Хлопець зрадів, але попросив батька дівчини трохи почекати, адже Мотря мусить добровільно дати згоду, інакше нічого з того не вийде.
Під час вечері Мотря підносила чарку дорогому гостеві. Козак поклонився їй у пояс, але не брав за чарку. Хвилину стояли так безмовно проти себе, а потім мати наказала дівчині пригубити чарку, а тоді пригощати Івана. Батьки дивилися на них з великим вдоволенням. Мотря піднесла чарку до уст. Чула Іванові влюблені очі, рука задрижала, і чарка покотилася по долівці, а напиток червоним струмком поплив до порога.
Пізніше прибули московські ратники. Мотря просила батька не впускати їх, бо вони стукали в браму, галасували, добувалися, як до коршми. Чуйкевич налякався, що це розшукують його. Коли Кочубей пішов дізнаватися, що там таке, а інші розійшлися, Мотря відправила свого чуру, щоб сховав Івана.
Через годину вернувся Кочубей і розповів, що москалі шукають своїх людей, що десь пропали, бояться, чи на Січ не втекли. Він їм сказав, що ніяких ратників не було й нема, дав харчів на дорогу і боклажок горівки. Та ще своїх двох людей послав, щоб провели їх аж на Полтавський шлях, щоб тут людей не чіпали, а там хай другі про свою шкуру дбають. Мотря дала своєму чурі знак, щоб біг по Чуйкевича, бо все вже спокійно.
Дочка почала просити батька, щоб не знався з москалями, бо на Україні паном гетьман, а не цар. "Так воно тобі здається, дитино, тобі й твоїй тітці, Марії Федорівні, може, й Чуйкевичеві, та Орликові, та ще кому, бо всі ви дивитесь на світ позиченими очима. Але ми, що знаємо, до чого воно йде, ми другої гадки. Покірне теля дві корови ссе, от що я тобі скажу, дитино!" − говорив Кочубей. Мотря з погордою глянула на батька.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РАНКОМ У КОВАЛІВЦІ
Чуйкевич лишився в Ковалівці і став свідком розмов між людьми, які, довідавшись, що повернувся Кочубей, зійшлися у його двір. Усі жалілися одне одному на утиски від москалів. Чуйкевич зрозумів, що народ вважає, ніби гетьман і цар − за одно.
Згодом до Кочубеїхи приїхала шинкарка з тієї коршми на Полтавському шляху, де Іван ночував. Та шинкарка привозила Кочубеїсі всілякі новини, і брехала, що цар хотів почепити Кочубею Андрея, та Іван Степанович не згодився, мовляв, нагорода має бути тільки у гетьмана.
Мотря жалілася Чуйкевичу, що почувається на хуторі самотньо, бо батько в канцелярії працює, а мати з шинкаркою пліткує. Дівчина знала, що шинкарка бунтує її маму проти гетьмана. Хлопець захоплювався Мотрею, а дівчина сміялася з нього, бо мріяла бути сильною, великою, грізною, а не звичайною нареченою і жінкою.
КОЧУБЕЄВА СВЯТИНЯ
Між приватною канцелярією і спальнею генерального судді була невеличка кімнатка, котру він казав улаштувати й прибрати не по-панськи, а по-козацьки. На стінах висіли стрільби й пістолі всіляких родів і фасонів, дротяні мисюрки й лискучі панцирі та шоломи, сріблом і порозписувані. Генеральний суддя любив дивитися на цю оружну збірку і згадувати, де і коли котру з тих штук він на собі мав та якої долі, яких воєнних-пригод тоді зажив. Були це ніби живі свідки його молодих літ. На полицях стояли всілякі збанки, чарки, кубки, пугарі, ковші та ріжки, котрі знов нагадували йому всі ті веселі пири та бенкети, проведені з вірними товаришами після воєнних походів.
Усівшись у своїй святині, Кочубей кликав до себе по черзі кухаря, пивовара, столового і давав накази добре приготувати все до приїзду гетьмана.
ДІАНА
Щоб пригостити гетьмана дичиною, генеральний суддя вирушив на лови у свої ліси. Він, правда, їхав коляскою та й сам не полював, проте хотів похвалитися, що сам натовк звірину для гетьманського стола. Чуйкевич їхав поруч коляски на коні. Згодом обидва зупинилися відпочити, а мисливці почали лови. Кочубей хотів довідатися щось про причини приїзду Мазепи від Чуйкевича, але цей мовчав.
Коли мисливці настріляли чимало дичини і почали пити з Кочубеєм чарка за чаркою, Чуйкевич поїхав непомітно з мисливського круга на узлісся. Іван задумався і дивився у небо, коли раптом його кінь насторошив уха. Хлопець побачив чорного розгуканого коня, який ніс Мотрю. То було дивне видовище. Іван скрикнув: "Діана!" і кинувся рятувати дівчину, адже вона летіла на свою загибель. На щастя, Чуйкевичу вдалося вхопити Мотриного коня за сталеве вудило. Хлопець просив дівчину отямитися, адже катання на нев'їждженому коні дуже небезпечне. Та Мотря була наче божевільна, вона називала Івана своїм найгіршим ворогом, який не дає їй спокою. Чуйкевич же говорив, що не боїться її ненависті, бо від ненависті до любові недалеко, гірше, коли б вона відчувала байдужість. "Судженого і конем не об'їдеш", − повторював їй Іван. Коли Мотря заспокоїлася, то сказала, що їй було гарно летіти: дерева мигтять поперед очі, земля втікає з-перед ніг, ніби на крилах летиш… "Як Мазепа на нев'їждженому коні, − правда, Мотре? Тобі хотілося дізнати його переживань", − спитав Іван.
Згодом Мотря та Іван приїхали на галявину до Кочубея. Челядь уже накладала звірину на вози, а з лісу все нову доносили. Генеральний суддя спав, Мотря розбудила його і розповіла про свою шалену їзду, але просила не розповідати матері. Кочубей розхвилювався, бо той кінь вже не одному голову розвалив.
Генеральний суддя посадив доньку біля себе, всі рушили додому. Чуйкевич скочив на свого коня. Хлопець їхав поодаль і думав, що в цій дівчині дійсно покутує душа якої богині, а може, вона й сама богиня... На хуторі Чуйкевич попросив у Кочубея дозволу поїхати в Миргород, мовляв, родину треба провідати, а повернутися обіцяв за день перед приїздом гетьмана.
ПЕРЕЛІМ
У той день Мотря довго спала. В Кочубеєвім дворі всі вже давно були за роботою, коли тітка Марія Федорівна пішла будити дівчину. Спершу Мотря говорила, що не вийде з кімнати, бо навіщо гетьману пошана від такої химерної дівчини, як вона. Дівчина жалілася на батька, який ходив на ремінці у мами і не наважувався командувати сам.
Марія Федорівна боялася, щоб її сестра не вбігла на горище до Мотрі. Якщо побачила б її невбраною і мов не при умі − Господи!
Дівчина почала розпитувати тітку про в'їзд Богдана Хмельницького до Києва. Тітка цього не бачила, але розповіла, що двічі бачила Івана Виговського, а з Петром Дорошенком на гостині за одним столом сиділа. Та найкращим був Сомко, якого вона любила, а під час його страти посивіла. Мотря дуже жаліла, що живе не в ті часи, коли були справжні герої. Коли дівчата чесали і вдягали Мотрю, то співали їй козацьких пісень. Мотря слухала й думками переносилася в минуле велике століття, її обгортала туга за людьми, що так хоробро боролися і так гарно вмирали за правду і за славу.
Для зустрічі Мазепи Мотря вдягла білу корсетку, плахту та поясок, почепила кілька шнурків великих рівних перел, а русе волосся закосичила свіжими блідо-жовтими трояндами. Дівчина віддала перевагу українському вбранню, хоч мала заграничні сукні. Мотря виглядала з вікна, коли до обійстя наближалися полковник Кожухівський, Войнаровський і Орлик, а коли у ридвані показалися батько з гетьманом, дівчина наказала своїм дівчатам бігти у город і зривати всі троянди.
ТРОЯНДИ
Любов Федорівна уже була готова до зустрічі гетьмана і кликала дочку. Дівчата подали Мотрі великий кіш троянд, а вона їх вправно поскладала головками наверх. Потім Мотря обв'язала кошик синіми і жовтими стрічками.
Мама з дочкою стали у брамі. Перед Любов'ю Федорівною пажі тримали золотий піднос з хлібом і сіллю, перед донькою дівчата тримали кошик з лози, повний троянд. Мотря вся горіла, не розрізняла, хто це: Виговський, Дорошенко чи Сомко? Нині чи літ тому сорок? Дійсність чи сон? З гетьманського ридвана вийшли Мазепа і Кочубей. Спершу гетьман привітався і прийняв хліб-сіль від Любові Федорівни, а потім Мотря подала йому кошик з трояндами. Мазепа сказав батькам дівчини, що вона з усіх їхніх скарбів найкращий і найцінніший. Кошик з трояндами гетьман передав Чуйкевичу, що стояв поруч, і сказав: "Чого ж ти, козаче, так посоловів нині, неси ці троянди, може, вони розвеселять тебе. А тим, що вони в коші, не журися, я цей кіш дістав, а ти тільки переймаєш від мене". Мотрі сто гадок майнуло по голові, але уста її завзято мовчали.
Гості пішли у свої кімнати відпочивати після дороги, а Любов Федорівна готувала прийом. Побачивши дочку, вона похвалила її за те, що не зробила ніякої дурниці при зустрічі гетьмана, адже всі знали норови Мотрі. Дівчина шукала самоти, щоб заспокоїтися. Коли вона переходила городом біля дівини, то згадала, що сьогодні дев'ятий день, відтоді, як приклала зілля каменем. "Нині якраз дев'ятий день, − сказала і стривожилася. − Якраз і дев'ятий день. І не вір же тут ворожбам!.. А все ж таки вірити смішно".
БАНДУРА
В просторому залі усі гості засіли за столи. Мазепа посадив Кочубеїху праворуч себе, а Кочубея − ліворуч. Кінець одного стола сіла Мотря, а кінець другого − старша донька Кочубеїв, Ганна, що була віддана за гетьманського небожа Обидовського. Кочубеїв старший син Василь не сидів, а ходив і припрошував гостей. Апостол переконав Марію Федорівну теж сісти за стіл. Чуйкевич сидів оподалік від Мотрі. Глянув угору − бачив гетьмана, глянув униз − Мотрю. Іван бачив, як Мотря весело й привітно з усіма спілкувалася. Бачив Чуйкевич також те, що гетьман раз у раз позирав на Мотрю або пестив своєю тонкою рукою тую троянду, що лежала перед його тарілкою − троянду від неї, яку на його прохання дівчина сама вибрала і подала. "Що воно таке? Невже би?.. Та ні, куди, куди! Це ж не рівня, до того вона хрещениця його", − і Чуйкевич чарку підносив до уст.
Чим більше їли й пили, тим більше розв'язувалися язики. Любов Федорівна питалася гетьмана, чого їм тепер сподіватися, миру чи дальшої війни. Гетьман відповів, що миру ще й не видати, війна щолиш розгорюється. Не дай Бог, щоб наша Україна зробилася боєвищем народів. Кочубеїха запитала, чому ж гетьман не може оберегти її від війни. На це він відповів, що не хочуть його розуміти, гадають, що про себе тільки й дбає, а не про Україну, доноси на нього шлють. Коли гетьман сказав, що Москва нас поб'є, Любов Федорівна відповіла, що не такий чорт страшний, як його малюють.