З Вовкулакою вирушив Біжу (наймолодший з братів Момотів, називався так, бо коли розмовляв, часто вживав слово "біжу").
Розділ третій
Гоцман вів Ганнусю з дитиною на руках до Кривого провалля за селом. Мав бути розстріл. Вона не чекала, доки вистрілять, кинулась у провалля сама.
Потім з лісу виїхали три червоноармійці. Один з іклатою пикою… Вони сварили Гоцману за скоєне. "За такоє самоуправство ми винуждєни вас арєстовать! — сказав їхній командир з такою страшною ікластою пикою, що в Гоцмана звело живота. Ето пріказ самого начдіва Кацапінскаво!". Кацапів розстріляли.
Вовкулака кинувся до Ганнусі, вивільнив дитину з її обіймів, узяв на руки й не знав, що робити далі. Дитина виявилась жива. Прибігли Танасиха і Веремієва мати, котра попросила Вовкулаку сховати дитину. Старий ворон спостерігав за цим, йому було цікаво, куди подінуть дитину.
***
Прибули до нас Завірюха і Гамалій, котрий сказав: "У вересні, ми з вами розпочинаємо справу, де неприпустима ніяка самодіяльність. Треба покінчити з розгулом отаманчиків і всіх підпорядкувати єдиному центру. Потрібно взяти на облік усі наші сили, кожного лісовика...".
Загороднього призначили командиром Першої кінної Холодноярської дивізії. Він мав взяти під свою команду всіх окремих ватагів та козаків, які діють самочинно. Коли пізніше Загородній переповів мені все, щось мені не сподобалося, але я не міг зрозуміти, що саме.
***
З оперативного зведення: повстанці і далі роблять напади, об'єднуючись у більші групи. Зявляються навіть серед білого дня. Чорний Ворон відлежується в таборі Гупала.
***
Ходя, Біжу і Вовкулака вернулися в табір і розповіли, що малий Ярко сам "вивів" їх на "дайошів". Коли дитину лишили на хуторі у добрих людей, за слідами з гарбузового насіння повстанці вийшли на "дайошів" (котрі були голодні і лузали насіння). "Дайошів" вбили, а Вовкулака привіз навіть голову з червоною плямою.
***
Чорний Ворон зустрівся в лісі Чута з Ларіоном Загороднім, який ожив духом. Раніше він нервувався, що Гамалій зволікає з отаманською радою а це Ларіон збадьорився, почав переконувати Ворона, що Гамалій таки не кидає слів на вітер.Загородній показував Чорному Воронові таємні накази Гамалії. Тут Ворона теж щось насторожило.
Ворон "відпрошується" на три дні.
Розділ четвертий
Вовкулака забрав сина Веремії (хоч на хуторі його і не хотіли віддавати) і передав Чорному Воронові. Дитину Ворон завіз до сліпої Явдосі. В неї була коза, молоком якої Євдося годувала Ярка. Ворон ще розпитав про Досю. Вона збиралася в черниці, як одвоюється.
***
Я повернувся до Чорного лісу. Загородній випросив у Гамалія дозволу перепинити який-небудь поїзд, щоб зодягнути та перевзути наше поповнення. Гамалій довго впирався, мовляв, ми цим більше собі нашкодимо. Гамалій сказав діяти без крові.
Потомственний залізничник Голик-Залізняк зі своїми козаками розібрав полотно якраз так, щоб пасажирський поїзд Ростов – Київ зашпортався за кілька верст перед Цибулевим. Нас було небагато. Хлопці позабирали в кацапів них годинники, чоботи, паски, а залізняківці насамперед накинулися на куриво.
Кацапчуки нам трапились ялові, не опиналися, відразу повіддавали зброю і роздяглися так швидко, ніби їм розтопили лазню.
Окрім одягу та взуття, ми взяли тоді десяток револьверів, а рушниці сховали в Чуті, бо своїх мали вдосталь. Із харчів нічого путнього нам не перепало.
***
Зведення Кременчуцького відділу ГПУ про те, що в серпні 1922 року бандити затихли. Це розцінювалось, як хитрість.
***
Завірюха приїхав і сказав, що пора вирушати на Вищу Отаманську Раду, тобто до Звенигородки; туди вже прибули генерал-хорунжий Гулий-Гуленко, заступник Тютюнника полковник Ступницький і наш командувач групи Гамалій. А ми тут трохи зашилися, сказав Завірюха, тож мусимо поспішати.
Денис Гупало, котрий сховав свого оселедця під будьонівський шолом, навіть переконував Загороднього, що Завірюха зведе їх в могилу. Ворон усе розумів. Він попрощався з отаманами і не поїхав з ними.
***
По дорозі отамани вступали на різні місця, де мали казати пароль. Гупало уже щось запідозрював. А в призначеному місці отаманів захопили.
***
Документи-шифрограми представника ГПУ Євдокімова про те, як ловитимуть повстанців у Звенигородці. Операція називалася "Заповіт" — захоплення отаманів Загороднього, Залізняка, Гупала. Але Чорний Ворон і Гонта-Лютий не прибули, тому арешту уникнули. Щоб не розсекретити агентів Трофименка-Гамалію і Терещенка-Завірюху, їх теж арештували.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Частина третя
Розділ перший
Євдося доглядала хлопчика і хотіла залишити собі. Стара стала сліпою ще маленькою. Коли мати поклала її у затінку, але не догледіла, і сонце після полудня повернулося, то спалило дівчинці очі.
***
Мені випало провести найщасливіші дні – майже два тижні. Я мав вивезти Тіну з Веремієвим сином за кордон. Сам повернуся назад і пробуватиму в лісі доти, поки зі мною буде хоч один козак. А потім… якщо долі забагнеться мене вберегти (всякі дива бувають на світі), я знайду їх, присягаюся Богом, знайду, і ми розпочнемо нове життя там, куди я піду не з чужим ім'ям і ганьбою, а з легендою.
Після арешту отаманів пішли хвилі арештів в Чигирині, Єлисаветграді, Шполі, Черкасах, Смілі, Звенигородці. Було ясно, що це справа "Завірюхи" і "Гамалії", бо отамани не могли здати. Хто мав змогу, тікав за кордон. Життя Тіни теж було під загрозою.
Ми з Тіною зустрілися у хаті отця Олексія. Я знав, що це ризиковано, бо за садибою панотця могли наглядати. Я довіряв панотцю Олексієві, котрий, Лебединському лісі навесні 1920-го освячував зброю. Отець кропив і примовляв: "Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!".
Навіть його світське життя так бісило місцевих більшовиків-комнезамівців та затятих комсомолят, що вони строчили доноси до Черкаської повітової церковної ради, вимагаючи не тільки звільнити "петлюрівського священика", а й позбавити його сану за розгульне поводження на очах у громади. Треба сказати, що панотець Олексій жив з односельцями душа в душу, міг у їхньому гурті задиміти люлечкою, випити чарку, до нього першого йшли на пораду, запрошували в куми, на весілля, а часом панотець і в себе вдома влаштовував вечорниці. Отцеві навіть підкидали гранати в хату.
Скажу по правді, що після нашого кохання на Лящевому хуторі я і в думці не мав іншої жінки, крім Тіни. Ми раювали з нею тієї ночі в хаті отця.
Тіна допитувалась, коли я приєднаюся до неї з дитиною за кордоном, за Збручем.
***
Оперативне донесення 1922 року: бандити вже не так сильно виступають, але банда Чорного Ворона напала на продовольчий отряд. Вбили самого Чорного Ворона.
***
Якби ж він знав, чим закінчиться та веремія під Москаленками… Перед тим Ворон загадав собі не встрявати ні в які катавасії, поки не перепровадить Тіну за Збруч, та от – не втримався.
Вони стояли в Графському лісі, ближче до Лебедина. Прибіг Біжу і сказав, що Смілянським шляхом рухається валка підвід.
Ворон, Коляда, Вовкулака, Ходя, Біжу, його середульший брат Захарко, Дядюра, В'юн, Козуб, Сутяга нарешті дістали змогу не лише розім'ятися, але й запастися харчами. "Кусять везють", — ковтав слину голодний Ходя.
Але підводи зупинилися і почекали підмогу. Коляду вбили і повстанці занесли його у хату брата. Хату після похорону Коляди оточили. Повстанці вже виходили здаватися. Москаль запалив повітку і почала вибухати зброя Ілька (брата загиблого), яку він сховав на горищі. Повстанцям вдалося втекти, але Дядюру вбили. Ілько сказав червоним, що Дядюра – це Чорний Ворон.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ другий
Вночі постукали і Євдося відчинила. Чорний Ворон прийшов по дитину.
Стара просила: "Голи бороду та ховайся чимдалі поміж чужих. Давно казала тобі, що не буде пуття з вояцтва вашого". Ворон поцілував її руку і подякував за все.
Чорний ворон, який сидів на бересті, чув, як рипнули двері і надвір вийшов знайомий йому чоловік з дитиною. Услід за ним вийшла сліпа жінка, і, коли чоловік сів на коня, здійняла руки долонями до неба.
***
Я поголив бороду, забрав дитину і вирушив з Тіною в дорогу. Перевдягнувся на совєтського воєнкома. Тіна – моя жінка. Разом із семимісячною дитиною їдемо в гості до тещі аж у прикордонне містечко Дунаївці.
В дорозі пережили багато пригод. Переїхали Умань, де вперше побачилися. У Тайсині зустрілися з Калюжним. Манюня – його дружина. Калюжний виправдовувався , що він не перебіжчик. Панас розповів, що коли Петлюра наказав розстріляти полковника Болбочана, багато наших пішло до червоних. Болбочан розчистив від москальні пів України, а Петлюра, на думку Калюжного, не вбив за своє життя жодного ворога. Калюжний навіть був у чоті, що мала розстріляти Болбочана, але всі стріляли мимо… Тому і пристав Калюжний у 1919 до першого-ліпшого червоного полку.
Калюжний сказав, що цій державі хана. Я перебив: "Ніколи не кажи: в цій державі. Так завжди казали ті, для кого вона чужа. Кажи наша". Та Панас вважав, що "нашої" уже нема. Я говорив, що є, у лісі, де нема совєцької влади. Калюжному ж було добре і тут.
Коли ми їхали спаленим селом, нас перехопили повстанці. Ми призналися, що веземо сина Веремії.
Часто нас виручав Ярко і підроблені документи. Тіна говорила, що ми з нею, немов Йосип з Марією та дитятком, утікаємо від Ірода до Єгипту.
Усе ближче був кордон. Їхати підводою уже було небезпечно, тому "воєнком Сємьонов" раптом став тутешнім службовцем, землеміром Петром Миновичем Горовим з дружиною і хворим дитям.
Зупинялися в отця Тимофія в Дунаївцях. Його паніматка гарно бавила дитятко. Отець послав нас до Ничипора Петриченка і його жінки Марусі, котра помагала переходити кордон через річку. Маруся говорила, що "пів Великої України перевела на той бік, а сама мушу москалям качки скубти".
Я не міг заснути, бо наближалася вирішальна хвилина. Мені вже бракувало під боком моєї солодкої пташки, з якою я вже звик засинати, і не було для мене більшого щастя, ніж відчувати її біля себе, куйовдити Тінине волосся доти, поки вона не засне.
Вночі Маруся перевела нас через річку.
Завівши нас до найближчої хати по той бік Збруча, Маруся, нічого не пояснюючи заспаному господареві, швиденько попрощалася і майже побігла назад, бо вже розвиднялося.
Чогось не раділося.