Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?" І став розпитувати пічника про пекельний вогонь. Потім порадив якнайшвидше їхати влаштовуватися на цегельний завод, поки там є робота.
Пічник порадився з дружиною і вирішив скористатися порадою голови.
9
Тільки Катранники прибрали на столі після голодного снідання — як комісія в двері. Важкий, як індик, обдутий уповноважений кидає спересердя до Мирона Даниловича:
"— Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?" Вражений до глибини серця, батько подумав: "Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви,— за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!"
Раптом крик — знайшли закопані на попелищі бурячки. Тепер — кінець! "Небагато буряків, а гамору навкруги — мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! — і лається..." Півдня пробули в смутку, ніби живцем поховані. Діти просили їсти, а дорослі зацитькували: терпи, дитино!
Мирон Данилович вирішив навідатися до магазину, хоч знав, що харчі там бувають не частіше, ніжу пустелі. Зустрів шкільного сторожа. Той сказав, що дають борошно, але таке, що після нього животи скручує. Мабуть, із собачих кісток зроблене. Та ще й дороге. Катранник добувся до прилавку. В ніс ударила така їдуча гниль, що його ледь не знудило. Вийшов надвір. Почув, що в хаті робітника олійного заводу продають макуху. Хоч дорого, але добру. Мирон Данилович подався туди, виторгував чотири кружки. Приніс додому, стали пробувати, радитися, що з нею можна зробити, щоб була здатна до вживання. Прийшла хвора тітка Ганна і попередила, щоб не брали в Йосипенків борошно. Вона з'їла лише шматок коржа, а ось так отруїлася. Інші, хто купляв, теж покотом лежать, мертві.
Пішла, ледве переставляючи ноги і несучи, ніби празниковий гостинець, кусник макухи.
Катранники кілька тижнів живилися макухою, але й вона закінчилася. Діти так виголодніли, що не могли сидіти в школі. Тим більше, що там холодно. Питає якось мати, чого сьогодні дітей вчили в школі. Ті відповідають: "Вчитель казав, що наші батьки — саботажники... А ще про партію, як гарно при ній..." Дарія Олександрівна подумала, що навчання можна перервати: "Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитись, завчаючи злу неправду про батьків". Того дня "наука" для дітей і скінчилась.
"Микола став аж землистий; запав очима і щоками, і всією душею. Сорочка висіла на раменах, як на жердинці". Хлопець увесь час мовчав і болісно думав. Потім озвався до батька: "Половину вчителів забрано, нема нашої історії..."
"Менший зберіг живі поблиски в погляді, хоч зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній голова хитається: страшно постарів хлопчик і сміх стратив.
Тільки в Оленки трохи радості в очах, але вже, здається, нетутешньої",— стала доня схожа на воскову свічку: догоряти чистим вогником...
...Харитина Григорівна враз ветха зробилась за осінь — тінь себе самої; рука тремтить і зір погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно була видюща.
І видається, час летить, як буря непрозорима,— всіх разом із хатою відносить, наче пором, відірваний від струни, до невідомого урвища і водяного спаду, чорнішого, ніж ніч.
Дарія Олександрівна, хоч найменше їсть,— усе дітям віддає! — але тримається, мов чудом. А висохла... висохла хворісно.
Губи окреслилися в страдному і строгому виразі, а разом — з почуттєвою тихістю... "Праведниця моя!" — відгукнувся враз всім серцем до неї Мирон Данилович, але не проказав цих слів: боявся стратити їх щирість, коли вимовить".
Діти сиділи в хаті, жуючи рештки від макухи, потім майнули разом із батьком у пошуках їстівного. На глухих садибах знайшли кілька картоплин, бурячків, капустяних качанів. Батько дивився на дітей і з відчаєм думав: "Бідолашні, бавляться і не знають, яке нещастя буде!" Адже зараз лише осінь, а скоро зима!
Світ для Мирона Даниловича перетворився з білого, світлого на чорний, у якому немає місця для душі.
Вирішив піти спробувати щастя біля млина — інколи люди дістають з кілограм борошна. Якби поїсти справжнього хліба, можна віджити.
Рвала серце жорстока несправедливість. Через те був нервовий, стривожений. Ледве дійшов до млина. І побачив там цілу кріпость. Навкруги никали люди, сірі й дрібні проти такої споруди.
"— Он, залізним колесом наш хліб тягнуть: од твого рота і од мого: прямісінько в Москву і там далі, далі, чортовому синові! — сказав дядько". Купка дітей хотіла поза вагонами пробратися у двір млина, але тут вискочили міліціонери — бистрі, мов з цепів спущені, стали розганяти підлітків лозинами і ломаками, б'ючи по чому попало. Люди падали — хто скалічений, а хто й зовсім мертвий.
"Гурти селян в розпачливій застиглості: худі, як обгорілі стовпці, в лахмітинах замість одежі, приковані поглядом до брами. Там їхній хліб, що здобули в кривавиці чола, там борошно! — можна спекти буханчик і віджити, і врятуватись... бо хилить біда до землі, в чорноту, і нема надії на підмогу і рятунок".
Завантажені поїзди ідуть один за одним, ледве відповзають. Торохтить підвода, підбираючи мертвих. їх відвозять до ями, скидають і ледь притрушують землю.
Мирон Данилович походив біля брами і побрів додому. По дорозі чув, як люди говорили, що треба їхати на Воронежчину, там можна одяг поміняти на хліб. Ці слова запали йому в душу. Вирішив їхати.
Вдома він попросив жінку відібрати речі, які можна поміняти. Відпочивши трохи і пожувавши макухи, знову пішов на роздобутки — до Зміїного яру. Виривав із струмка їстівні корінці, збирав листя і складав у мішок. Приніс додому — на обід. Зварили юшку. Вона хоч і підкріплювала трохи, але після неї так болісно нудило.
Діти німо мучилися, а дорослі дивувалися — звідки в них терпець? — як у старих.
Господар зібрався в дорогу і пішов, стривожено слухаючи тихий плач за собою.
10
До залізниці Мирон Данилович пробивався крізь завірюху. Зустрів інших людей, які теж були вигнані з хат голодом і розбоєм уповноважених. На вокзалі "скрізь під стінами, на камінні, люди: в лахмітті, знічені від холоду; їм довго ждати, бо потяги дуже спізнюються". Катранник із натугою проник через юрму до вагона, зайняв верхню полицю. Задрімав і раптом відчув, що чиясь рука добирається до його кишені. Шарпонувся — і злодій зник, як примара. Мирон Данилович довго не міг заспокоїтися.
Дорога була довгою, з пересадками, і селянин боявся проминути Воронежчину. Зговорилися з дідком—сусідом. Той уже їздив міняти хліб і все знав. Порадив триматися його. Підказав, що міняти треба не на борошно, бо одберуть, а на щось інше, наприклад лузгу.
На станції, куди прибули, всюди облава. Міліція обшукувала всіх, жадібними очима поглядаючи на клунки та мішки й одбираючи найцінніше. Жінки в сльози, але на них не зважали, "штурханами і їдкою лайкою відганяли геть, хто впрошував".
Поки йшли до села, дідок розпитував Мирона Даниловича, чи той колгоспник. Катранник пояснив, що він "індус": так дражнять одноосібника. Бо колгосп — то татарщина. "Одкаснися своєї душі, стань побігайлом. Об кусок рельси дзвякнуть, і ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міраж рівна: робочий день. Погана витівка — на розор". Тоді дідок пояснив: "Не скажіть! Витівка хитра. Знаєте, за яку ціну добро з колгоспів беруть? За десяту часть і ще меншу, супроти ціни в магазині, де це спродується... люди, капіталізмові не снилося!"
— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець.
— Бо силувані. Якби своїм наміром, то з хлівця палац би втнули. А раз душа не прийма — пустяк діло!
— Хто не хоче, того чорнять: ворог і підкуркульник.
— Ворог? — сміється дідок.— Проворна вигадка. А скажіть, чого так повно репету, галасу, ґвалту, мовляв, скрізь ворог і скрізь? — чого день і ніч кричать, і ревуть, і надриваються, аж вуха всім глушать, кругом повторюють без кінця і краю, і роздруковують без числа в газетах підряд, аж очі сліплять,— тичуть в уха, в очі, в рот, вніс, що аж очуміли люди,— чого так і навіщо?
— Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.
— Отож! Ярмаркові джмілятники кричать: "Держи!" — і показують на когось, хай народ туди глядить.
— Значить, вони... — почав Мирон Данилович.
— Це ж саме і значить! — перебив дідок.— Не вимовляйте, бо десь вирветься само і тоді смерть. Кожного, хто знає, що то "значить", уб'ють, і його сім'ю теж. Бо відкривається, як пророцтво сповнено: про сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює,— при кінці віків, що ось тепер приходить".
Мирон Данилович спитав, чи скоро ж це станеться, а дідок відповів, що зовсім скоро.
Скрізь по селу ходили люди, торгувалися з господарями. Дідок привів Катранника до своїх знайомих. Привіталися, як годиться, і розпочали торг.
Мирон Данилович наміняв два мішки лузги і клунок пшона. Хазяїни ще й нагодували подорожніх теплим борщем.
Ледве дотягли свої клунки до станції. Прилаштувалися біля стіни, потім стали за квитками. Аж ось — облава. На щастя, лузги і пшона того дня не одбирали. Голосно горювали ті, хто позбувся останнього борошна, останньої надії. "Осторонь стояли головні обдирщики: два в формі установи "круків" і два в штатському — теж гайворони, хоч в іншому пір'ї, з парт-комів, "шишки" звідти. Вираз презирливої нудьги відтягав їм нижні губи, коли перекурювали папіроси, відвертаючи обличчя набік. Ніби їм навіки буйдужно, однак з найхижішою гостротою темних зіниць стежили грабунок — чи відбувається "чисто", себто без пропусків".
Дідок сказав, що то через розпорядчиків виконується воля звіра. "Виліз він з багна в образі компартії — зразу кинувся на сім'ї людські: розриває їх, бо сказано — звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушенному знак: що думати і що робити. Хто відступає — кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів,— огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться.