Дмитрик маму називав "мамонт", а тата "татонт". І вони не ображались, а тільки посміювалися. Це Віті подобалось.
Сергій Порфирович працював заступником директора якогось великого науково-дослідного інституту. Надія Максимівна – головним лікарем стоматологічної поліклініки. Обоє були симпатичні, доброзичливі до людей. Коли Вітя хворів, Надія Максимівна завжди діставала для нього різні ліки.
У Сергія Порфировича була машина. Від неї хвилююче пахло сумішшю бензину, гуми, заліза і ще чогось незбагненного, що є неповторним запахом автомобіля. Це був запах мандрівки – швидкої їзди, зміни місць, мелькання картин за вікном, радісного лоскоту в грудях…
Віті так подобалось їхати на машині! І перша у Вітиному житті поїздка на машині – то була поїздка на автівці Сергія Порфировича. Хоча ні, до того він двічі їздив на машині. Перший раз – на "швидкій допомозі", яка одвозила його в лікарню з гострим нападом апендициту. Другий – на таксі, коли після операції бабуся Світлана забирала його з лікарні. Але хіба то можна брати до уваги!
Якось Сергій Порфирович запросив бабусю і Вітю у поїздку до лісу. Всю дорогу від захоплення Вітя не міг сказати ні слова. Вони їхали досить довго. Понад годину. І приїхали у густий ліс, на берег озера. Крім них, тут не було нікого. Поки мама Дмитрика і бабуся розстеляли на траві рядно і викладали їжу, Сергій Порфирович дістав із багажника справжній шкіряний м'яч і затіяв із хлопцями на галявині гру в футбол. Це було так весело й цікаво, що у Віті аж голова йшла обертом. Вітя був вперше у справжньому лісі.
А за тиждень, наступної неділі, вони знову поїхали на природу. На цей раз була нова радість. Сергій Порфирович хотів навчити хлопців кататися на велосипеді. Цього разу вони поїхали в інший ліс, у світлий прозорий березовий гай, на велику зелену галявину, яку перетинала стежка. Стежка була рівненька, без вибоїн, наче асфальт. Сергій Порфирович хотів, щоб його син перший навчився їздити, він же синові купив велосипед і заради сина затіяв оцю поїздку на природу. Але вийшло так, що Вітя їхав краще за Дмитрика. Вітя перехопив погляд Дмитрика. І в тому погляді були і розгубленість, і заздрість, і страх. Вітя вже так шкодував, що навчився їздити на тому велосипеді!
На природу Вітю й бабусю Світлану більше не запрошували. Не вийшло у Віті дружби з Дмитриком.
XV
Вітя лежав у мішку на холодній підлозі, у темряві… Та раптом чиїсь дужі руки підняли мішок і почали розв'язувати його. Віті здалося, що його звільняє тато, і він невидимий. І це саме тато перечепив княгиню-графиню-баронесу, набив гулі прем'єр-міністру Підлизі-Підлотському та військовому міністру Руками-Махальському і надавав ляпасів самому королеві Зландії. Але чому ж він мовчить? Раптом Вітя бачить, що двері самі собою повільно-повільно розчиняються.
Вітя вийшов у вузький кам'яний коридор, двері попереду розчинилися. Так Вітя пройшов крізь семеро дверей і опинився у внутрішньому тюремному дворику. Дворик зовсім безлюдний. Жодних дверей, крім тих, у які вийшов Вітя, нема. Зусібіч – високі стрімкі стіни. І раптом просто зі стіни виходить Міс Таємниця. Вітя кидається до неї і просить зробити його тата видимим.
Міс Таємниця довго дивиться на Вітю синіми бездонними очима й мовчить, а потім каже, що так треба. Згодом хлопець питає, як же звільнити дівчинку, бо льодоруба і ключа від в'язниці у нього нема. Міс Таємниця каже, що нового льодоруба і ключа від в'язниці може зробити тільки дядя Вася з Добряндії…
І от вони дісталися в Добряндію, але сталося це якось дуже швидко. Країна була дуже змінена. Замість будиночків височів великий багатоповерховий будинок і ще якісь будинки зі скла й бетону. Земля між ними була вкрита асфальтом, по якому безшумно рухалися машини. І в самих будинках щось безперервно рухалося. Ніде не було видно ні душі. Ні в машинах, ні в будинках, ні у скляних оранжереях з однаковісінько підстриженими, наче штучними, неживими деревцями.
Міс Таємниця повела Вітю між будинків у якийсь закуток. Там, просто на асфальті, притулившись спиною до стіни, сидів дядя Вася. Неголений, нечесаний, у пожмаканому одязі, він був схожий на безробітного. Обхопивши руками коліна і поклавши на них голову, дядя Вася мляво й байдуже дивився просто себе.
Міс Таємниця сказала, що Вітя стане зараз видимим, і зникла. Вітя підійшов ближче до дяді Васі. Дядя Вася впізнав хлопця і розповів, що тепер не має роботи, бо все робиться автоматично… Альховка теж не має роботи, тому п'є, курить і слухає сучасну музику. "Ну, що то за життя без праці!.. Безробіття – гірше будь-якої хвороби", — сказав дядя Вася.
Вітя опустив очі. Та то ж він винен у всьому. То ж він сказав колись, що якби був чарівником, то зробив би так, щоб усе робилося само.
Хлопець попросив дядю Васю зробити льодоруба й ключа. Дядя Вася дуже зрадів і покликав на допомогу Альховку. І тітоньку Гортензію, і бабусю Добряну. І незабаром усі вп'ятьох вже пробиралися до залишків лісу, що тулився між височенних кам'яних будинків. Скоро у саморобній кузні, наспіх змайстрованій під віковічним дубом, весело палахкотів вогонь. Та не встигли вони стати до роботи, як просто з неба, ламаючи гілки, з'явився чарівник. Він насварився за те, що вони почали щось робити. Чарівника сказав, що забирає усе назад. І вмить усі величезні будинки, усі машини, увесь бетон і асфальт – усе зникло. І сам чарівник теж зник. На березі стояли чепурненькі хати, оточені вишневими садками. А за ними зелена левада, і заквітчаний луг, і переліски.
XVI
Це було у той день, який Боря Жабський оголосив днем доброго ставлення до бабусь. Він раз у раз оголошував то тиждень виконання домашніх завдань, то декаду чемних стосунків із батьками, то день ввічливого ставлення до дівчаток. Навряд чи Боря Жабський сам це вигадав. Мабуть, він наслідував когось зі старших – брата-старшокласника чи навіть батька. Батько Борі Жабського був артист філармонії. Батька Боря Жабський не боявся. З усіх на світі він боявся тільки свою бабусю. Бабуся Борі ніколи не верещала, не підвищувала голосу, але коли вона дивилася на тебе, то ставало моторошно. Вітя ніколи не бачив, щоб вона всміхалася.
Після уроків усі мали піти на Бессарабку і купити своїм бабусям по букетику пролісків. Був кінець березня. Сніг уже розтанув, земля дихала вільно, і з Ботанічного саду віяло таким свіжим, таким запашним весняним духом, що аж памороки забивало. Вітя згадав про свій секрет у Ботанічному саду. Це бабуся Світлана розказала йому колись, як вона з друзями робила у дитинстві "секрети" в Ботанічному саду. Викопували ямку, клали туди якусь дрібничку накривали згори склянкою і притрушували землею. Це й був "секрет". Вітя теж зробив такий: у глибоченькій ямці серед густої трави під дубом лежать, прикриті зеленою склянкою, кілька апельсинових зернят, почорніла суха бананова шкуринка, синє пластмасове коліщатко від давно поламаної іграшки й акуратно складена яскрава обгортка від шоколадки. І це все було від тата. І зернята марокканських апельсинів, і бананова шкуринка, і шоколадка, і коліщатко від іграшки. Все це було з Африки, все було прислане колись татом. І всю зиму Вітя згадував про той "секрет", і йому приємно було думати, що в Ботанічному саду в землі, під снігом, лежить його маленький скарб.
…Хлопці проминули Ботанічний сад, університет і гайнули через парк навскоси, повз пам'ятник Тарасові Шевченку. Вони вже виходили з парку, і раптом… Вітя став як укопаний. Він сказав хлопцям, що йому треба додому. Хлопці подумали, що Вітя хоче в туалет.
Вітя біг додому як оглашенний. Він наштовхувався на людей, двічі перечіплявся й падав. Підхоплювався та знову біг. У квартиру увірвався мов вітер. Він кинувся до бабусі і сказав, що бачив тата на фото у фотоательє у парку Шевченка. І дійсно, у вітрині фотоательє поряд із портретами відомих письменників, артистів і телезірок висів портрет спортсмена у тренувальному костюмі з білозубою променистою усмішкою. Вітя привів туди бабусю. Вона почервоніла, сказала, що дуже схожий, але то не тато. У фотоательє сказали, що то портрет чемпіона України з боротьби, заслуженого майстра спорту, сталевара з Дніпропетровська Анатолія Боярчука.
…Дома Вітя довго роздивлявся татові фотографії. Бабуся Світлана заквапилась і кудись пішла, щось їй було дуже треба. Вітя сидів на тахті, підібгавши ноги, й дивився, дивився на татові фотографії…Хлопець мріяв поїхати в Африку, але не міг покинути бабусю. Але чому бабуся Світлана була така схвильована, коли вони бігли в оте фотоательє?.. Чому в очах її була така розгубленість, такий переляк, коли вона дивилася на портрет того чемпіона Анатолія Боярчука? Вітя ж помітив, він же все помітив! Думки у Вітиній голові стрибали й плуталися.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
XVII
Міс Таємниця була задоволена. Мабуть, вона раділа, що у Добряндії знову все гаразд, що всі в доброму гуморі. А втім, Віті ще жодного разу так і не вдалося поговорити з нею як слід. Щойно дядя Вася вручив Віті ключ та льодоруб і сказав: "Ну, йди визволяй нашу Добринку".
І от Вітя знову відчуває хвилюючу невагомість, яка свідчить про те, що вони з Міс Таємницею кудись переносяться, долають простір.
Грубий Ян і Просто Філя, гримаючи залізним обладунком, ганяли біля брами шкіряного м'яча, грали у футбол. Вони так захопилися грою, що навіть не звернули на Вітю ніякісінької уваги. І тільки коли м'яч підкотився Віті під ноги, Просто Філя заблимав на нього очима та здивовано вигукнув: "Диви! Визволитель! Прийшов". Вітя змахнув льодорубом і бебехнув по залізних плечах спершу одного, потім другого. Заскреготіло бляхою по каменю. Обидва посідали на землю.
Вітя кинувся до брами. Сунув ключа в замок. Заскрипів замок, відмикаючись. Розчинилися ворота в'язниці. І побіг Вітя, не чуючи ніг. Він знайшов дівчину, схопив за руку.
Потім зникли десь і в'язниця, і стражники, і кам'яний мур. Узявшись за руки, вони бігли безкрайнім заквітчаним полем. Вітя обіцяв дівчині, що вона тепер житиме з ним, бо в нього чудовий тато. Дівчина чомусь плакала. Вітя відчув, що він теж плаче. Узявшись за руки, вони бігли безкрайнім заквітчаним полем.