Жили безжурно, не дуже задумуючись про завтрашній день.
Минуло десять років. Безпутне життя витягло з них усі гроші. Схаменулася Явдоха. А тут ще Бог дав щастя — народилася дівчинка Галя, яка перевернула все їхнє життя. Закінчились жарти, гулянки. Стали обоє складати гроші. Максим відпускав своїх москалів на "прокормлєніє" та браву них гроші, а Явдоха скуповувала та перепродавала награбоване добро.
У війні з турками Максим був легко поранений в руку, домовився з лікарем, і відпустили його із служби, дали "чисту".
Через тридцять років повернувся Максим у Піски до батьківської хати. Потім переїхав на хутір, збудував дім, мов панські хороми, стайню, комори рублені, ворота тесані. Сміялись люди, що москаль фортецю собі будує та дивувались, звідки він гроші на все те бере.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
XIV
Нема землі!
Життя прожити — не поле перейти.
Восени позвозив Чіпка додому хліб і лагодився його молотити. Аж тут приходить десятник з волості і приносить звістку, що прийшов з Дону якийсь чоловік і заявив, що Чіпчина земля належить йому.
Відібрали у Чіпки землю судом. Та він вирішив боротися, взяв у матері п'ять карбованців і пішов у Гетьманське воювати за свою землю.
Сонце вже стояло на вечірньому крузі, як підходив Чіпка до міста. Першим, кого він тут зустрів, був низенький чоловік, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими вусами. На плечах була накинута московська шинель, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі.
Розповів Чіпка йому про своє горе. Познайомились. Звали чоловіка Василь Порох. Він часто писав піщанам "прошенія" в суд, набився і до Чіпки в помічники. Послав хлопця в шинок за пляшкою та запросив до себе в хату.
Була та хата страшенно неохайна, з чорними, аж цвілими стінами, посеред долівки вибої, повні сміття; вікна темні, чорнувато—зелені.
Василь Порох випив горілки, запропонував і Чіпці. Той спочатку відмовлявся, а тоді й собі випив чарку. Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся... Але через деякий час Чіпка відчув тепло у тілі, темні думки стали прояснятися, стала прокидатись віра, узяло завзяття.
Порох написав "прошеніє", випили ще. Василь став розповідати Чіпці про своє життя, про горе, яке йому заподіяли пани Польські. Сам предводитель з служби його вижив, брата за щось у Сибір заслав. Племінник панський сестру з розуму звів. За те й пише на них Пороху всі інстанції. Та нічого не виходить, бо скрізь у пана Польського свої люди.
XV
З легкої руки
Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв "просьбу", пішов у суд.
Секретар Чижик згодився поправити діло, як Чіпка дасть йому п'ятдесят карбованців. У хлопця подих перехопило від такої неправди, кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, яку вовка. Грюкнувши дверима суду, він потяг напрямки до Пороха, розказав йому все і вже сам запропонував випити. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце.
Пішов Чіпка додому, та зайшов у шинок. Пропив свитку, шапку, повернувся до матері п'яний, розхристаний. А на ранок знову до шинку...
XVI
Товариство
П'ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушню, Матню та Пацюка.
Лушня був високий, широкоплечий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима.
Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній пацюк, такий і прудкий.
Матня був який завтовшки, такий завбільшки; неповороткий, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Найбільше любив він горілку: дудлив її, як воду.
Лушня родився й виростав у панському дворі. Мати його була сиротою і забрав її пан у свої покої, бо була вона красивою дівчиною. А через рік народився в неї білолиций чорноголовий хлопчик Тимошка. Як підріс він, то взяв його панич до себе лакеєм. Часто присікувався до хлопця та бив за те, що той ніби покрав щось із розставлених на столі цяцьок. Гірко прийшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіяка. Украде щось та й підкине другому. Безвинного б'ють, а він собі нишком крадіжку поживе, та ще й сміється потайно.
Але іноді і його совість мучила. Страшно йому ставало від думки, що за все те віддячиться, хоч не на сім світі, то на тім, сором пік його. Тоді він, щоб погасити прометеїв вогонь у змученій душі, прихилявся до скляного бога: привчився горілочку вживати. За це били його добре, прогнали з горниць, поставили кучером.
Став Лушня вчащати в шинки. Там він і зазнався з Матнею і Пацюком, які теж повиростали в неволі злодіями і розбишаками.
З оцими—то ледацюгами, гультіпаками побратався Чіпка. Цілий день і ніч п'ють, гуляють по шинках на його кошт, а перед світом ідуть у його хату висипатись. Виспляться, викачаються, візьмуть із собою Чіпку та з добра його що-небудь, — та й знову в шинок.
Мотря спершу дивилась на таке безпутство та плакала, та вговорювала Чіпку, а потім стала лаяти, ганьбити. Сусіди намовили її пожалітись у волость. Посадили Чіпку п'яного у холодну, незчувся, як і заснув...
Увечері його товариші розламали стінку холодної й випустили невольника.
Іде Чіпка додому... У голові — хміль; на серці — зло... Як скажений бик, налітає на хату... З брязкотом повилітали вікна, грюкнули в сіні двері. Залетів у хату Чіпка з прокльонами, з сороміцькими словами про матір, яка сховалась від нього на піч. Умовляла його мати, просила покинути горілку, братчиків, які будуть поряд, поки буде що пропивати, а як не стане, то де й дінуться.
Довго ще кричав на матір Чіпка, а потім узяв зі скрині материну нову білу свиту і майнув з товаришами у шинок.
Мотря зв'язала останнє своє збіжжячко в клунок, останній раз оглянула свою хату, яка зробилася пусткою, і, обливаючись слізьми, пішла жити до старої баби—пупорізки.
Немає Чіпці ніякого впину. Пропив усе хазяйство і навіть одежу. Зостався у латаній свитині, драних штанах. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку. Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба...
Лушня запропонував продати їх шинкареві. Але Чіпка твердо заявив, що не продасть хліб жидові. Згадався йому той недавній час, коли він, ще весною, назирав оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею, — балакав, жартував з нею... Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи; в'язав снопи, складав у копи, возив на тік, почуваючи себе хазяїном. Душу Чіпки обвив жаль за своєю працею, за своїми надіями.
XVII
Сповідь і покута
На другий день, рано—вранці, Чіпка пішов до давнього товариша, з яким пасли вівці у діда Уласа, до Грицька.
Чіпка вступив у просторий, чистий, оплетений двір, задивився на нову, білу, чепурну хату. На порозі хати стояла гарна, струнка, як дівчина, молодиця — низенька, чепурненька.
Поздоровкались. Чіпка сказав, що прийшов до Грицька, щоб продати йому хліб. Грицька не було дома, працював у жида у пивниці, бо вдома з роботою вже впорався і не хотів без діла сидіти.
Грицько повернувся голодним, сіли з Христею обідати, а тут Чіпка знову прийшов. Поздоровкались, запросили гостя до столу. Чіпці і соромно стало, і страшно. Ніяково оглянув хату. Була вона чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна. Згадав він свої мрії про сім'ю, про Галю, і сльози ледь не бризнули з очей.
Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Насипала борщу, поставила пляшку з горілкою. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу.
Поїв Чіпка і став сповідатися цим щирим, привітним людям. Розповів про своє горе, про людську неправду. Винуватив усіх, крім себе. Тільки докір Грицька за матір вразив Чіпку в саме серце.
Чіпка вмовив Грицька забрати його хліб без грошей, бо не хотів пропивати свою працю.
Коли він пішов, Христя задумалась над словами гостя, згадала своє сирітство. Подумки вона неначе виправдовувала його; здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди вважали.
У неділю Грицько запріг пару биків у віз та й поїхав до Чіпки. Матня, Лушня, Пацюк стали допомагати Грицькові хліб набирати, та коли дізналися, що Чіпка віддав стоги без грошей, кинули роботу й почали йому дорікати. Але Чіпка не зважав на слова товаришів і слова свого не змінив.
XVIII
Перший ступінь
Мотря працювала на чужих людей, часто згадувала свою хату, хазяйство. Та найбільше мучили думки про Чіпку, про ту прокляту ніч, коли він п'яний зневажив її, матір, тяжкими докорами, облудними словами. А тут ще й люди несуть їй новину за новиною про сина. Плаче мати дрібними сльозами, кличе смерть до себе.
А Чіпка зовсім пустився берега. Пропив усе, залишились тільки голі стіни й побиті вікна. Задумався Чіпка: їсти, пити хочеться, надворі вже холодно, мороз у хату преться. Як жити? І вирішили побратими обікрасти пана. Змовилися з шинкарем, що купить він вкрадену ними пшеницю, добряче випили та й пішли до панських комор.
XIX
Слизька дорога
Пішла по селу звістка про те, що пограбували пана, а сторожа прибили. Люди вказували на Чіпку і його товаришів. Прийшли з волості з обшуком, все обійшли, обдивились, а тоді приступили до Чіпки, що п'яний лежав на полу. Голова став допитуватись про пшеницю, про вбитого сторожа, та Чіпка відмовлявся так впевнено, наче й не він це зробив.
Посадили усю четвірку у холодну. А їм і байдуже, завели жарти, планували, кого ще обберуть, розпитували Чіпку про сторожа. Єдине, про що журилися, — горілка. Скільки днів не пили — аж вуха попухли.
Не доказали слідчі вину братчиків, випустили, а на другий день пішла по селу чутка, що обікрали голову. Влізли у хату якісь перевдягнені "штрашидла", зв'язали голові руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей — та й були такі...
Потім пограбували писаря, і знову всі показували на Чіпку, знову обшукували, допитували — нічого!
Люди лаяли харцизяку. Тільки Христя згадувала його палкі слова про людську неправду. Його розмова, грізна, а разом люба постать кинули жарину в жалісне жіноче серце. Жінка стала сумною, часто плакала, була холодною і нещирою з чоловіком.
Грицько бачив усе те, здогадувався про причину тих потаєних гірких сліз — і боявся...