Батько питає, чи встигає він на завод. Федір відповідає, що встигає, хоч йому тепер треба раніше — взявся навчить ділу одного хлопчика. Платон цікавиться — його що, наставником записали? А Федір каже, що сам, по добрій волі взявся, бо заводу потрібні хороші слюсарі—інструментальники.
Платон. Чомусь думають — до музики треба талант, до пісні слух, а майстровим абихто... Дивись, людину вчити — не різьбу класти.
Федір говорить, що він це розуміє, і хоче йти, але батько його зупиняє:
— Правду кажуть, що в тебе з лікаркою... шури—мури? ...Що ж ти себе і батька соромиш? Із заміжньою! На посміх і пересуди нашу сім'ю виставляєш... Чого заціпило?
Федір говорить, що він любить Клаву.
Платон (насилу стримує себе). Любиш?.. Любов не возять по закапелках, не приховують! Любов не крадуть, Федоре!
Федір. Ми з Клавою ще не знаємо...
Платон . Серед дороги зупинилися? Ні сюди ні туди. Життя наїде і розчавить вашу любов, коли вона така!..
Федір. Ми з Клавою порадимося.
Платон. У всьому, у малому й великому, єдиний порадник — правда! Чуєш, правда!
Федір. Правду сказати треба. А як?
Надвечір'я. Платон майструє. Заходить Маляр.
Вітається з Платоном і говорить, що не повірив, коли той подзвонив. Адже Ангели звикли гроші в кишеню складати, а не виймати з неї. А тут Платон замовляє ремонт кімнат майстрові. Платон питає, чи Маляр встигне і на роботі, і тут.
Маляр. Асигнації ваші — діло наше. Кожна людина хоче жити, щоб був хліб з маслом.
Платон. Крадеш, хапаєш?
Маляр. Кручуся! Де і як людина мотається, шукаючи масло, — темні, заплутані стежки, Платоне Микитовичу. У мене сім'я: жінка — лікар, дочка у школу ходить, — гроші мені потрібні.
Платон. Жінка теж заробляє?
Маляр. Не заробляє, а одержує зарплату! Заробити — це те, що зверх зарплати. А вона ходить, обслуховує, шукає всяку слабину в людині, а зиску з цього — нуль. У мене — закон: зарплатня до копійки сім'ї, а навар — це вже моє.
Платон. На що тратиш?
Маляр. Ви вже в такому віці, що вам треба довгенько пояснювати. Ближче до діла. Могорич! Потім розмова, таке правило трудящого.
Платон виносить пляшку, закуску й питає Маляра, чого він пішов із заводу. Маляр пояснює, що знайшов "ямку". Це як на риболовлі: риба, як правило, любить ямки, бо там збирається корм. І каже, що він Платону говорить так відверто тому, що той йому майже як хрещений батько — колись захистив у дитинстві від хлопчаків, що били його.
Маляр бере собі чарку, а Платон — ні. Тоді гість зауважує:
— Примушувати людину не можна. Горілка — це ліки від хандри, від горя, від щастя, від безділля, від перевтоми, від кохання, від ревнощів — єдині універсальні ліки. (П'є.) До них треба звикнути. (Наливає ще чарку, випив.) Кажете, хапаю? Хапають усі. Хто може, хто вміє, кому є де — той хапає. З ними борються, а вони хапають... Один хапне — йому догана. Другий хапне — його з роботи, третій хапне — в кутузку... А скільки невловимих? Платоне Микитовичу! Я належу до тих, хто наче краде і не краде, на межі... Для мене статті не знайдеш.
Платон раптом побачив когось і відправив Маляра обміряти кімнати. Заходить Клав а, гарна жінка років тридцяти.
Вона просить пробачення, що запізнилася, питає, що трапилося, мабуть, серце заболіло? Платон Микитович двозначно відповідає:
— Все, що не є, — на серце, Клаво.
Лікарка просить піти до кімнати, щоб вона послухала його, але Платон говорить, що можна й тут. Тиск міряти він теж не хоче. Клава не розуміє, для чого ж її викликали. Тут виходить Маляр, здивовано питає Клаву, чи не за ним вона прийшла. Лікарка каже, що до хворого, а Маляр сміється, що Платон Микитович ще й у двадцять першому столітті буде ощадну книжку поповнювати.
Потім починає виправдовуватися, що не хотів пити, але робота змушує, незручно людям відмовляти. Клава картає його, що за першою чаркою у нього друга, третя, четверта...
Маляр. Ти лаєш мене, а я тебе люблю. Знаєш, за що? Красива ти! Я ж справжній художник, хоч і пішов у маляри, але талант художника в мені живе... І досі мене хвилює твій стан, твої губки...
Платон виносить самовар і посилає Клаву за чашками на кухню.
Маляр. Правда, у мене красива жінка?
Платон. Дружно живете?
Маляр. Не без сварок, але нічого... Вона мені зобов'язана, взяв її горобеням задрипаним, вивчив, інститут закінчила, лікар... Не так просто було...
Входить Клава, ставить посуд. Заходить Федір і розгублюється, побачивши гостей.
Платон запрошує сина до столу, Маляр хоче налити Федорові чарку, а той відмовляється, бо не п'є. Маляр підсміюється — поки не одружений, і "міліціонера у спідниці" поряд немає, то можна цим скористатися. Він пропонує випити за Клаву, яку любить, і яка його любить. Обіцяє, що не питиме, візьмуть дочку, підуть гуляти в парк, бо він любить "догоджати сім'ї". А тим більш, сьогодні щасливий день — уклав вигідний контракт.
Платон відбирає пляшку, каже, що випити вони ще встигнуть, а от поговорити слід зараз, не відкладаючи.
Маляр п'яненько підсміюється й каже, що Платон Микитович хитрун, захотів цікавих історій послухати.
Потім Маляр домовляється з Платоном про оплату ремонту й хоче з Клавою піти, але господар зупиняє його й каже, що, можливо, у когось є цікава історія. Тоді Клава зважується і каже, що любить Федора. Маляр не вірить, думає, що вона жартує, але Клава наполягає на своєму.
Маляр. Що за театр?! Що за комедія? Позбиткуватися вирішили над п'яним. Та я тверезіший від вас усіх, тверезих! А п'ю, бо хочу, бо так душі хочеться!.. Я живу!.. Живу сьогодні!.. П'ю сьогодні!.. Завтра — ніхто не знає, яке воно буде. Що таке завтра? Його може й не бути. Бомбочка... атомна шарахне... Немає нікого на світі. Ні амеби, ні президента!
Клава знову говорить, що любить Федора, хай чоловік це зрозуміє.
Тоді маляр протверезілим, недобрим голосом питає, чому ж це вона його розлюбила. Він же мурашечкою її називав, любив. Клава відповідає, що вже не може більше щодня бачити вдома божевільного, адже п'яний — той же божевільний. І за це вона його не лише розлюбила, а й зненавиділа.
Маляр. ...Колись цей божевільний купив тобі червону шкіряночку, ти одягла і, щоб побачити себе у дзеркало, стала на табуретку... Понаравилося, сподобалося, прямо з табуретки повісилась у мене на шиї. Ледве не задушила, цілувала: "Коханий, рідний мій трудівник, спасибі..." Пам'ятаєш?
Клава. На першому курсі. Восьмого березня...
Маляр. А квартиру мені дали, я її розмалював під бурштин, під синь небесну... Руки цілувала, ха... ха... Мурашко, було?
Клава. Було.
Маляр. Федоре, подивися в мої очі: що ти в них бачиш?
Федір. Вилупкуваті.
Маляр. А Клава побачила, що то озера, а в них іскорки сонця... Так, бувало, говорила, точно так, у мене пам'ять гостра, і мріяла, аби донька була на мене схожа. Так і сталося — схожа, особливо очима. Тепер мурашечка... переметнулася... Тепер Федір коханий—рідний, у нього озера і в них плавають сонця...
Маляр довго і підленько сміється, Федір не витримує і встає, а батько його зупиняє.
Кл а в а . Кохала, було. Потім ти почав кожного дня давати коханню отрути по краплі, по краплині. Труїв, труїв... Я його лікувала, рятувала, ночами над ним плакала, а воно все кволішало і померло.
Маляр. Де ж ти його поховала? Піду на могилку, погляну, пом'яну, вип'ю, загородочку, пам'ятничок поставлю.
К л а в а. Кохання — там, де народилося, там і хоронять. У серці!
Маляр. Поетеса, а я й не знав. А може, не поетеса, а просто шлюха...
Клава хоче йти, Маляр за нею, а Федір заступає дорогу й говорить:
— Не смій! Не смій доторкатися Клави, Маляре! Не один, сто вас, малярів, стане між нами — всіх змету! Люблю Клаву... Вона — моє життя.
Потім виходить.
Маляр із неприхованою ненавистю говорить Платону Микитовичу, що це він надумав розважитися, влаштував театр на дому. Але якщо вони. Ангели, порядні люди, стануть руйнувати його сімейне гніздо, то він вогнем обпалить їхні крила.
І любить його дружина чи ні — не їхня справа. А з Федором боротися не буде, він сильніший, просто вб'є його. Отака "історія з епілогом".
ДІЯ ДРУГА
Картина друга
Платон майструє на подвір'ї, заходить Крячко, просить дати випити валер'янки.
Поки Платон пішов до хати за ліками, Крячко роздивляється, що це сусіди пили, і думає зловтішно:
— Може, могорич давали Маляру, щоб жінку уступив Федорові...
Входить Платон, і Крячко каже, що хоче з ним порадитися про свого сина. Той напився, бешкетував, тому забрали його в міліцію, тепер буде на очах у всіх вулиці підмітати. Що робити?
Платон радить сусідові й собі дістати мітлу, підмітати поруч із сином, якщо не зумів виховати.
Крячко. Ні, не туди вернеш. Ось я скажу! У вихованні молоді помилочки були і є. Учиться бовдур нікудишньо, а йому все рівно трієчки ставлять. Бо школа змагається з іншою школою — треба перемогти по успішності. Не вчив і не вчить, а його переводять з класу в клас, бо треба перемогти в соцзмаганні. В комсомол затягли, бо треба, щоб зростала організація... Візьмемо міліцію... Ось мій потрапив у погану компанію. А чому ця компанія існує? Бо міліція ходить — руки в кишені. А нема того... Зустрів міліціонер хулігана — по макитрі, по макитрі! А він засюрчить і тікає. Ось тобі страж порядку.
Платон. А ти сам пробував сина по макітрі?
Пауза.
Крячко. Уже не подужаю... Та й жаль. Змалку треба було вчити. Але як?
Платон. Трудом! Здорову руку прив'яжи, щоб вона не рухалася місяців зо два, а потім відв'яжи — склянки води до рота не донесеш нею. А коли твій син не два місяці, а двадцять років нічого не робить, то ясно — калікою став... їсти, пити хоче, а робити ні. Каліка з калік.
Крячко (спалахнув). Інших учиш, а в самого... Федір з докторшею... Молодшого з жінкою прогнав! Мабуть, царство твоє вже розвалилось, а я все ходжу сюди на екскурсію — на останню сімейну монархію дивитися. (Пауза.) Твої ж трудилися! Ти ж їх з трьох років примушував трудитися, а тепер що? Ну що? Ти для них нуль без палички! Десять нулів без палички! Нічого в тебе вчитися, і не хочу! Бувай здоровий! Мене учить, а в самого розпадається монархія.
Ранок. Уляна картає Платона, що вигнав дітей. Платон відповідає, що Павлик пішов на самостійне життя. Адже він про щось думав, коли одружувався. Міяна говорить, що, мабуть, сподівався на допомогу батьків.
Платон.