Та яких би форм не набирало кохання – в 99-ти випадках воно нещасливе... "Зійтися – зовсім не значить кохати щасливо", – сказав Сквирський. Він вважав, що треба шукати добре, бо можна ціле життя неправильно побудувати.
Іван Семенович сказав, що йде додому. Мюфке пішов проводжати його. На вулиці Іван Семенович, пробуючи хоч цим від думок, Сквирським навіяних, відмахнутися, сказав: "Як вони, ці інтелігентики, про своє особисте життя турбуються!". "А ви ні? Всі ми однакові", – сказав Мюфке. Іван Семенович побажав йому спокійних снів, сам почуваючи, що не спати йому й цієї ночі.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
VI
Іван Семенович переглядав папери, написані Звірятином. Він наче вперше побачив цей почерк, ці великі круглясті літери, від яких віяло спокоєм і чіткою певністю. Іван Семенович не знав, як тепер триматися зі Звірятиним і Сквирським. Йому здавалося, що вчорашній вечір поклав край їх дотеперішнім відносинам. Він думав, що заходять якісь складні зміни в його житті, входять в його дні нові, досі незнані, люди, обсідають нові думки, а він безсилий спинити їх та й не знає, чи хотів би спиняти.
До кабінету увійшов Звірятин, хотів забрати свою доповідну записку. Орловець сказав, що ще не прочитав її, не обміркував. Звірятин став жартувати, що так не годиться, мовляв, що сталося з працездатністю Івана Семеновича? Нервочки, мабуть? Ох, ця панська хвороба! Інженер вмостився на широкій шкіряній канапі і сміявся з того, що вчора проголосив Іван Семенович: "Пролетар може або ненавидіти буржуйку, або ж… зневажати її!". "Чому коханці з різними вдачами можуть так-сяк пристосуватись один до одного, а з різними ідеологіями – ні?" – питав Звірятин. Він говорив, що не може бути такого, що хтось, з якоїсь особливої пролетарської природи своєї, ніколи й ніяк не може почути полового потягу до якоїсь жінки тільки через те, що вона буржуйка! Голос крови не зважає на класову ідеологію. І щоб навести приклад, Звірятин сказав: "Я – буржуй… але ж, прошу, буржуй, так би мовити, лояльний, ви – пролетар. Різні ідеології, ідеали, etc, etc... Але ж це не заважає нам обом хотіти одну й ту саму жінку-буржуйку – Завадську". Іван Семенович почав обтирати спітніле чоло. Якась зеленава блідість залила йому лиця. "Пусте. І зовсім не дотепно", – сказав він.
Звірятин роздивлявся на нього з цікавістю, просив не ображатися і признатися, що його тягне до Завадської. Орловець сказав, що, припустимо, його й справді тягне до Завадської... як до жінки…, але ж це зовсім не значить, що він може її кохати. "А що це значить – кохати?" – спитав Звірятин і свердлив поглядом очі Івана Семеновича. "Кохати? Ну, як би це вам сказати…Ну, та просто, я не можу захотіти, щоб завсігди бути з нею, щось укупі робити, щось будувати, чогось домагатися..." – говорив Іван Семенович. "Не можете? А уявіть, що вас тягне до неї все дужче, куди дужче, як тепер, – тоді, певне, й зможете? Уявіть, що вас так тягне до неї, що для вас з усіх жінок тільки вона й є на світі? А? Може, тоді й захочеться вам якось наблизитись до неї, стати їй ближчим, зрозумілішим... Пристосуватись до неї, а?" – питав Звірятин.
Коли Звірятин пішов геть, до Орловця зайшов Куниця. Він був стурбований, говорив, що прийшов з дипломатичною місією... Казав, що всі друзі, особливо Писаренко і він, турбуються про нього. Бо Іван Семенович виглядає перевтомленим, ледве на ногах тримається. Сьогодні ж треба йти до лікаря. Іван Семенович бачив, як тремтіли Куниці руки, коли запалював сірника, почував, який дорогий і справді близький йому цей кумедний незграба, що так турбується за нього.
Куниця говорив, що Іван останніми часами все гірше виглядає: "Де ж пак, з сімнадцятого року й не присів, можна сказати. Революція, війни, тепер кілька років, мов та муха в окропі, крутишся... Ніяких сил не стане! От і треба, щоб ти поберіг себе, розумієш? Щоб відпочив тобто...". Куниця пропонував їхати в село або на море. Він навіть попередив, що сьогодні вони йдуть до лікаря, до найвідомішого професора, з яким він уже домовився про прийом на восьму годину. "Гаразд", – кисло посміхнувся Іван Семенович.
VII
Івану Семеновичу здавалося, ніби двоївся він: один – урівноважений, той, звичайний, товариш Орловець, другий – розгублений і знесилений, лякався того, ще не сказаного слова – і плутав думки, згадки й слова, а рот кривив у болісну посмішку.
Увечері він з Куницею рушив у місто. Він говорив другові, як не хочеться йому розставатись з заводом та що піде він і на це, бо йому справді-таки треба трохи перепочити. Він так знудьгувався за людьми, бо кого ж, зрештою, бачить він тепер? Небагатьох товаришів, от Куницю, наприклад, яких давно добре знає й з ким мало розмовляє, хіба що в справах, та кількох найближчих співробітників: інженер Звірятин, інженер Сквирський... І, посміхаючись, жваво розповідав Куниці про цих помічників своїх. Куниця сказав, що то не люди, а людці, недобитки. Філософія їхня від ставки залежить. Відміни в них персональні та преміяльні, та навантаження, та тантьєму, дай кожному карбованців по п'ятдесят на місяць – так, будь певен, іншої заспівають.
Друзі сіли у трамвай і поїхали до пивнички. Там Іван Семенович бував разів зо два, за непу. У пивничці було майже порожньо. Тільки з-за дверей до іншої кімнати почувся голосний жіночий сміх і п'яні вигуки; видимо, сиділа там весела компанія. Іван Семенович запитав Куницю, чи не видається йому життя нудним. Куниця якось злякано зиркнув навкруги, мов боячись, щоб не почув хтось Івана Семеновича, й зашипів: "Та ти при розумі, а? Тепер, коли будівництво... Тепер, коли... Та як же ти смієш таке казати!". Орловець пояснив, що питав про особисте життя, бо воно якесь бідне, неяскраве... "Дурниця! – відрубав бесідник. – Та й що ти звеш особистим життям? По-моєму, братіку, все життя – це моє особисте... А по-твоєму ж як? Є, мовляв, громадське життя, а то є й окреме, моє? Що ж це? Родина? Кубелечко? Тьху! Я, голубе мій, не з інтелігентів, як тобі відомо, по гімназіях не обучався... Наука моя на заводі та на фронті... Да... Так ділити життя не вивчивсь... Все моє! Розумієш?"
В цей час двері до другої кімнати розчинилися, й звідти вийшла висока грудаста жінка і Мюфке. Той сів за стіл Куниці і Орловця. Мюфке радів зустрічі. Потім став жалітися, як йому набридли усі ці співачки, диригенти, партитури... Який з нього музичний критик? Проте мусить працювати, щоб жити. Мюфке згадав нічну розмову у Сквирського і зареготав. Згадав блискучу теорію Сквирського: "Кожна людина, – карикатурно наслідував він інженера, – мусить свідомо будувати своє особисте життя! Будувати! Хе-хе-хе... День по дню добирати..." Мюфке казав, що погоджується з цим, мусить людина будувати сама своє життя, але ж чи може? Куницю роздратувати слова Мюфке, і він сказав: "Терпіть не можу такого! Само не спроможне так-сяк у житті влаштуватися, бо безвольне, нікчемне, сопляк якийсь, вибачайте, а тоді й робить з цього мало не вселюдську трагедію!" Мюфке образився: "Ви думаєте, що, як будуєте ви всякі літаки та Дніпрельстани, так ви вже все можете? Да? Так чого ж тоді в особистому житті кожного у вас гниль, гидота, пліснява? А? Ну, кажіть, кажіть!" — наступав він на нього. Куниця попросив Мюфке заспокоїтися. І тоді Мюфке розповів історійку, ілюстрацію до науки інженера Сквирського...
Жив собі ще до війни такий собі Кацельман... То продасть щось, то купить, а то й просто не ївши тиждень якийсь посидить... Помер старий Кацельман – і лишив сина і тисячу карбованців спадщини. А тут саме млина місцевий поміщик наймає. Раять люди молодого Кацельмана: "Бери в оренду млин". "Ні, не можу. Батько мій навчив мене, що мусить людина братися тільки до того, що їй найпідхідніше..." – казав син. І живе він на готівочку місяць, живе другий, все роздивляється та розпитує, чи підходяща ця справа для нього – млин. Раять йому ліс рубати – так само: "Мушу себе перевірити, чи лежить моє серце й вдача до цього діла". Лучається земля продажня – він тієї ж... І так усе роздивлявсь та примірювавсь, аж доки розтала йому та батьківська тисяча... Крутивсь, крутивсь – та й пішов за прикажчика на той самий млин, де міг господарем бути. Отак будував своє життя Кацельманів синок...
Куниця сказав Іванові вставати, бо пора до лікаря. "До лікаря? Діло хороше, – похвалив чомусь Мюфке і додав ледве чутно: – Всім би нам до лікаря не завадило..."
VIII
Куниця з Іваном Семеновичем прийшли до професора. У приймальні були й інші пацієнти, які уважно оглядали новоприбулих. Сивий з довгою бородою дід у старім сурдуті військового крою підтягнувся на милиці до Івана Семеновича й, підморгнувши, спитав: "До професора?" Орловець сказав, що вперше прийшов. Старий сказав, що в броми і обтирання не вірить, тут потрібні інші ліки, бо тепер все життя хворе! Не вони нервові – життя нервове... Тут Куниця сказав старому, що від нього йде старорежимний душок: "Ач який – життя йому теперішнє не подобається!.." Дід сказав, що він не про політику, не про економіку, а про звичайне життя, про особисте життя, про обивательське... Бо воно жахливе, в цих так званих родинах все шкереберть, все догори ногами... Сходяться, розходяться... гризуться... Наскакують одне на одне, рвуть одне в одного... Кожен хоче загарбати все, але насправді ніхто й нічого не хоче... Люди не шанують себе, не цінують свого життя...
Професор – сухий, голений і молодий чоловік, оглянув Івана Семеновича і нічого страшного не знайшов, була тільки перевтома і неврастенія. Лікар радив відпочити, змінити життя. "А ви гадаєте, що людина може перемінити життя?" – спитав Іван Семенович. "Принаймні на деякий час", – не зрозумів його професор і почав докладно пояснювати йому, як мусить він жити й поводитись надалі. Насамкінець дав йому купу рецептів і посвідку про те, що потребує негайного відпочинку.
Після відвідин лікаря друзі зайшли до Писаренка. Щоб подбав про відпустку для Орловця. Писаренко зустрів їх стомлений і заклопотаний: він закінчував статтю. У його кімнаті був страшний безлад. "Як же може він навчати інших гарного й цікавого життя, – подумав Іван Семенович, – коли сам задовольняється отаким? А він же не тільки навчає, він будує його для інших..." І, мов переконуючи когось, думав: "Ні, що не кажіть, а й ті дрібниці, з яких складається особисте життя кожного, мають величезне значення...