі друзі святкували успіх Михайла Глінки. Зібралися усі: Брюллов, граф Вієльгорський, Жуковський, Пушкін і сам Глінка. Брюллов вирішив порадитися з Жуковським і Вієльторським щодо справи Шевченка…
Малярський сезон закінчився, відкриття театру відбулося. Тарас був вільнішим. Сошенко скористався напівдозволом-напівзапрошенням Ширяєва і вже не раз і не два заходив до нього на Загородній проспект і забирав Тараса. Вони ходили в Ермітаж, в Академію, до Великого Карла.
Якось Тарас повертався додому щасливий. Великий Карл по-домашньому, в червоному халаті, розмовляв, жартував із ним, дивився його малюнки, хвалив, робив зауваження. Увечері прийшов до Брюллова в гості поет Жуковський. Тарас хотів утекти, але його не пустили. Жуковський за руку, як з усіма, привітався з ним.
Сошенко і Мокрицький давали Тарасові читати книги, які радив Карл Павлович. А якось Сошенко повів Тараса до Євгена Гребінки. Яким рідним, давно забутим теплом і затишком повіяло на Тараса. Байкар Євген Гребінка мав досить значний успіх серед петербурзьких літераторів. Його друкували журнали, бо його повісті й оповідання любили читати. У Гребінки усі завжди залюбки збиралися. А ще у Гребінки була пристрасть – усіх пригощати, особливо в тих випадках, коли з Полтави від рідних прибували посилки.
Тарас мало не розплакався, почувши рідну мову. Тут був і другий земляк, Григорович, і з ним одразу переговорив Сошенко про Тараса, як радив старий Венеціанов.