Крізь туман гарячих чоловічих сліз та божевілля Петро побіг, схопивши Романа за оберемок.
Невдовзі Роман опритомнів і з останніх сил попросив води. Він просив Петра виконати останню свою волю — пристрелити його і самому рятуватися. Петро його вірний друг, він мусить це зробити. А Петра вкривав холодний піт від тяжкої внутрішньої боротьби. Він гарячково перебирав у голові, як міг би допомогти Роману. Але тепер уже було пізно. Товариш вже не міг казати, тільки очима молив його. Петро, яких вбивав людей, може бути, сотнями зі своєї артилерії, не зміг вбити товариша. Роман, мобілізувавши всі залишки волі, що досі не погасла, засунув люфу пістоля собі у рот та вистрелив.
XX
В голові у Петра мутилося від жалю, гіркоти, власної болі, гарячки. Йому було до всього байдуже. Пригадався сон, як їв землю з вулиці рідного міста. Петро взяв панцерфавста, який мав якесь призначення в його житті, і пішов. Останній з усіх, хто міг бути в цьому клятому колі смерті.
XXI
Покривавлений, Петро все іде вперед, хоч би якось вирватися до рідних, до друзів. Горить земля, всюди противник. Напевно вже його спостигала смерть.
XXII
Сидів він на глухій дорозі і думав, який жорстокий та злий ворог. А який він сам? Які в нього зараз очі і що в них написано? Підвів голову і побачив Т-34, почекав хвилини і спокійно вистрелив з панцерфавста. З підбитого сталевого дракона ніхто не вилазив. Петру стало страшно, невже він вбив тих людей за сталевою стіною. А танк не горів, лише виходить чорний дим. Те, що побачив Петро, коли проліз у люк, струсонуло його до мозку костей… Дві фігури лежали опалені газом і покриті чорною кров’ю, а третя фігура так і заклякла, припавши до стерна. Обличчя дівоче, знайоме — Ата! Дві фігури на підлозі також були дівочі. "Так ось він "ворог"!.."
Виліз, пішов, побіг, утікав вже від того, від чого вже не можна було втекти.