Зранку Матронка виганяла худобу в луги над Черемошем, потім йшла поратися по господарству, а ввечері приганяла худобу.
Однієї ночі Танасій Максим'юк, який любив чужими дворами намацувати дорогу до чужих молодиць, почув сильний плач Матрончиної дитини. Він зайшов у хату, але Матронки не було. Танасій покликав сусідів, і всі пішли шукати Матронку лугами. Марія−сусідка говорила, що Матронка вдень була вдома, сапала на городі, а ввечері пішла по корову і зникла.
Люди повідомили Михайлові про біду, і він повернувся додому. Чоловік пішов до лейтенанта−румуна Лупула, начальника одночасно Черемошнянської жандармерії і прикордонного поста, і розповів про зникнення жінки. Лупул сказав, що зараз тривожний час, але жінку шукатимуть.
***
Всі ці події відбувалися у червні 1940 року. По два боки Черемоша гніздилися двоє гірських сіл з однаковою назвою − Черемошне. Те село, у якому жив Михайло, належало Румунії, а село на протилежному боці від 17 вересня 1939 року належало совітам. Річка була кордоном.
За лугом, де паслася людська худоба, уздовж крутого обривистого берега височіла довжелезна дамба, яка підпирала обривистий берег-скалу. Дамба берегла село від повеней і мала дугоподібну форму. Михайло сидів на гребеневі дамби і дивився на той бік. Там коїлося щось погане, адже люди там дуже притихли, наче повимирали. Відколи сюди прийшли совіти, на той бік утекло пару люду і з Михайлового села. Що їм вийшло з тої втечі − Бог знає. Але ніхто більше не чув − не видів від них ні привіту, ні одвіту.
***
Наступного дня Лупул з карабіном на плечі сам прийшов до Михайла і сказав, що вибирається з села, бо скоро владу тут займуть совіти, тож хай Михайло просить у них допомоги у пошуку жінки. А після обіду в Черемошному змінилася влада…
Михайло пішов до жидівської корчми купити нафти, та там усе було зачинено, а з−за дверей він почув, що ця нова влада ще дасть тут усім жару. Тоді Михайло подався до Гершкового млина. Господар був винен Михайлові кукурудзяні крупи за нове вікно. Гершко сказав Михайлові, що ця колісниця, що в'їхала сьогодні в їхнє життя, не обмине ані німого, ані сліпого, ані християнина, ані іудея. Михайло топтався по селу, як у дурному розумі. Люди чомусь зашилися по хатах, лише коло дзвіниці трохи челяді зібралося. Але то все ті, з ким Михайлові не дуже до бесіди. Вхід до дзвіниці чомусь був перегороджений фірою. На фірі сиділи зайшлі в село вояки у благенькій, добре вицвілій коричневій військовій формі, розбитих чоботах, а хто і в постолах з березової кори, і з карабінами почерез плече. Михайло зустрів Василину Макушкову і діда Дмитра Поповича. Василина і Дмитро вважали, що з нової влади добра не буде, бо нормальна влада людей заспокоює, а ці бігають селом, як ошеленні і нарвані. Коли був на Україні голод, вони про це не сказали тут, а з Ґаліції багато ґаздовитих людей забрали у світ, і навіть фамілія не знає, де вони й що вони.
***
…Матронка знайшлася на третю добу. Михайло знайшов її там, де три доби шукав, − у лузі. Лежала без пам'яті в ямі, куди сільська громада тачками звозила непотріб. Жінка знайшлася, а корова пропала без сліду. Михайло не дав нікому, навіть сільській знахарці Фулячці, оглянути жінку: Матронка була дуже побита. Так, нібито вона не з висоти падала, а били її буками чи батогами по всьому тілу, особливо по спині і ногах. Пальці у неї були такі, немовби їх кліщами тиснули або били камінням. Груди спрутило від надлишку довго незціджуваного і запеклого молока, потім ударила гарячка і трималася тиждень, а далі молоко в грудях геть-чисто перегоріло − і почав Михайло привчати дитину до молока коров'ячого і до всього решти їстівного. Довший час Матронка лежала нерухомо на ліжкові під вікном і німувала. Михайло закинув усі роботи і доглядав жінку і дитину. А старі люде казали: не можна так дуже любитися, як ці двоє любилися, от тепер і мають біду.
***
Михайло виходжував жінку літо, осінь і цілу зиму, не давав їй нічого робити. Щоб люди не заглядали на подвір'я − зробив глухий паркан. Матронка часто тихо плакала, а Михайло питав, що болить. Вона говорила, що її серце плаче наперед.
***
Минув майже рік. Слабість помало відпускала. Але тої веселості й жвавості, що була колись у Матрончиних очах і рухах, ніхто більше не бачив.
А в Черемошнім нова влада забила Капетутерову корчму дошками навхрест. Замість корчми у двох кімнатах колишньої Флорескулової садиби совіти відкрили кооператив. У Гершковім млині тепер порядкував чи не найбільший і найгаласливіший сільський ледар − Лесьо Онуфрійчук, Гершко лиш зрідка був на підмозі, бо новий мельник нічого не розумів. В колишній румунській школі зробили сільську читальню. Людей зганяли туди слухати щоразу нового лектора, або коли-не-коли крутили кіно. Люди знали, що у світі нічого доброго не робилося. Під боком − у Польщі − палала війна.
Михайло зрозумів, що в його селі поволі ставало так тихо, як у Черемошнім по той бік ріки. Якоїсь то пізньої червневої ночі в Михайлові двері щосили загупало. На ґанку стояла захекана Параска Данилюкова − перша сусідка Куриків, із полотняним мішком у руках. Вона кликала Матронку йти з нею, бо совіти забирають Куриків і ще декого з села, а все добро лишається, то можна піти і щось взяти собі. Матронка не пішла.
***
За кілька днів нова влада зникла, хоч черемошнянські люди цілий рік її терпіли. Якийсь час в усіх околицях і на тому боці ріки панувало повне безвладдя. Дехто цілими сім'ями перебирався у гори, подалі від того, що неминуче повинно було прийти з війною. Черемошнянські жиди після вимушеної перерви вернулися до свого колишнього ґешефту.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
***
Недільної днини Танасій Максим'юк, сидячи на лавці під стіною Маріїної хати, говорив, що щось то значить, що румуни забралися тепер із села під німецьку команду, як колись маскалі. Поверх двадцять років тут були, а німець за один день вимів їх. Німець, напевно, надумав тікати назад до себе. А раз німець тікає − буде йти фронт, село можуть евакуювати…
***
А перед цим у Черемошне з початком війни зайшла ріденька німецька частина і розквартирувалася по людях. Німчуки в селі поводили себе мирно. Хіба що ходили по хатах та забирали птицю і свиней на заріз, але ні до кого німець не прийшов по кури двічі, чим викликав мовчазне схвалення. На другий день після свого приходу німці через посильних скликали село перед церквою на віче.
Танасій Максим'юк перекладав німецьку бесіду зрозумілими для людей словами. Він по-німецьки говорив ще з австрійської войни. Німець сказав, що велика Німеччина і Гітлер почали війну з большевиками заради визволення окупованих людей з-під страху і безчинств; казав війни не боятися, але нову владу слухати. Німець попросив мовчанням пом'янути тих, кого кривда торкнулася найбільше, − і з листка прочитав фамілії десяти черемошнянських ґаздів, чиї сім'ї були забрані з села за тиждень до початку війни. На закінчення промови Дмитро Угрин підніс офіцерові хліб-сіль на вишитому рушникові з пришпиленим прапорцем, тканим синьо-жовтою волічкою. Після віча німці влаштували на сільській толоці розвагу під губні гармошки, але люди чомусь не веселилися.
Перед своїм відходом німці знову зібрали людей коло церкви, і той самий старший офіцер повідомив, що їхня частина змушена йти вперед, а тут, у Черемошному, вони залишають своїх союзників − представників румунської воєнної адміністрації, яку тутешні люди добре знають.
Новими-старими порядками були ті самі, а подеколи, іще пекучіші букові палиці, та тепер уже повсюдні й категоричні заборони будь-яких політикувань. У Черемошнім по той бік ріки незмінно стояли німці − і дехто з цьогобічних черемошнянців, навідуючи родину чи брешучи, що навідуючи таку, залишався там і добровільно просився їхати на роботи до Німеччини разом з ґаліцейською молоддю.
В невдовгому часі румуни мобілізували у селі чоловіків. Та до Михайла прийшов лейтенант Лупул і сказав, що його залишать у селі. Лейтенант пояснював це тим, що межи цивільними людьми хтось також мусить тримати порядок. В селі залишаються самі діти, старі й каліки, а як би що скоїлося, поки гармати б'ють на фронті, то не було би кому й стати на порятунок. Тим більше, Михайло має хвору дружину і маленьку дитину та й не зовсім благонадійний, як для воєнного часу: хіба забув, за яких умов і як пропадала його жінка, може, вона який агент… Лейтенант наказав Михайлові приходити завтра на пост, щоб поміняти підлогу і двері.
***
У той день Михайло дуже побив Матронку. Дитину перед цим відвів до куми Марії. Михайло підозрював жінку у зраді, бо Лупул знає про неї те, чого не знає він, шлюбний її чоловік. Хто перший пішов нібито її шукати? Лупулові вояки. Може, румун десь валявся разом з нею в оборозі на постерунку, чи в якій недалекій лісовій хижці, а потім віддячив − сказав підкинути жінку так, щоб її точно можна було знайти? Ото й підкинули на людне місце під дамбою. А тепер, видите, румун вернувся в село, і навіть на войну Михайла не відсилає. Так, щоби люди не говорили, що відіслав чоловіка на смерть, а сам заловляє до молодиці.
Матронка не просилася. Не верещала. Значить, була винна, бо навіть не питала, за що він б'є. Лиш закусила волоссям рот і тихо стогнала після кожного удару, поки безсила її голова не впала на лаву непритомна. Михайло відлив жінку водою − і знов узяв ремінь…
…Нещасний Михайло простояв цілу ніч на колінах перед Матрончиною постіллю і, ламаючи руки, допитувався: "Скажіть мені правду, Матронко, що з вами тоді було?" Та вона говорила, що нічого не пам'ятає. Відтоді Михайла почали з'їдати ревнощі. Він ходив слідом за жінкою.
***
Лупул зі своїми вояками покинули село серед ночі і без прощання, навіть не замкнувши колишнього постерунку. У село вернулися німці, тепер уже з мадярськими жовнірами.
…Найближчої неділі, коли в селі панував повний розгардіяш, оскільки румуни пішли, а ніхто інший іще не прийшов, Матронка, як завжди, була у церкві на службі Божій. Раптом вона помітила рукави явно не простої недільної − а святошної, може, навіть великодньої − сорочки.