Вона швидко накидала текст для газети. Там вона, зокрема написала, що: "Мар'яна Хрипович любила коштовні прикраси і розумілася на них. У неї були і сережки з діамантами, і каблучка зі смарагдом. Але найкоштовнішою прикрасою людини вона завжди вважала талант…" А у постскриптум Лариса написала: "Якщо найбільш за все на світі Мар'яна любила талант, то найбільш за все ненавиділа підробку, фальшивку, імітацію. Все своє коротке життя Мар'яна Хрипович віддала служінню справжньому мистецтву і боротьбі з усіма видами підробок під нього."
Лариса вирішила по дорозі до редакції забігти до GIFTED CHILD INTERNATIONAL, узяти які-небудь кольорові картинки, що ілюстрували би багатогранну діяльність небіжчиці, а заодно довідатись про прощання і похорон. В офісі фундації Чеканчука на місці не було, на нього всі чекали. По офісу безладно тинявся неприкаяний син Мар'яни Джордж. Ларисі пощастило привернути до себе увагу Біста. З розмови з ним Лариса дізналася, що найцінніша знахідка української філії фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL і Мар'яни Хрипович особисто – Любочка Козова. Дівчина, довідавшись про смерть пані з Києва, тяжко занедужала. Вона і без того неврологічно хвора, а тут іще такий могутній негативний фактор. Але не стан здоров'я нещасної, проте дуже обдарованої дівчинки, так стурбував благодійника. Справа в тому, що її картини продаються і в Києві, і в Європі. А фундація чимало вклала у Козову: її фарби, полотно і навіть рамочки. Поки Козова жива, вона сама розпоряджається своїми картинами. Але якщо з нею раптом щось... доведеться мати справу з її батьками, а тут досвід показує, що всяке може бути. Домовитись виходить не завжди.
Лариса дуже добре зрозуміла Біста. А також вона зрозуміла, що доля ЇЙ дає шанс. Вона давно думала про роботу, яка відповідала би масштабам її особистості. Звичайно, вона не могла й натякнути Мар'яні, щоб та порекомендувала її Бістові, але зараз... Лариса ще раз наголосила, що вона фаховий мистецтвознавець, і якщо геолог Чеканчук справляється, то вона... А також вона давно в захваті від картин юної Козової. Лариса готова виїхати в цей самий населений пункт відразу після похорону. Біст міцно потис руку Лариси, висловив надію на плідну співпрацю у найближчому майбутньому.
А Лариса, вже виходячи з офісу, згадала, що не взяла кольорових ілюстрацій, по які, власне, йшла сюди. А ще жінка подумала, що треба забирати маму з лікарні під розписку, щоб приглядала за онуком, поки його мати робить кар'єру в інтересах того ж онука, себто сина.
На порозі офісу Лариса зіткнулася з Чеканчуком. Олександр розповів про дивне повідомлення на автовідповідачі і зниклі сережки. Лариса сказала, що вони підуть у квартиру після похорону, бо з Мар'яниною смертю дійсно не все так просто. Чеканчук не наважився розповісти про горбату потвору в Мар'яниній хаті.
А тим часом Олександр Риженко віз до редакції некролог. Він згадав своє незрозуміле відчуття тривоги саме в ті хвилини, коли з нею все те сталося. Мар'яна Хрипович була першим гріхом Олександра. Через Мар'яну Хрипович Сашко Риженко порушив заповідь "Не кради": він украв в маминої сестри, старої тітоньки Тали, каблучку з великим смарагдом і подарував Мар'яні. Великий зелений смарагд на каблучці був оточений діамантами. Коли тьотя Тала померла, її скринька з коштовностями дісталася його мамі, яка була байдужа до жіночих прикрас. Коли він через кілька років по тому одружився, мама подарувала його дружині Люді оксамитову стрічку з камеєю. Жінка, якій не пасують діаманти, – іронічно характеризували Люду і Мар'яна Хрипович, і Лариса Лавриненко.
Смарагд тітоньки Тали ніби приріс до безіменного пальця Мар'яниної лівої руки, і коли згодом у своїх численних інтерв'ю вона говорила про свою приналежність до княжих родів, то показувала каблучку – "фамільну коштовність". А Риженко щоразу впізнавав свій перстень на пальці Мар'яни з відчуттям гріховної гордині. Коли Риженко він бачив Мар'яну востаннє, смарагд на її лівій руці востаннє підморгнув йому. То було на дні народження у Стопченка. Де вона тепер, та каблучка зі смарагдом?
Риженко зателефонував Ларисі, та її не було вдома. Шкода, йому хотілося поговорити з нею. Крім того, вона спілкується з цим дикуватим Чеканчуком, який учора повернувся з того населеного пункту, де загинула Мар'яна. Може, в нього можна було б делікатно вияснити про каблучку?
Ввечері Лариса передзвонила сама. Повідомила, що прощання й похорон завтра, він уже знав про це. Також Лариса розповіла про повідомлення на домашньому телефоні Мар'яни. Такий самий меседж зберігався в електронній скриньці її комп'ютера в офісі Фундації. Це вже цікаво! Жила з престижним елітним Бістом, і паралельно стрибала в гречку з якимось банальним провінціалом.
Наступного дня був похорон. Приїхав батько Мар'яни, з яким вона не спілкувалася кілька років. Чеканчук, Лариса і Риженко теж були. Риженко дивився в обличчя, яке колись пристрасно цілував. Він обережно торкнувся рук небіжчиці у чорних рукавичках – було б дивно, якби він щось намацав на її лівій руці. І все-таки, де він, той його дарунок? І сережок в її вухах теж немає. От про сережки він і поговорить з Ларисою! Він добре запам'ятав слова з тексту Лариси Лавриненко: "Мар'яна Хрипович любила коштовні прикраси і розумілася на них. У неї були і сережки з діамантами, і каблучка зі смарагдом..."
Мар'яну ховали поряд з її матір'ю. Біля розритої могили батько розридався. Його підтримують під обидві руки, коли труну опускають. Летить мокрий сніг. Після цвинтаря людей повезли на поминальний обід у ресторан. Там Джері Біст після чарки виливав душу Чеканчукові. Говорив, що хотів одружитися з Мар'яною і завести дитину, але вона цього не хотіла. В нього навіть виникала думка припинити стосунки з Мар'яною. На людях з Мар'яною він був щасливий, наодинці з нею страждав, а коли лишався сам, не знав, що робити.
У ресторані Олександр Риженко думав, як перехопити Ларису, поки та не піде додому, та ще й у товаристві Чеканчука. Риженко недолюблював Чеканчука. Він завжди чемно вітався і тис йому руку, але намагався уникати занадто тісних контактів із тим їжакуватим хлопцем, який так пишався своєю близькістю до землі, підкріпленою дипломом геолога, а не якогось філософа, а також простим походженням. Чеканчук завжди підкреслював, що заробив собі квартиру в Києві, а не отримав у спадок, як деякі. І "Вирвані роки", на відміну від багатьох, Риженко не вважав геніальною річчю.
Під час поминок референт Тетяна, що залишилась чергувати в офісі, повідомила Біста через його мобільний телефон, що дзвонили з Новожахова батьки Козової. Дівчинці краще. Нібито відпала необхідність у терміновому виїзді Лариси Лавриненко на об'єкт номер один. Але Лариса вирішила будь-що робити кар'єру у Фундації, адже в неї на руках п'ятнадцятирічний гицель Ярослав. Вона всю ніч студіювала медичну літературу і вичитала, що хвороба Літтля, від якої потерпає сердешна Любонька, дуже підступна. Тому переконала Біста, що поїде до дівчини.
Після ресторану Біст із юним Молданським поїхали додому, тож Чеканчук планував поїхати з Ларисою до Мар'яниної квартири. Чеканчук недолюблював Риженка. В них ніколи не було конфліктів. І тексти Риженка Чеканчук читав із задоволенням. Але мало що в цьому світі так дратувало толерантного Чеканчука, як просторікування Риженка про його коріння, про славний рід. Звідти, з тих джерел, з тих криниць спрагло пив духовне молоко нинішній світоч вкраїнської духовости Олександр Риженко. Ніби дітям водія й прибиральниці безнадійно закрито дорогу у світ високої культури!
Лариса запропонувала їхати до квартири Мар'яни втрьох, пом'янути її ще раз і поміркувати разом, чому вона загинула. Чеканчук подумав: а може, воно на краще, як вони з Ларисою не будуть зустрічатися віч-на-віч. Адже від тих давніх часів, коли в них був роман, вони перетиналися багато разів, і на людях трималися природно й невимушено. А наодинці не знали, що й сказати одне одному.
На телефоні у квартирі Мар'яни наша трійця почула новий меседж: "Моя люба, чого ти мовчиш? У мене серце не на місці. Озвися, Мар'яно!".
…Того вечора він грав у підземному переході на майдані Незалежності. Грав, ніби востаннє у своєму житті. Перехожі, звичні до голодних музикантів і нездарих концертів, вражено зупинялися. Від цієї музики 46-річного чоловіка деякі перехожі втирали сльози. Мало не всі кидали у футляр від скрипки гроші. У нього вже давно набралося на квиток додому, а він все грав і грав. Розкішна пані з рудуватим волоссям у коротенькій шубці стояла, поки він не закінчив грати. Коли він незграбно нахилився до футляра, побачив її химерні черевички з трьома срібними пряжками по боках. Жінка похвалила його гру. Він сказав, що тримає свій рівень заради учнів, яких навчає у провінції. З підземного переходу вони піднялися на Хрещатик. У вечірньому повітрі блищали фіалкові зірочки морозного снігу. Скрипаль і жінка деякий час ішли поряд мовчки, а потім жінка раптово глянула йому в обличчя: "Куди ви зараз?" Йому потрібно було на донецький поїзд. Гроші він збирав на квиток. Жінка запросила його до себе. Він рушив за цією жінкою, голодний, немитий неголений чоловік, що хилився від зимового вітру. Сьогодні вранці він вийшов зі смердючої столичної лікарні, де з нього видалили якісь непотрібні частини, де він мало не залишився назавжди. А там, куди треба їхати донецьким поїздом з пересадкою, на нього чекає музична школа і будиночок з сірої цегли і садочок над яром, де хазяйнує нелюба жінка, яка, одначе, тринадцять років тому невідомо від кого примудрилась народити Геніального хлопчика-музиканта, єдине, чому він живе з тією жінкою. Ця жінка писала, що не має грошей їздити до нього, а гроші на зворотну дорогу передає через знайомого знайомих, якого він так і не дочекався.
Жінка з рудуватим волоссям сказала йому, що працює у фундації підтримки обдарованих дітей України. Він представився: "Анатолій Сумцов, директор провінційної музичної школи...".
Та жінка затягла до себе цього неголеного скрипаля, який колись не зумів створити капітал зі свого таланту, бо відчула: в такого учителя має бути хоча б один непересічний учень, для якого ще не все втрачено.