Голос сказав поїхати у Дідівщину, щоб не викликати підозри.
Виїжджаючи в Дідівщину, я скоса зазирнув через тин до Павлуші. Він сидів перед велосипедом і крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму: була "восьмьорка!"
Я виїхав на околицю і саме проїздив стадіон. Тридцятого червня цього року тут відбулася товариська зустріч з футболу між командами Васюківки і Дідівщини. Матч закінчився такою бійкою, що ледве розтягли. Отакий-то був матч тридцятого червня.
Я заїхав у Дідівщину і купив у сільмазі льодяників фігурних на паличках, покрутився трохи і рушив назад. Настрій у мене був прекрасний.
У селі я поїхав до садка Галини Сидорівни і все перевірив. Стежку у двох місцях перетинали сліди здоровеннецьких, не менше як сорок п'ятий номер, чобіт. Біля кущів малини був недокурок сигарет "Столичні".
По вулиці йшла Гребенючка, у нарядному білому платтячку з синіми цяточками. Мабуть, думала, що вона дуже гарна й тендітна. Посеред вулиці розпросторилась здоровеннецька баюра. Гребенючка якраз минала її. Ех, розігнавсь я та прямісінько через ту баюру. Цілі гейзери бруднючої води й грязюки линули на Гребенючку. Уся вона стала схожа на опудало городнє. А я помчав далі. У душі моїй булькала й клекотіла радість помсти.
Я звернув на нашу вулицю і причаївся за тином, дивлячись на Павлушу. Вулицею йшла Гребенючка. Вона сказала Павлуші, що їхав грузовик і обляпав її. Я тільки рота роззявив. Настрій у мене був зіпсований вкрай. Ще й злива почалася.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 18
Стихійне лихо. Я приймаю рішення
Я прокинувся раптово вночі і одразу відчув тривогу. Серед хати стояли одягнені, в плащах, батько, мати і дід. У діда в руках було весло. Виявилося, що річка від дощів піднялася, з берегів вийшла. Греблю біля млина прорвало. Село внизу заливає. Мене хотіли лишити з Яришкою. Але я вже одягався. Я хотів зробити щось геройське.
Ніч була мокра і вітряна. Звідусіль з ліхтарями поспішали люди, було чути тривожний гомін, зойки та крики. Тужно ревла худоба, верещали свині, вили собаки. Крізь дощ і темряву я нічого не міг розгледіти.
Дід, батько і мати одразу кинулися щось робити. Я лишився сам. Хтось сказав, що Гребенюків, Мазниченків, Пашків затопило зовсім. А стару Деркачку – так по самісіньку стріху. І дістатися ніяк. Човни потопило. Ще й трактор застряв.
Я вирішив рвонути по солдатів і покликати на допомогу. Кинувся додому, взяв велосипед і поїхав. Колеса в'язли у грязюці, буксували на глині. На "плеканці" доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки, бо як наскочиш та зробиш "восьмьорку" – тоді все.
Розділ 19
Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе
Коли я приїхав і сказав про лихо, капітан відразу вирішив будити полковника Соболя, який тільки оце з походу повернувся. Мене покликали до полковника. Я став розказувати про лихо. Почали заходити офіцери. Зайшов старший лейтенант Пайчадзе і впізнав мене. Полковник пояснив усім, що сталося.
Для порятунку людей вирушили бронетранспортери, два мотострілецьких батальйони, три малих арттягачі. Мене похвалили, що здогадався повідомити про повінь. Пайчадзе взяв мене разом з велосипедом до бронетранспортера-амфібії. Я був щасливий, бо вперше у житті їхав на такій машині!
Коли прибули у село, я залишався у бронетранспортері. Ми з Пайчадзе і водієм попливли вулицею.
Розділ 20
Подвиг старшого лейтенанта Пайчадзе. Несподівана поява Павлуші
Дивно було бачити хати, по вікна занурені у хвилі. Фрукти з дерев у воді утворили справжнісінький компот. Всюди на хатах, на повітках, на хлівах, на клунях купчилися люди з хатнім скарбом. Побачивши нас, люди почали махати з дахів руками, підкликаючи до себе. Але ми прямували до крайньої хати, туди, де найбільша вода, де найскрутніше.
У хаті Пашків топилася дитина: п'ятирічного Альошку не встигли винести. Пайчадзе кинувся у воду, висадив ногами вікно, заплив у хату і врятував дитину.
Ми знову поспішили до крайньої хати. Я чомусь згадав Павлушу і раптом побачив його на човні у світлі прожектора. Я зрозумів, що Павлуша дістався на своєму надувному човнику до верб, де в'язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло, і тепер пливе рятувати людей.
Ми підплили до хати баби Мокрини. На старій хаті сиділа баба Мокрина. А дві її незаміжні дочки були на горищі недобудованої кам'яниці разом з коровою. Поки солдати рятували корову і дочок баби, баба плакала, що забула щось за іконою. І я вирішив діяти.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 21
Я пірнаю в затоплену хату. Пастка. Віч-на-віч з Богом. Безвихідь
Хата була затоплена майже по самісіньку стріху, і вікна я не бачив. Але шибки вже були повибивані. Я трохи сіпнувся вгору, хапнув повні груди повітря і пірнув. За іконою знайшов невеликий довгастий пакуночок. Та коли поплив назад, вікно завалило чимось великим і важезним. Друге вікно було загороджено шафою. Більше вікон не було. Я вхопився за електричнии дріт з лампочкою, що звисав зі стелі посеред хати. Дихати було важко. І раптом я зрозумів увесь жах свого становища. У кутку перед іконою ще горіла лампадка. Тут я вперше придивився до ікони і побачив… Бога. Він зорив на мене з кутка великими круглими чорними очима – спокійно і строго. Це було так страшно, що я згадав попа Гогу і його слова: "Темна вода во облацех". Але я не хочу вмирати!
Розділ 22
"Давай руку!". Я знову з ним. Що було за іконою
Раптом я почув голос Павлуші. Виявилося, що в сінях у стелі був хід на горище! Павлуша світив ліхтариком і давав мені руку. Він почав потроху підтягати мене вгору. Йому довелося добряче-таки помучитися, поки я одірвався нарешті од води і перевалився на горище.
Я радів, бо Павлуша говорив, що думав про мене і шукав. Друзяка мій дорогий! Як я міг думати, що ми назавжди посварилися? Як добре жити на світі, коли тебе врятував од смерті твій друг!
Пакуночок був у моїй кишені. Ми присвітили і побачили, що то були листи загиблого на війні чоловіка баби Мокрини. Фронтові солдатські трикутники. І те, що я мало не втопився, рятуючи фронтові листи дядька Михайла, який загинув в останній день війни, набуло для мене якогось особливого змісту.
Ми з Павлушею вибралися через горище. Я віддав бабі листи. З'явився Митя Іванов і порятував бабу. Уже розвиднілося. Дощ припинився. На затоплені хати й дерева лягав туман. Я раптом відчув, як замерз. Пайчадзе кликав мене, але я сказав, що поїду з Павлушею.
Розділ 23
У хаті Гребенюків. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається
Павлуша віддав мені свою куртку. Я взяв весло, щоб зігрітися, і скерував човна під садами вулицею. Повз нас проїжджали бронетранспортери з різним хатнім скарбом і людьми. Серед них була Гребенючка. Павлуша мріяв врятувати її, але не встиг припливти першим. Я сказав, що можна попливти до її будинку і врятувати щось цінне з хати.
У хаті не виявилося нічого цінного, усе забрали. До всього я ще й підвернув ногу. Унизу біля кісточки щось хруснуло. Я не встояв і шубовснув у воду. Павлуша допоміг мені залізти в човен. На вулиці до нас під'їхав Пайчадзе і віддав Вороного. Павлуша довіз мене додому велисопедом, я сидів на багажнику. Дома в нас не було нікого. Навіть Яришки. Павлуша допоміг мені зашкандибати в хату, потім допоміг перевдягтись у сухе. Нога вже була, як колода. Я лежав, і мене тіпало. І раптом мені зробилося жарко. Я ніби засинав. Почув ще голоси Павлуші, медички і ще чиїсь.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 24
Хвороба. Сни і дійсність. Чого вони всі такі хороші?
Я прохворів понад два тижні. Прийшов до тями лише на третій день. Біля мене сидів дід. Потім прийшла мама і тато, який сказав, що має геройського сина. Нога була забинтована. Був вивих.
Прийшов Павлуша, ми сиділи і мовчали. Він тільки усміхався і раз у раз підморгував мені. Невже могло статися так, що він міг не бути більше моїм другом? Це було б просто жахливо. Павлуша розповів, як інші хлопці допомагали рятувати людей і худобу. Згодом друг побіг кудись, а я заснув. І снився мені якийсь дивний сон.
Розділ 25
Усе! Кінець! Я дарую велосипед. "Загаза чогтова!" Я видужую
Прокинувшись, я побачив Яришку. Вона подала мені сніданок, бо вдома нікого не було і називала "любим бгатиком" ("р" не вимовляла). Мене це насторожувало, я думав, що усі такі добрі до мене, бо я не видужаю. І я наважився подарувати свій велосипед сестричці.
Вона хотіла на ньому кататися, а я не ніколи не дозволяв. Подарувавши велосипед Яришці, я відчув, що мої рахунки з життям майже зведені. Я чув, як мій Вороний деренчав і дзвенів. Ці звуки шматували моє умираюче серце.
Та згодом прийшла лікарка і сказала, що скоро я буду здоровий. Мені полегшало. Я навіть почув, як упав разом з Яришкою мій велосипед у дворі. Який же він мій? Нема! Подарував. У дворі знову задеренчало. Доламує!
Я встав і пошкандибав до вікна. Яришка, висолопивши від старанності язика, вихилясами кружляла по подвір'ю. На лобі в неї була здоровеннецька гуля, на щоці подряпина, коліно розбите. Але очі сяяли щастям. Раптом вона перечепилася об ковбок і… Я крикунув. Лежачи під колесом, Яришка розгублено кліпала очима. Потім почала вибиратися з-під велосипеда і сказала: "Думаєш, я тобі повігила, що ти подагував? Я знала, що ти жагтуєш… загаза чогтова!". Я усміхнувся. Життя повернулося до мене. Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобі велосипед.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 26
Знову троє невідомих. Ти мені друг? "Нічого не розбереш…" – каже Павлуша
Коли мені трохи покращало, тоді я відчув, що то за нудота хворіти. Люди після повені відбудовувалися, всі хлопці були там, а я лежав. Павлуша провідував мене. Яришка до обіду каталася на Вороному. Двічі заходила Галина Сидорівна.
Одного разу у вікно влетів камінець із запискою. Там йшлося, що я повівся, як справжній солдат і для мене є секретне завдання, а умовний сигнал початку – білий прапорець на щоглі біля школи.