Страх гнітить тебе, отче. Страх і непевність. Так і всі люди. Не можуть рабські душі вільно вибирати шлях до істини, їм треба спочатку звільнитись від нікчемності й покори", – сказав хлопець. Чернець прогнав його. Ісідор мовчки рушив далі.
Ісідор був голодний і збагнув лише одне: не потрібні суперечки, хай кожен тримає при собі бога – то лише його власна тінь, спотворена тінь заляканої людини на тлі ілюзорного буття, що приснилося втомленому духові. Де ж тоді вихід, де можна щось знайти? "У мовчанні, – шептало сумління юнака. – У великій тиші, де народжуються і слова, і громи, і образи богів та дияволів…"
ГОЛОС ТИШІ
Минають дні, ночі. Ісідорові снилася їжа. Він прокидався і пив воду. Десь в глибині сутності народжувалися обережні, хитрі думки. Вони логічні й розумні. В них тонка насмішка, делікатний сумнів, таємний докір. А навіщо він розпочав свою химерну спробу? Адже ніколи не прагнув аскетичного життя! Та хлопець вирішив йти до кінця. Там буде відповідь.
Повільно плинув час. За тиждень голод відступив. Напливали хвилини натхнення, дивного збудження. Інколи перед очима Ісідора спалахували якісь видіння. Після двох тижнів він уже зовсім не відчував голоду, і тиха радість перемоги над потребою плоті панувала в серці Ісідора. Все менше спав еллін, все більше заглиблювався в себе, забуваючи довколишній світ. Інколи він сидів на верхів'ї гори по два дні, навіть не пив води. Так минуло чотири тижні.
А потім прийшли видіння наяву. Якось йому явився батько Сократес. Ісідор сказав йому, що Гіпатія загинула. Батько питав: хіба після її смерті вмирає світ? Хіба на березі моря не граються діти? Хіба сонце згасло? "Твоя любов відродиться в іншій подобі, засяє в інших очах. Гіпатія – лише донька одвічної жіночості, вона не одна…" – казав Сократес. Батько просив сина не мучити себе. "Ти нічого не знайдеш, – з жалем сказав батько. – Лише порожнечу в самому собі. Ти не там шукаєш…"
Ще минуло кілька діб. Ісідор бачив, що тримав у руках срібну чашу, а в ній – вогняна квітка. Він ніс живий скарб на той бік, ступав майже по невидимій нитці. Йшов над безоднею. На половині шляху зустрів Гіпатію, що поверталася звідти. Дівчина сказала, що вертається до людей. Ісідор сказав, що хоче сягнути істини. Шлях пошуку веде його туди, де горить зірка! Гіпатія сказала, що не треба шукати, треба збагнути, не йти в безодню. Але пізно: нитка розгойдалася, і Ісідор впав в темряву небуття…
На 42-ий день сини Гнозиса знайшли непорушного Ісідора на вершині гори. Він був жовтий і ледве дихав. Коліон і сивобородий учитель перенесли Ісідора до спільної печери, влили до рота кілька крапель гранатового соку, теплої води. Сивобородий докірливо буркотів: "Мужній дух, а терпіння не вистачає. Все хочеться добути одразу – всю вічність охопити своїми крилами. Ах ви, Ікари, Ікари! Скільки вас впаде на землю з поламаними крилами, штурмуючи сонце? Хто ж осягне немислиму мету? Хто?"
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Частина третя
МІРАЖІ
ДОРОГА
Стара жінка на ім'я Сата розповіла Гіпатії, що перед ними ще далека дорога, бо вони повертаються до країв Магараджі, який мандрував світом. Гіпатії мала стати магарані – жінкою правителя, який досі нікого не кохав, а тепер зустрів її.
Гіпатія подякувала Хара-деві за порятунок від смерті. Але він сказав, що дякувати треба своїй кармі, провідній зірці. Він лише виконавець… Володар називав Гіпатію Паті-дева – божественна Паті… Дівчина розповіла, що втратила коханого друга, з яким пливла до Афін. Магараджа вислухав історію Гіпатії серйозно, жодної тіні осуду чи іронії не з'явилося на його обличчі. "Сумую разом з тобою, Паті-дева, – просто сказав Хара-дева. – Тяжко втрачати любих нашому серцю людей. Але туга наша від нерозуміння, від полону Мари…" Хара-дева почав усе пояснювати з точки зору своєї релігії: він просив не журитися, бо її друг прийде до неї в іншій хвилі, в іншій подобі. Вона обніме його, обнімаючи іншого коханого, ти побачить його, милуючись небом чи хмарою, ти втішить його, втішаючи того, хто тужить або страждає… Карма прихильна до неї, перед нею воістину божественний шлях… Вона повинна прийняти його…
Гіпатія попросила пояснити, але володар сказав, що краще усе розкаже його гуру, мудрий учитель Нарен.
Караван поволі просувався на гарячий Схід. Гіпатії здавалося, наче вона заглиблювалася у якийсь недосліджений лабіринт. В кожному повороті, в кожному переході щось невідоме, неждане. А що в центрі лабіринту? Чи не Мінотавр?
Дівчину почав навчати гуру Нарен. Він розповідав про страшні й таємничі бої богів, про творення світів, про невидимі сфери. Багато було спільного з еллінськими міфами. Нарен вчив, що треба затямити два закони: закон Жертви і закон Карми. Закон Жертви полягав у тому, що світ зародився від Єдиного Брахми. Він пожертвував свою любов і породив ріку буття. Минають віки, цикли, нескінченні прояви царств і світів. Люди і звірі, ракшаси і деви, віддаляючись від свого володаря і батька, часто забувають про єдність, про закон Жертви і починають слухати голосів ненависті і ворожнечі. Тоді Єдиний посилає своїх синів, святих ріші, щоб вони нагадали людям про великий закон віддавання. "Але ж люди розуміють життя інакше, – задумливо озвалася Гіпатія. – Вони вважають, що жити – це взяти життя або багатство від когось…" "Так. Це порушення закону Жертви. І тому ми бачимо горе й печаль на землі, війни і ворожнечу…" – говорив Нарен. Закон Карми полягав у тому, що Володарі Карми стежать за кожним порухом нашої душі, все записуючи на скрижалях життя: піднесення і падіння людини. Убивши когось, ти повинен спокутувати свій злочин тепер чи в майбутньому житті власною смертю. Обманувши, ти сам звідаєш сіті обману…
Гіпатія роздумувала над твердженнями і повчаннями гуру Нарена. Вже в першому законі жертви побачила протиріччя, а точніше, не в законі, а в його розумінні. Хай так, хай Єдиний від своєї повноти хоче дати буття іншим істотам. Але два сумніви руйнують початкову концепцію: сумнів у доцільності творення і сумнів у доцільності карми, або закону причин і наслідків. Жертва лише тоді доцільна, коли вона приносить щастя, радість, блаженство й визволення тим, в ім'я кого вона діється. А якщо вона лягає в основу світу насилля, неправди, рабства, муки? Тоді така жертва – прокляття! Чи може Єдиний прагнути цього? Кажуть, що творенню Брахми протистоїть Мара, бог смерті й зла. А звідки ж тоді Мара? Хіба не з Єдиного? І якщо судять людей за злочин, то чи не більшому, суворішому суду підлягає могутній творець за те, що веде до муки міріади творінь?! Як вийти нещасним людям з колеса народжень і смертей, про які говорить гуру Нарен, як вернутися до єдності, до неба девів, як подолати обман Мари, коли самі деви помиляються, не в силі зупинити страхітливий плин буття? Гуру каже про вічну гру? Жахлива гра, недостойна божественних істот.
Повчання мудрого гуру не лягло до серця Гіпатії. Магараджа запевняв її, що вона оплакує химеру свого ума і серця, що коханого Ісідора не було, а лише її уявлення про нього. Ой, ні, ні, ні! Дівчина бачила полум'яні очі Ісідора, чула подих, слухала його мовчання або несміливий голос, і в ній була повнота щастя. Щось таємниче, нерозкрите є в людині, мудреці Аріаварти, про що ви не знаєте. Хвиля дивного остраху прокотилася поза спиною Гіпатії. Їй здалося, що вона торкнулася забороненого плоду. Хтось хоче, щоб людський розум не торкався тої ідеї. Чому? Чому такі жорстокі боги Еллади, Іудеї і Аріаварти? Що об'єднує їх в нещадності до людського життя? Ах, як мало ще Гіпатія знає! А як мало знають прості люди. Як їм потрібно світло знання! Аби вона могла! Всю душу віддала б нещасним шукачам, щоб вигнати з сердець страх і підняти очі до зірок, до сонця!
УСМІШКА МАРИ
Мандрівка тривала. Гіпатія бачила чужі краї, вірування, традиції. Та найбільше їй подобалися математичні ідеї, яких її вчив Нарен. Все діється за законом вічного ритму, числа й математичної гри. Гіпатії здавалося, що нема ніяких чисел, окрім одиниці. Сонце – одне. Людина – одна. Земля – одна. Сім'я – одна. Спільнота всіх душ – єдина. Десь тут, десь в цій ідеї лежить пояснення роздрібнення світу на безліч явищ, десь тут прихована і таємниця об'єднання, завершення всіх чисел у Великій Одиниці. Чи не про це мріяв славетний Піфагор, оспівуючи гармонію сфер?
Коли перед мандрівниками відкрилася розкішна долина Інду, і караван на плотах переправився на той бік, магараджу чекала процесія слонів з погоничами. Гіпатію посадили в казковий паланкін. Сата сміялася, обнімала еллінку, яку встигла за дорогу полюбити, як рідну доньку. Дівчина була вдячна володареві за ненав'язливість, за такт, за тонке розуміння її стану, але щось тисло її, гнітило, не давало спокою. Серце підказувало, що людяність володаря – лише гра, яку охоче може собі дозволити багатий деспот. У душі еллінки громадилася все вища гора протесту, непереможної туги і жадоби волі. Сата помітила сум в очах Гіпатії. Дівчина сказала їй, що помре в неволі. Сата сказала, що є вихід: володар відпустить її, коли втратить вроду. Гіпатія задумалася, але потім сказала, що готова до цього. Сата мала траву, яка змінювала обличчя і забирала красу. Дівчина випила зілля, і на світанку на березі річки, де володар хотів показати їй батьківський палац, він побачив, що вона потворна. "На тобі печать демона!" – страшно проричав магараджа і прогнав дівчину. Сата дала дівчині пакуночок з їжею, і Гіпатія пішла. Та перед цим вона прошептала Нарену: "О, мудрий гуру, чи не впав у прах твій славетний закон жертви й любові? Як легко він втікає з людського серця. Я вірю тільки досвідові, а не гарним словам. О, гуру, всі володарі – небесні й земні – однакові".
ПОДАРУНОК ЗМІЇ
Гіпатія довго йшла густими лісами, пустельні стежини приводили до бідних селищ, юрби прочан чи купців мандрували кудись. Гіпатія підходила до зустрічних, хотіла розпитати їх, куди їй прямувати, щоб повернутися до рідного краю, але, глянувши на неї, люди жахалися і тікали. Біля річки, через яку потрібно було переправитися, перевізник відмовився пустити її на пором. Але наступного дня хлопчик на човнику перевіз її на протилежний берег.