Єлька вистрибнула просто біля Катратого, а моторка подалася геть. Похмурий дядько розповів, що до нього уже заходила квартальна, тому треба шукати знайомих у міліції, аби допомогли із пропискою.
Розділ VΙΙΙ
Вкрадено таблицю із собору! Лобода, що вважався знавцем робітничої психології, точно не очікував такого гвалту через пропажу кусня металу. Першим помітив крадіжку сліпий танкіст Костя, двоюрідний брат Володьки. Жінка йому це шепнула на вухо, то він одразу й подався до Віруньки, адже ж вона в дружині, нехай знайде злодія.
Вірунька хоч і спішила на зміну, все ж завенула до собору. Ніби і байдуже їй до того собору, проте чогось це неподобство обурило і Віруньку. От прилетить Іван з Індії, а на майдані порожньо. Немає собору, біля якого в молодості вони блукали. І на роботі не давав Віруньці спокою собор, одразу після зміни подалася до Лободи.
Зайшла до висуванця, обурено розповіла про таблицю. В кутку кабінету сидів якийсь важливий чоловічок, проте він мовчки слухав Віруньку, яка мовила, що це самоуправство, наче і влади нема. А Лобода давай їй баки забивати, взявся розповідати гостеві, що ось ця Віра Пилипівна дружина того самого передовика Івана Баглая.
"А Вірунька тим часом зірким своїм оком примітила в кабінеті ще одну річ: у кутку із-за сейфа ріжечком виглядало щось далеко засунуте і якимось плакатом прикрите… щось дуже схоже на таблицю чавунну!" Одним махом зірвала з таблиці ватмані вилетіла з кабінету, грюкнувши дверима. Невдовзі після цього Баглайка вже сиділа в секретаря обкому.
Розділ ΙX
По Зачіплянці цього дня ходило багато обурених людей. Зібрався немаленький гурт. Раптом на обрії з’явилася бригада реставраторів, які видно зачули, що пахне зносом, а на руйнації теж можна добре урвати. Розмова усе поверталася до таблиці, почали згадувати про її походження, то якось так виходило, що ніби сам Ленін видав декрет на її виробництво.
Ромця усе бігав між людьми та твердив, що непогана ідея — нова шашлична, проте усі йому закривали рот. Десь аж із Гупалівщини прийшли старезні бабусі у хустках, бо думали було, що собор мають відкривати. Незабаром над усіма уже величалася Шпачиха. Кричала, що собор знесуть лише через її труп та що вона особисто збере підписити. Будуть усією вулицею писати анонімку.
Микола-студент стояв віддалік. Його здивувало, що стільки людей відкликнулося на біду собору, адже він думав, що ніхто вже і не помічає краси цього архітектурного шедевра. "Потреба собору, потреба краси, так само, як і огида до руйнування, видно, завжди жевріла в цих людях, будівничих за покликанням, тільки жевріла вона досі непомітно, жила в надрах душ десь глибоко й пригамовано, її навряд чи й помічали в собі… Для них він не підлягає знесенню, бо він прийнятий ними у цінності життя так само, як від народження прийнята синява Дніпра, і багряна велич нічного неба над заводами, і постать чавунного революційного Титана, що для юних поколінь прийшов десь уже ніби з вічності".
Розділ X
Володька Лобода не дуже був наполоханий Віруньчиним наскоком, навіть коли вона витягла ту трикляту таблицю. В нього був надійний тил — добрий родич, хрещений батько десь аж там на високій посаді, який терпіти не міг собор, бо на ньому фактично і погорів: жінка дітей таємно похрестила. Він задум Лободи підримував.
Наступного дня був вихідний і Лобода вирішив з’їздити на Скарбне. По-перше, щоб трохи покупатися й позагаряти. По-друге, аби батька навідати, що там в будинку металургів жив. Мав до нього справу — хотів просити у старого, як заведено, благословення на шлюб.
Їхати вирішив на автобусі, як простий роботяга. Всівся біля вікна та вперед. Виїхали вже далеко за місто, а все видно собор. Вміли ж отак поставити, аж до самих плавнів усе він перед очима. Ну і красень, стервець. З дороги і не видно, який він обідраний та побитий. Батько Володьки — Ізот Лобода ще парубком там співав у хорі. Таким батьком можна двічі пишатися — один із найвидатніших металургів України, завжди був передовиком. Напевно, рід відіграв немалу роль, щоби став простий Володька висуванцем. Проте не тільки заслугами роду живе Володимир Ізотович, він і сам молодий та перспективний. А шлюб тільки поможе, надихне, щоб далі йти, лізти по кар’єрній драбині вверх та вверх.
І ось нарешті плавні. Людей багато, всі плавають, відпочивають, там фотографуються. І Лобода тут не чужий — то тут, то там прикликають його до себе, здоровкаються, усміхаються. То Володька і прибився до сім’ї відставного воєнкома. Переодівся біля них, скупався.
"Зоставшись у трусах, Володька оглянув себе. Негарно, що тіло біле, зовсім без засмаги. Студенти он борюкаються, ті всі вже як полінезійці, а тут за текучкою, за клопотами й загоріти нема коли. Та хоч і біле тіло, але міцне, здорове — порода відчувається Лободина, козацька".
Біля них і присів. Люди щедрі, давай припрошувати до обіду. Он біля нього студенти позбирали в людей, хто що може дати, поскидали в чужий казан та й варять кашу. Голодна молодь, що тут сказати. І подружжя теж перед Лободою повикладало наїдків, навіть десь взяли пляшку, хоч і не вживають. Тоді до них ще приєднався син воєнкома. Молодий архітектор добре уплітав, але сидів мовчуном. На Лободу геть не дивився, ніяк на жарти не відповідав.
Пообідавши навіть не глянув у бік гостя та й пішов собі до кашоварів. "Незабаром він уже стояв у компанії, жваво про щось розмовляв з Миколою Баглаєм, що, теж у самих плавках, мокрий ще, звідкись з'явився біля студентського казана, привертаючи увагу дівчат своєю еллінською статурою". Лобода почув, що гомонять хлопці про чортову таблицю та спробував був їх трішки заспокоїти, мовляв і говорити немає про що.
"От народжує типів епоха, — сказав Баглай до архітектора і з неприхованою, якоюсь навіть бридливою зневагою відвернувся від Лободи. І воєнкоменко теж одразу спину показав на знак презирства. Нечеми, кинувши співрозмовника, пішли собі удвох до берега, наче й не було з ними Лободи, наче тінь чиясь промайнула біля них, нічого не варта!"
Лобода не дуже й розгубився, швиденько зібрався та пішов до батька.
Розділ ХΙ
Освіжений водами Скарбного Лобода неквапно рушив стежкою до Будинку металургів, уявляючи як потішить батька візитом. Може після одруження він навіть забере батька додому, нехай із внуками няньчиться.
Будинок металургів знаходиться у мальовничому місті, з краєвидом на заводи та собор. Хочеш, бджільництвом займаєшся, хочеш вирощуєш щось, а хочеш – рибалиш. Рай, не життя. Лобода-син, зайшовши на подвір’я, батька свого не побачив. Натомість на лавочці читав книгу директор закладу. Він мило привітався із Лободою та відправив одного із підопічних, щоб пішов та знайшов Лободу-батька. Розповів, що він любить пасіку та має невеличний курінь, де сидить із друзями цілими днями. Та й випити деколи може, але культурно.
Допоки батька шукали, Володька вирішив оглянути батькову кімнату. Його там усе влаштувало, щоправда здивувався, що немає в нього ніякого фото сімейного, так як в сусіда хоча б. Зайшли і в їдальню також, і в червоний куток. Директор Лободу старшого нахвалював, давав найкращу характеристику. Роботяга, цілий рік рибу на кухню носить. Правда безініціативний трішки та й часто чогось сумує — вийде за браму та сидить тихо годинами. Володька на те відповів, що батька треба було б в хористи взяти, бо він добре співає.
Вийшли на двір, а там вже батько. Справжній велет, ступав впевнено, аж син замилувався його видом. І аж острахом війнуло від батькової величавості. "Син, стоячи біля колони, зустрічав свого старого усмішкою, любов'ю, почуттям гордощів синівських за нього, а він… він наче не впізнав його!"
Не виявив Ізот Лобода ніякої родинності. А коли директор мовив, що ось син приїхав, став волати на увесь Будинок металургів, що немає ніякого сина. Немає ніякого батька. Є лише старий нахлібник, скоріш його треба позбутися, старого бездітника. Сцена була жахлива. Людей ставало більше й більше. Директор спробував був заспокоїти старого, мовляв син ваш справно платить, нащо ж так. Та Лободу-батька це лише розізлило, ще більше розкричався. Аж усі занепокоїлися, щоб не стало йому погано під палючим сонцем.
"У гніві його, проте, було щось безпомічне, і цю безпомічність син уловив, і сам відчув, як у серці йому крізь образу озвалося щось таке, що рідко озивається. Якби можна було впасти отут до ніг батькові, дитинчам малим стати… Тату, може, чого вам треба було? Вдягачки, може? Тату, скажіть. Все буде, дістану, хоч пташиного молока!"
Та батько лютував, зірвав його син із рідного місця на старість років. А тобі Ізот Лобода став кричати просто абсурдні речі. Що вирішили Скарбне затопити, щоб створити ще одну ГЕС. І що його син посприяв як міг, аби перетворити таке природнє диво на смердюче море. І хоч Володимир намагався заперечини, адже такої думки у нього і близько не було, проте батько не слухав. "Я тебе кликав сюди? Не батько я більше тобі! Нема в тебе батька! Віднині й повіки! Відщепок ти! Геть із моїх очей!"
Володька подався геть. Не міг зрозуміти нащо узагалі приїхав. Але все думав, як це може вплинути на його становище. Що ж, краще вже взагалі без батька. Ні щоб пишатися сином, так обмовляє перед людьми, якісь ГЕСи приплів. Хоча, думка ця непогана. Треба буде висунути якось. Перевівши дух, Лобода рушив на зупинку.
Розділ ХΙΙ
Десь на горизонті диміли заводи, нема їм відпочинку. Повитий прозорою млою стояв в далечині собор. Юнак-архітектор сидів за кермом, а воєнком із дружиною сиділи спокійно на задньому сидінні. Воєнком в цих краях іще воював колись. Був молодий, командував артилерією гвардійської дивізії, а собор на горизонті був йому орієнтиром. І хоч будівля була чудовим орієнтиром, він застеріг солдат, щоб і не думали бити по ньому. "Чому він так тоді сказав? Звідки виникло раптом те бажання? Зачарований був тією довершеністю споруди, повівом предковічної краси? Навряд. Скоріше навіть ні… Може, хіба що горе пережитих літ, пекуча зненависть до руйначів, до нищителів прояснила йому розсудок, продиктувала наказ — зберегти!"
Сюди ж після війни перебрався. Сина свого вивчив на архітектора. Веселий хлопчина, проте сидить за рулем сумний та понурий.