А жінка розповідала далі. Тетяна, після того, як повернулась з міста, стала немов сама не своя: не їсть, не п'є, не розмовляє й очей не підводить. Мати думала, що на неї сердиться, а та говорить — світ їй увесь спротивився.
Зараз стало ніби трохи краще, але все одно, страшно за неї, щоб не надумала вона знову чого.
Жінка попросила обох учителів поговорити з дівчиною.
Коли вона вийшла, товариш спитав Андрія, що ж власне трапилося. Той сказав, що Тетяна топилася в колодязі.
"Ніби аж потемніло в кімнаті".
XI
Увечері городами друзі пішли на село. Соняшники посхиляли важкі голови, гарбузи, як голі діти, світять спинами. По верхах грядок ніби хто покропив фарбами: нагідки, чорнобривці, айстри.
Здалеку побачили вони росляву постать у жіночій свиті: схилилась, заступом копає картоплю. Помітивши їх, Тетяна здригнулася; на обличчі промайнула нудьга. Знехотя усміхнулася. Щось нове з'явилося в її обличчі — ніби огрубіло, очі чужі, незнайомі.
Андрій оглянув дівчину і сказав: "Дивіться, яка з неї дівега вийшла! Як одягнеться у ту блузку та суконьку — то її й непомітно: худенька, щупленька. А надіне свиту, запнеться хусткою — от тобі й дівчина, як тая тополя".
Поговорили про те, про се...
Далі Андрій рішуче кладе Тетяні на плече руку. І промовляє суворо й ніжно, заглядаючи у вічі, що це вона надумала: "Перша невдача, і ви вже на дно сідаєте? Ви гадали, що життя — це веселий жарт? Ні, Тетяно! Справжнє життя — з хріном, з кропивою жалючою, з полином. Нічого, що горенить, нічого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть — бадьоріше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподівався я од вас такого..."
Але дівчина мовчала, все нижче схиляючи голову. Андрій аж упрів. Схопив Тетяну за плечі, струснув, питаючи жартома й сердито, чи ж чує вона його. Та відводила очі, а потім як пирснули сльози. Припала до Анд-рієвого плеча.
Нарешті трохи заспокоїлася, покликала в хату. Обличчя її прояснилося, так, ніби в погашеному ліхтареві боязко засвітилася свічка.
XII
"Дні короткі, та й ті невеселі, а ночі... Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька... Зайде, трохи посидить — зараз тікає..."
Тільки одного разу дівчина поживішала, спробувала навіть заспівати. Та відразу ж боязно озирнулася і замовкла. Поскаржилася, що й поспівати ніде: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали. Навіщо й життя таке?
Потім витерла сльози, блиснула очима: "Знаєте, коли я вперше побачила зі сцени стільки перед собою людей, в мені ніби щось огнем загорілось, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій стало радісно і страшно".
Але це було тільки раз, далі Тетяна знову погасла.
На селі стало тихо. Переговорили люди, вирішили: схаменулася дівчина. Навіть отець Василь пом'якшав. Сказав, що як попроситься, то дозволить їй уже в хорі співати.
А вчителеві думалося: затихне лихо, позаростають рубці — буде якось жити, а коли справді в неї є той талант, то, може, ще й немарне.
XIII
Учитель згадує те незграбне будування з дощок — народний театр. Довго воно стояло із забитими дверима, чорне від дощів, сумне, заросле бур'янами. Люди обходили його. "А про те, що зчинилось на тому меду в селі Ярках на другу пречисту, далеко прогула луна".
"Вся в золоті сяяла на цвинтарі липа". Друзі—вчителі зайшли в храм. Люди тиснуться. "Хор свіжих, нагуляних за літо голосів співає бадьоро, шумко, хоч і незавсігди влад. Пригинаючись і ховаючись за чужими плечима, стояла між співаками й Тетяна — вигляд суворий, замкнений, навіть ворожий до людей. Пригнічена, забута..."
Служба закінчувалася. У церкві стало урочисто, тихо.
Співаки заворушилися, готуючись до концерту. Загули баси, потім тенори, крадькома увійшло сопрано, вибралося над усіма і раптово згори сипнуло на людей наче дощем гарячих іскор: "...многовоздихающия душі моєя...".
По церкві пройшов шелест: "Хто це? Невже тая сама?"
"Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвітився людськими очима. В церкві виднішало, ясніло, ніби відтуляли в ній вікна. Алише Тетяни вже сяяло, як свічка, лице живе, наївне, скорботою натхнене, з тими великими, ймовірними очима, що про їх люди говорити мусять".
"Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу надлюдьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позолота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось—ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо та ясне сонце".
Хор збився, замовк, і почувся роздратований, гнівний голос отця Василя:
"— Годі! Змовкніть!.. Тут святе місце... Артистів мені нетреба. Тут не опера.
...Тетяна стояла рівна, як струна, і, як біль, біла". Спитала стиха, що ж вона такого зробила. Отець Василь назвав її грубіянкою і сказав, що за правилами не слід би було й на поріг сюди пускати таких.
Очі Тетяни гнівно спалахнули. Вона стримано, але так, що всі почули, промовила:
" — Чого ж то так, батюшко? Мені коси ніде ще не стригли.
Церков завмерла. На селі подейкували, що хтось із селян застукав попа коло своєї молодиці. Хотів косу серпом одтяти — одкупився".
Піп затупотів ногами, став обзивати її негідницею, покликав сторожа, щоб вивів її. Тетяна, червона, гаряча, проштовхуючись між людей, прямувала до дверей, як буря, погрожуючи поскаржитися архієрею.
Піп їй услід, глумливо промовив:
"— Іди, іди, жалуйся! Я за тебе ось ще не так візьмуся. Десь там тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви — бешкет заводити. Артистка..."
Якась жінка кинулася з церкви навздогін за дівчиною. Мати...
"Стояв тривожний настрій". Люди додому не розходилися. До гурту підійшов стурбований, винуватий, але з робленим суворим виглядом отець Василь:
"— Бачите, якви своїхдітей навчаєте? Бачите, до чого доводить своя воля?"
З натовпи хтось обізвався:
"Так—то так, батюшко, коли ж і вам чинити так, як ви зробили, не годиться.
За ним другий, жіночий:
— Отак опаскудити, обплювати дівчину, та ще принародно в церкві. А спитати б, за що?"
І другі голоси почулися: ось заподіє вона собі щось — кому буде гріх?
Отець Василь злодійкувато залупав очима:
"Нічого їй не станеться — вернеться".
До гурту підбігла Гнатиха, мати Тетяни. Бліда, задихала. Каже, що Тетяни ніде нема.
Вирішили шукати її всім селом. Раптом почувся крик від панського двору, від збудованого театру.
"Натовп скам'янів. Отець Василь збліднув, закліпав очима... З двору долетіли чітко слова. Опалило, як огнем".
І всі мовчки кинулися туди.
XIV
Бабине літо висвічувало сивиною на сонці.
"Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно—огненні, а за ними люди йдуть, а надлюдьми мари [носилкидля померлих] плинуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані..."
Ховали Тетяну самі. Відібрали ключі у титаря, відімкнули церков, "взяли мари, корогви".
І Іеред поповими ворітьми процесія замовкла, стала. Зайшли до двору. Скрізь усе позамикано, віконниці позачинені. Поставили мари під кленами. Хтось запропонував ламати двері.
З гурту вийшов Андрій з помарнілим обличчям. "Загуркотіву віконницю: Скажи востаннє: будеш ховати чи ні? Чуєш?"
Вибігла з кухні злякана наймичка, сказала, що батюшки немає вдома.
Усі загули, заревли: "Брешеш! Ховається! Боїться. Клич його сюди. Злякався?"
Наймичка побігла, потім знову вийшла і сказала, що батюшка не вийде.
"Андрій встав і урочисто підійшов до труни.
Кидав, як каміннями:
— Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра...
Промова до людей — це була новина в селі".
Люди прощалися з Тетяною навколішках. А потім всі, як один, пішли додому.
Запанувала залізна тиша... Тільки осіннє сонце "забавляло" покинуту дівчину, кидаючи їй в труну золотих зайчиків.
XV
"Будували, сподівались — ударив грім, розбив", по полю розкидавусі мрії.
Друзі —вчителі сидять зажурено.
Книжки припадають пилом.
До отця Василя приїхали з міста "урядовці чинити слідство. Туди ж сьогодні приїхав призначений у школу новий учитель".
Всіх людей, що були на похороні, тягнуть на допит. І знають учителі, що не побачать вони вже того університету, скільки й житимуть...
Після самогубства Тетяни світ потемнів, став нерадісним.
Раптом увійшов сторож, сказав, що хтось кричить, ніби п'яний у болоті застряг. Голосіння несподівано переходить в улюблену Тетянину пісню, і друзі, здогадуються, що це дяк Запорожець, хоч він і давненько виїхав із села. Люди казали, навіть поступив десь до "учительського" інституту.
Покликали заблукалого. І ось перед очима п'яний, вимазаний у багнюці, викачаний в реп'ях дяк. Учителі розпитують його про інститут, а Запорожець говорить, що покинув його, бо роздивився — тюрма це.
Очі Андрія спалахнули обуреннням: "Пропаща ви людина навіки...."
Усі замовкли. Над головами мов хмара зайшла.
Потім заговорили про Тетяну, про талант. "Про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл".
Наговорившись, полягали спати, але не спалося. Дяк поривався заспівати, але його зупинили.
Темніє небо, смутно тьмариться сад. І зашуміло під вікнами море сухого листя. Море плачу, море сліз... Лавою, хвилею мчиться воно, як те військо безталанне, що розбив його ворог, розвіяв, куди видно жене...
Зупинилося під чужою хатою..., крізь сльози шепче несміливу скаргу: "Куди його, та й куди його проти ночі?"