Поміж літаками частенько траплялись і планери та парашути: Гаврильченко відвідував гурток планеристів. Толя мріяв потоваришувати з Гаврильченком, і якось до стінної газети написав вірша про героїв–пілотів, в якому натякнув, що в їхній школі є майбутній льотчик, треба буде − полетить на край світу. Васькові сподобався вірш, а коли він дізнався, що вірш написав Толя, то показав йому свого вірша. Хлопці стали друзями. Наступного дня вони подалися на аеродром. Василь говорив усім, що Толя − його товариш−поет.
Толя вирішив стрибнути з парашутної вишки, хоч Федько переконував, що це небезпечно. Толя вирішив: краще стати калікою, аніж навіки зганьбити себе в очах Гаврильченка. Треба тільки дістати сорок копійок на стрибок. Для цього Толя вирішив поїхати "зайцем" і зекономити. Хлопця зловили, коли він їхав без білета, але йому вдалося викрутитися. І от за зекономлені гроші він стрибнув з парашутної вишки, хоч було неймовірно страшно. Друзі ніяк не могли в це повірити, а Гаврильченко повірив відразу.
Найбільше Толя не любив німецьку мову, якою він ніколи ніде не користувався. Лише один раз, у сьомому класі, десь під Новий рік вона йому знадобилася. Було усе так. У клубі з'явився більярд, але до нього хлопців не підпускав завідуючий клубом, рудий парубійко Іван. Якось він збрехав Ванькові і Толику, що дозволить зіграти, якщо хлопці прочистять сніг від клубу до дороги. Снігу тоді навалило чимало, від дороги до клубу було не менш чотириста кроків, і хлопці таки попопріли, поки впорались. Піймавши облизня, друзі вирішили помститися. Вони знали, що Іван закоханий у вчительку німецької мови, молоденьку Параску Михайлівну. Тож Толя вирішив написати йому, наче від Параски Михайлівни, записку, щоб він знав, чого вартий насправді. Хлопець склав вірш:
В тебе пика, як у жаби.
В тебе голос, як у баби,
В тебе очі, як у рака,
А сам рудий, як собака!
Друзі зробили конверт, а Толя переписав вірша німецькими літерами, щоб Іван довше читав, а вони могли втекти за цей час. Толик ще намалював серце, пробите стрілою, і дописав "Жду отвєта, как соловєй лєта".
Толя вважав, що Іван розшукає когось грамотнішого од себе та ознайомиться з тим, що написано в листі. Але парубок дочекався Параски Михайлівни і вручив їй лист. Параска Михайлівна не стала читати послання. Вона тільки спитала Івана, що аж плавивсь од щастя, хто приносив листа, і подалась одразу з клубу. Після того випадку Толя остаточно охолонув до німецької мови.
У восьмому ж класі викладала цей предмет Клара Карлівна. Вона наказала відмінниці Ніні допомагати Толі. Заняття з Ніною часто закінчувалися сварками, але Толя старався і згодом відчув, що навіть німецька мова може бути привабливою, бо йому подобалася Ніна. Якось Ніна і Толя пішли у кіно. Після фільму Толя вирішив відвести дівчину додому. додому повернувся аж опівночі: блукав завулками і городами, щоб його не перестріли чужі хлопці. Ночувати довелося у сарайчику біля курей, а зранку півень не дав доспати. Зриваючись від крику півня, Толя ще й гулю набив.
Хлопець боявся лишитися ще на рік у восьмому класі, але його перевели у дев'ятий без іспитів. Сталося все так. Толя з Сергійком мріяли виростити справжнього собаку−прикордонника. Вони мали пса Діка, якого якось покусав скажений собака. Брати робили перев'язку для Діка, тому був ризик зараження сказом. Цілий місяць хлопці провели у лікарні, де їм робили дуже болючі уколи. Толі видали довідку, мама одвезла її в школу, і його без іспитів перевели до дев'ятого класу.
В дев'ятому Толя, мабуть, найбільше часу просиджував над німецькою мовою. По–перше, боявся холодного погляду Клари Карлівни, по–друге, не хотілося підводити Ніну, яка поручилась за нього. Кононенко казав, що Ніна у Толю закохана. Толя з ним побився, і вони кілька днів не розмовляли, а потім їх помирив Васько Гаврильченко. Толя з Мишком помирилися, і дружба їхня стала ще міцнішою.
У тому ж таки дев'ятому класі, в другому півріччі, усі хлопці закохалися у молоду вчительку хімії Анжеліку Михайлівну. Заради вчительки хлопці почали голитися, навіть коли ще було не пора.
Якось Кость Калюжний намастив Кімові лице крейдою. Той не здогадувався про це, бо Кость вдавав, що витирає йому обличчя від якоїсь плями. Коли Кім виявив крейду, то вирішив відімститися. Коли продзвенів дзвінок, а Калюжний вибіг з класу, Кім ухопив білу од крейди ганчірку, причаївся за дверима і став чекати. Та замість Костя у клас ввійшла Анжеліка Михайлівна. Її і вдарив в обличчя Кім. Вона відразу вибігла, а Ніна наказала усім: "Ніхто нічого не чув і не бачив!" До класу завітали директор і завуч, та вони так і не дізналися, хто вдарив вчительку. Директор вилаяв весь клас і пішов. Кім хотів признатися, але однокласники спинили його, бо мама хлопця мала хворобу серця, і коли б його вигнали зі школи, не пережила б.
Після уроків всі хлопці пішли додому до вчительки, щоб вибачатися. Вчителька вибачень не прийняла, а весь час питала, хто це зробив. Гаврильченко відповів, що вони не скажуть, бо в того хлопця мати сердечниця. Та це не зачепило вчительку. Мишко був такий злий на неї, що хотів їй вибити вікно, та хлопці спинили його.
Отак згасла їхня любов до Анжеліки Михайлівни. А як вони довідались, що вчителька ще й донесла директорові про відвідини, розповіла йому, що в учня, який її вдарив, мати хвора на серце, то недавнє палке захоплення переросло в не менш палку ненависть. Бо навіть директор зрозумів, що це вже занадто, і не став допитуватись, у кого мати хвора на серце.
Якось на уроці історії Толя і Гаврильченко бешкетували, але погану оцінку за поведінку отримав Толя. Він боявся знову потрапити до директора, тому підійшов до вчителя і склав усю провину на друга. Історик перекреслив погану оцінку в журналі, але Толя не радів, бо зрадив найкращого друга. Цілий день він не міг дивитися Василеві у вічі. Толя досить швидко забув обіцянку, дану історикові, і знову попався на чомусь, і історик при всьому класові сказав: "Того разу ви звернули все на Гаврильченка. Тепер я бачу, що ви говорили неправду…" Хлопці з класу не повірили вчителеві. Василь швидко пересердився, а Толя віддячив йому так: Гаврильченко якось запитав Толю, чи йому подобається Ніна. Толя зрозумів, що Васько закоханий у Ніну, і відтоді відмовлявся від пропозицій дівчини піти в кіно чи ще кудись. Згодом вона вже й не зверталась до Толі, спільні уроки з німецької зачахли самі собою. Ніна проводила час з Васьком.
Мишко мріяв стати снайпером, Калюжний хотів стати відомим футболістом, Василь Гаврильченко марив літаками. Після дев'ятого класу по комсомольській путівці подався в авіаційне училище. Проводжали його усім класом і дуже гордилися. Ніна аж заплакала на пероні. Толя кожного тижня писав другові листи.
У Толі була пристрасть до читання книжок. У восьмому класі хлопець перечитав майже всі книжки зі шкільної бібліотеки. Тоді бібліотекарка порадила йому записатись у бібліотеку Палацу культури. Потрапивши туди вперше, хлопець зустрів бібліотекаря Михайла Семеновича, з яким зав'язав міцну дружбу. Згодом Толя допомагав йому вечорами видавати книжки. Михайло Семенович радив вступати в бібліотечний. І Толя таки подав би туди документи, але його призвали до лав Червоної Армії…
Мама готувалася проводжати сина в армію. До них завітала Олька Чровжова і похвасталася, що вступила в інститут. Мамі було гірко, що в Толі поки що не було такої можливості. Толя мріяв потрапити на флот, і маму лякали чотири роки служби, бо ж у піхоті всього два. Наступного дня мама випровадила сина в армію. Толі було радісно, бо зустрів Мишка Кононенка, якого також призвали. Друзі домовились триматися гурту, хоча б до тих пір, поки їх розішлють по частинах. Мишко ж записався у танкісти, Толя − у флот.
Хлопці прибули у Харків і там з ними сталася цікава пригода: вони загубилися і відстали від призовників, які рушили у поїздом у Полтаву. На залізниці, дізнавшись, що хлопці відстали, відправили їх слідом. Від супровідника друзям трохи дісталося за "самоволочку". Та їх прикро вразило інше: далеко за Полтавою дізналися вони, що всіх їх везуть в одну частину. Не в матроси, не в танкісти − в піхоту! Царицю полів.
Друзі опинилися в Дзигівці, в 371 стрілецькому полку. Толю з Мишком поселили в одній казармі. Хлопцям важко було звикнути до ранніх підйомів, до зарядки, бігу, купання в річці в холодній воді. Хлопцям видали форму і взуття, навчили замотувати онучі. Толі довелося вперше в житті орудувати голкою. Неділя була єдиним днем, коли Толя міг посидіти з книжкою. У Дзигівку їх ще не випускали.
Командир їхнього взводу мав орден Червоної Зірки за участь у боях на озері Хасан. Він був суворий з вигляду: майже ніколи не всміхався. Але й ніколи не гнівався, хоч що б там сталося. За весь час служби Толя так і не почув, як він кричить. А одного разу, коли Толя заснув в бур'яні, хоч мав шукати "ворожу засідку", лейтенант став розповідати про бої на озері Хасан. Пригадав випадок, як два бійці були послані в розвідку, як злякалися і, так і не розвідавши до ладу, повернулись назад. І скільки потім наших бійців загинуло, коли пішли в наступ. Толі стало соромно за свій вчинок.
Тривали армійські будні. Кожного дня незмінна стройова, потім − "укріплена смуга", дві години − статут і під кінець − вправи на фізкультурному майданчику. Найважчою була "укріплена смуга", на якій були: довжелезна колода над глибокою ямою з водою, за нею − макет двоповерхового будинку: дощана стіна з єдиним вікном на другому поверсі, далі − півтораметровий паркан і широкий рів з водою, вже без колоди, і аж у кінці − опудало ворожого солдата, виготовлене з лози. Крім стройової, крім укріпленої смуги, крім спортивних занять, вивчали ще статут. Перш за все мали навчитися розпізнавати командирів: од молодших аж до маршалів.
Найбільше в армії хотілося спати і їсти, хоч годували добре. Вдома Толя і Мишко не з'їдали б і половини армійської пайки. Однак, вони завжди ходили голодні. Їхньою найзаповітнішою мрією було потрапити в наряд при їдальні, де можна було наїстися од пуза.
Якось солдатам видали справжні бойові гвинтівки і навчили розбирати і складати.