Я сама буду ходить на кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб він був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!
Всі. Спасибі вам, панночко!
Петро. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирівець зварять, посолять, замнуть пшоном — і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема.
Соня. Я все зроблю, щоб вас годували краще!
Ява IV
Соня говорить Феногенові, щоб він наказав пекти кращий хліб і борщ нарити як слід. Феноген відповідає, що хай вона це скаже своєму батькові, а він не може міняти наказу хазяїна. Соня кричить, що вона не вірить, щоб батько велів людей таким хлібом годувати. Звертається до матері, а та все відповідає, що нічого не знає і не мішається до батькових справ.
Соня. Мамо, голубко, треба мішатись, бо люди нас прокленуть! У нас стільки всякого хліба, як води в морі, і весь хліб люди заробляють, вони повинні їсти за свою працю найкращий хліб!
Ява V
Приїжджає Пузир. У нього борода підстрижена, а на шиї видно орден. Марій Іванівна просить дочку не говорити зараз батькові про хліб, бо він утомлений і злий. Соня говорить, що вона не може ждати. Пузир сідає з родиною погрітися на сонечку. Жінка питає його, для чого це він підрізав бороду. Пузир показує орден. Всі його цілують і поздоровляють, але не розуміють, до чого тут борода.
Пузир. Тепер і ти бачиш, і всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, і ніхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося підрізать трохи бороду.
І питає, чи личить йому орден.
Марія Іванівна. Боже, як гарно, зовсім другий чоловік!
Феноген. Так наче ісправник.
Пузир розповідає, що зустрів у місті начальницю гімназії, де вчилася Соня, і та причепилася, щоб Пузир купив дочці модної тканини на плаття, адже вона найкраща і найрозумніша її вихованка. Мати додає — як же не краща, коли одержала за навчання золоту медаль.
Соня дякує за подарунок і показує батькові хліб, говорячи з осудом, що саме таким у них годують робітників. Пузир каже, що скрізь по економіях так годують, бо "робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смачний, і не тривний. Оце саме настоящий хліб для робочих! Питательний, як кажуть лікарі!" Хоче відламати шматок — не ламається, хоче відкусити — не вкусить. Соня говорить — от бачите, ні вламати, ні вкусити. Пузир відповідає, що треба розмочити.
Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Не дурно казали в гімназії, що у нас годують людей гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде миле, життя моє буде каторгою!!
Пузир заспокоює її і обіцяє покращити харчування робітників.
Ява VI
Феноген бідкається, що "казенного інспектора" ще немає, а свій уже є.
Пузир. Ліхтаренко таки дуже вигадує на хлібові. По відомості, певно, показує чистий, а дає — бач який. Справді, не вкусиш! Та й не час тепер таким хлібом годувать: ще покидають робочі, возись тоді з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хліб можна давать тільки з першого сентября, як обробимось: тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені. Отак, скажи йому, розумні хазяїни роблять!.. Розтривожили мені дитину!..
Феноген бурчить, що гімназія, золота медаль призвели до непослуху, до того, що діждали власного інспектора.
Ява VII
Пузир думає сам про себе, що він постарів, став полохливий. Прийняв від Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени двадцять тисяч карбованців чистого прибутку одержить, а тривожно. А раптом Петро ускочить у "злосні" банкрути, хоч він і "ідол в комерції"? І думає знову:
— Постарів, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору, а тепер такий пустяк тривожить! Знову, дочка тільки сказала, що над нею сміялися в гімназії, і мене аж у серце кольнуло. Люди знають про мене більш, ніж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав між люди виходить, і треба оглядатись: що люди скажуть. І без людей погано, і з людьми погано... Не можна інакше (помацав орден), кавалер!
Ява VIII
Марія Іванівна і Соня поливають у палісаднику квіти. Соня говорить, що вона вже заспокоїлась і хай мати йде відпочивати.
Марія Іванівна. Дитино моя кохана! Від розмови з тобою я бадьоріша стала, ніж зранку. Ти така смілива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодію. І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер — де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять літ працювали, сильно працювали. Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти інакше дивишся... може, і твоя правда! Піду ж я, справді, поки до обіду, дещо перегляну (пішла), поштопаю, полатаю.
Ява IX
Соня сама про себе говорить, як їй важко було на душі, а зробила перший крок — і легко стало, ніби крила виросли. Вона вирішує сама за всім слідкувати, ходити на кухню, скрізь із батьком їздити. Аяже це велике господарство в майбутньому дістанеться їй одній, а вона не знатиме, де тут зло, і не зможе зробити нічого доброго.
Ява Х
До Соні завітав Іван Миколайович Калинович, учитель гімназії, її гарячий прихильник. Соня радо ділиться з ним своїм відкриттям — вона знайшла свою стежку в житті, свою справу:
— Знаєте, Іван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде і так прудко крутиться, що мимо мене пролітали, мов у сні, самі тяжкі враження, і я навіть не могла розібратись ні в чім, а тільки серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло — несила, бо нічого добре не розумію! Тепер попала на стежку. І от перше всього взяла собі задачу: слідкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далі, я увійду і в саму суть.
Калинович. І суть задавить вас! Вона далеко страшніша, ніжте невідоме колесо, що так лякає вас! Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борців ще мало, правда, тілько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда! Краще ходім поруч зо мною на корисну працю в школі. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощі переборем — на те є биті шляхи — і будемо між молоддю насаждать ідеали кращого життя! Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов'язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..
Калиновий раптом спохватився, що перед ним уже не учениця, а він читає лекції. Соня його заспокоює і говорить:
— Я прийняла всі ваші ідеали й жажду, і шукаю, де мені їх до життя прикласти... А от і шлях ви показали...
Калинович їй каже, що поки вони підуть своїм шляхом, добре й те, що вона задумала. Однак застерігає, що це буде важко, адже її тато не звик, щоб йому вказував хтось, можуть бути непорозуміння, сварки.
Далі питає, чи говорила вона батькам про їхню власну справу — одруження. Соня відповідає, що мама знає і рада, а батькові хай він скаже сам, якраз на його іменини. І говорить:
— А тілько ви не бійтесь нічого: я вас не зрадю — от моя рука! Калинович (цілує руку). Рука сильна і опертись на неї можна. А як тато не згодиться?
Соня. Тоді я приїду в город і ми повінчаємось та й годі!
Калинович у захопленні від такого рішення. Молоді йдуть до хати грати і співати, щоб розчулити батьків, адже "музика до всякого серця і до всякої душі однаково говорить своїм улесливим, чарівним язиком".
Ява XI
Феноген і Ліхтаренко страхають один одного, бо Феноген знає, що Ліхтаренко при здачі буряків взяв із заводу п'ятсот карбованців, а Феноген собі при продажу овець з купця — двісті карбованців. Ліхтаренко пропонує не сваритися, а домовитися:
— Беріть — я вам не заважаю, не заважайте й мені! Я не візьму по-дурному, а перше зроблю хазяїнові користь, а потім і себе не забуду... Краще зробимо між собою договор: брать, де дають і де можна, а на менших звертать! От ви хотіли вигнать Клима — так і треба, щоб замазать очі за валахи, бо й він дещо знає, — тілько вам це не удалося; хотіли нашкодить за пшеницю мені, та нашкодили Зозулі... Бо ви чули дзвін, та не знаєте, відкіль він, постаріли, нюхало зіпсувалося!
І розповідає, скільки він за пшеницю одержав баришу, говорячи при цьому, що якби Феноген був з ним у спілці, то і йому б перепало дещо.
Феноген дивується, що Ліхтаренко відкрито говорить про свої махінації так, ніби комусь добро зробив.
Ліхтаренко каже, що він не краде готового, він робить так, щоб все хазяйське було ціле, і йому щоб була користь, "комерчеський гендель". І додає:
— Усі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивиться та завидувать, як люди багатіють? Я не такий! Завидують тілько недотепи!
Феноген дивується, звідки такі люди беруться, на що Ліхтаренко відповідає: "Хазяїни викохали!" І каже, що раніше на війні билися, бусурманів обдирали, а тепер своїх рідних. Тоді нікого не жаліли, — якщо не ти вб'єш, то тебе вб'ють, — тепер не візьмеш ти, то візьмуть з тебе.
Феноген з Ліхтаренком цілуються й вирішують стати товаришами.
Ліхтаренко научає Феногена, щоб він не ловив гав при перегоні овець удаваного банкрута Михайлова. Адже "вор у вора краде", там, де раніше брав копійку, тепер хай бере десять. Зате коли щось таке робитиме Ліхтаренко, то щоб допомагав. Феноген обіцяє й просить його не забувати.
Ява XII
Входить Зозуля й каже Феногенові, що той наговорив хазяїнові, а Ліхтаренко не заступився, і він зостався тепер безневинно осоромлений і без хліба.
Феноген цинічно відповідає, що його покарано для прикладу іншим, щоб боялися й берегли хазяйське добро, не брали потай.