У лісі все лежало безладно і давно обросло товстим шаром моху. Сиз оперся на дерево, і воно раптом посипалась на землю, як порох. Сиз не повірив своїм очам. Якийсь дивний був ліс. Ніби всохлий. Не було чути птахів, не точили кору деревоїди, не було гусені, грибів. Друзі побачили у дуплі спалених білченят. Чублику одразу згадалися розмови про якогось страшного приблуду з мертвою пащею, про те, як він хукав у дупло – і гинули одразу пташенята, як торкався лапою дерева – і дерево вмить всихало і клякло.
Довго блукали Сиз і Чублик цим страховидним лісом. До чого б вони не торкалися, все осипалось, диміло, лягало вугільно-чорним попелом. "Кр-р… Ку-а-а!" – раптом закричала над ними чорна птиця, швидко пронеслась вгорі, між обвугленими соснами. Сиз згадав, що в джунглях бачив таку птаху – Куа, передвісницю лиха. Чублик побачив, що до них хтось підкрадається, якісь розпатлані тіні. Просто до них йшло високе довготелесе страшило. Ведмідь не ведмідь, ніби з людською головою. Воно кинуло стрілу в ту єдину живу сосну, під якою стояли друзі. Від чорного вогню сосна згоріла. Сиз відчув, що і на ньому сорочка трохи підсмалилась. Один страшило наказав іншим ловити Сиза і Чублика. Друзі зірвалися з ніг і кинулись тікати, а страховиська з криком і диким виттям гналися за ними. Страшили бігли, наче ведмеді, потім перетворилися на гурт воїнів-кочівників в шкурах-накидках, з луками й стрілами за плечима.
Сиз і Чублик заховалися у яму. Здоровила в шкурах-накидках один за одним перестрибнули через яму і помчали далі. Друзі добралися до річки і впали у воду. Здоровили стовпились над берегом. Чублик знав, що треба згорнутися калачиком, руки й ноги підібрати під себе – і хай течія несе, поки не зачепить за щось, а там – виплутався, хапнув повітря – і далі пливи. Якщо треба, Чублик міг взяти очеретину, притаїтись на дні і дихати через трубочку.
Чублика несло під водою, а Сиз XII зачепився за першого ж пенька на дні. Виліз до пояса з води, заборсався. І тоді знов над його головою страшним криком прокричала Куа. Сиз XII цмокнув мокру люльку, виплюнув воду, яка набралась йому в чубук, і пірнув. Його понесло водою, як бочечку. Куа летіла над ним і пронизливо каркала, а берегом тупотіли, неслись ватагою здоровили. Упрівши, вони хотіли пити, але чистої води з озерця боялися. Вони сипонули чорної сажі у воду і пили ту чорну воду.
Сиз здогадався, що їх і в воді переслідують, тому притонув на дні. Тепер по воді плив якийсь невеликий темний сучок, із котрого дрібненькими бульбашками виступало повітря. А то був Сиз, що дихав через люльку. Лісова річка бігла й бігла далі, ставала потроху ширшою, спокійнішою, світлішою під берегами. Друзі допливли до Нижнього озера. Там сидів у човні старий глухенький стовус Лапоня і дрімав над вудкою. Не клювало. Діда пробирав холодок, дрімота. Він налякався, коли побачив Сиза і Чублика, що вилізли з річки. Друзі відпочили і пішли понад річкою в рідні місця. Їх уже виглядала мила й добра Мармусія. Вони підходили до корча, коли знов пронеслась над ними чорнодзьоба птиця і крикнула: "К-к-куа!" Їй назустріч кинулась Сизова зозуля. Вона неслась, як скам'яніла грудочка, цілячись собою в саме серце Куа. Зозулі вдалося прогнати Куа.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Дивний гість-відвідувач, з якого зробилося дванадцять. Напад і нагле викрадення Сиза
Після важкого лісового походу Сиз упав на диван і одразу ж неспокійно заснув. А коли прокинувся, пішов у музей. Там уже був дивний відвідувач в чорному плащі-накидці. Високий комір і насунутий низько берет закривали майже все лице. У першому залі відвідувач був один, у другому їх стало двоє. А коли Сиз провів їх по дванадцятьох залах, незнайомців стало дванадцять. Як, звідки вони вигулькували, Сиз не міг охопити оком. Тільки одвертався – і вже стояв новий гість. Сиз розпалив люльку, пустив дим кільцями і підвів гостей до кальмара, який викидає у воду хмарку світла. Раптом дванадцять кабальєро накинули йому на шию чорний мішок. Перед тим приклали Сизові до носа щось блекотно-солодке, і від того дурманного зілля Сиз провалився в глибокий сон. Правда, він чув усе, що говорили незнайомці.
Сиза кудись несли, а він відчував, що у мішку з ним є ще його зозуля. Дванадцятеро нападників підіймалися вгору з музею. Сиз чув, як вони проходили, мабуть, його кімнату. Один з нападників збив рукою ліхтарик над входом, а заодно і млинок з корча. Злочинці подались понад берегом, згодом повернули до лісу. Ще минула якась година, і от Сиз почув голос Вертутія, який гадав, що незнайомці несуть крадені дині від Хворощі. Чулося, як Вертутій виламав сирого дубця і рушив на крадіїв, а Чублик метнувся гукати своїх. Дванадцятеро, що на якусь мить принишкли, одразу побігли.
Несли Сиза довго. Через якусь річку й болото, через місток, а далі загромохкало під ногами каміння, і мішок тягли кудись на скелю, а може, на круте узгір'я. Згодом мішок розгойдали і кинули, його з реготом спіймали інші лапи. Потім Сиза кинули комусь під ноги, і один із дванадцяти сказав: "О великий сокрушитель скель і спалитель лісів, найсильніший і найхоробріший цар під землею і на землі, наш безсмертний Магава Перший! Твоє повеління ми виконали: ось коло твоїх ніг той жалюгідний карлик, що хотів розвідати "чому?"". Сиз почув, що зловити мали ще Чублика, але їм не вдалося, бо хлопець сидів на воді в довбанці. А води страшила боялися. Сиза кинули в темну яму-печеру.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Сиз в ямі. Розмова двох стражників – болотного і печерного. Дещо цікаве про Магаву і його одноплемінців
З розмови стражників Сиз зрозумів, що йому дали понюхати не того зілля, тому він спав, але все чув. Йому ж мали дати таке зілля, щоб він нічого не чув. Стражники Квасило і Дригайло перелякалися, щоб за це їх не покарав Магава, але вони вирішили просто не признаватися про помилку. Квасило жалів, що прийшов сюди на службу, бо колись він був звичайний болотний страшило: ловив жаб і жив добре. Але от найнявся сюди, нап'яв на себе печерну шкуру і тепер… Ганяй лісом, валяй головою дерева і когось там лови круг озера. Дригайло розповів, що він печерний сокрушитель. Такі, як він, живуть під скелями, на страшній глибині. Шерсть у них дротяна, тіло – з печерного каменю, а зуби крем'яні. I їсти вони хочуть страшно. Поївши усе під землею, вирішили йти вгору, під скелі. Там колись уже був їх предок Мертва Паща, який розвідав, що за Щербатими скелями є долина, в якій живуть лісові чоловічки, і ростуть там зелені дерева, і птахів безліч водиться, тобто там багато їжі. Усі боялися йти через воду і вогонь, але Магава говорив: "Де зупинить нас ріка, там дістанемо ворога списами. А на їхній білий вогонь ми знайдемо чорний!" І тепер цей чорний вогонь все крушить – гори й скелі, дерева палить, а тільки не світить і не розганяє темряву. Та коли вони вже рушили, у їхнє царство проникнув світлячок. Всі так його налякалися, що Магава наказав знищити світлячка. І його таки затоптали ногами. Але світлячок був не один. За ним прилетів другий і був ще зухваліший! Він пурхав просто межі очі, і тікав, і манив усіх далі, аж у гроти Сліпого кажана. А там холод страшенний і кістки валяються! Усі накинулись і вбили світлячка. І повернули назад. Два тижні блукали, аж поки вийшли сюди, до Щербатих гір. І тоді сказав Магава, що спалить не тільки Щербаті гори, а й весь ліс, всю долину – з грибами, з птахами, з лісовими чоловічками. І зробить чорну скелю до самого океану.
Квасило запитав Дригайла, навіщо їм Сиз. Дригайло пояснив, що саме Сиз має в глибоких погребах багато живих світлячків. Він, мабуть, ото й послав своїх таємних розвідників у їхнє підземне царство, в печери, щоб все розвідати. Раптом Сиз пчихнув, і стражники перестали говорити. Вони розв'язали мішок з Сизом, а незабаром стовуса потягли до ніг Магави. Вели Сиза темною кам'яною печерою. Квасила й Дригайла залишили коло ями, а охорону взяли на себе печерні зброєносці – ті ж волохаті здоровили, які ганялись за Сизом і Чубликом в лісі. У ведмежих плащах-накидках, товстолапі, з суворими бородатими лицями. Сиз ішов між ними, посмоктуючи порожню люльку. Він помітив, як за ним, під високою стелею печери, пролітає невидима тінь – його добра сердечна зозуля.
Довго тяглись темні катакомби, у яких хропіло військо Магави. В одному гроті була абсолютна тиша. Посеред залу, на камені, палахкотів червоною смужкою жар, як від добрих дров. А от полум'я було чорне, з нього виростав хижий чорний ворон. Тут же помітив Сиз: під чорним вогнем сидів якийсь маленький згорблений дідище. Весь він заріс, заплутався чорною бородою.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Сиз перед ликом Магави Першого. Білий кінь. Сльози старого Лапоні. Треба рятуватися!
Сиза привели в найглухішу печеру. Чаклун, що стояв за кам'яними дверима, нишком ударив у долоні. І в палаці, який був вирубаний у чорній підземній скелі, раптом спалахнуло дивне світло. Від нього чомусь сльозилися Сизові очі. Під стіною, на розкішному кріслі, сидів могутній витязь у дорогій царській одежі. Над ним стояв, закусивши вудила, білий, з пишною гривою кінь, а ще вище, на кам'яному карнизі печери, сиділа й хижо дивилась униз птиця Куа. Охорона наказала Сизу падати на коліна, але витязь дозволив не падати. Сиза штовхнули в спину і приткнули якраз під білим конем, довга розчесана грива якого спускалася Сизові на голову. Сиз поморщився: йому стало чогось страшенно холодно. Він повів оком по долівці і побачив, що з-під гаптованої накидки витязя виглядали… товсті лапи з гострими кігтями. А в усмішці витязя проглядалися два гострих ікла. Сиз згадав розмови стражників про те, як уміють печерні маги заклинати і обертати своїх воїнів на що завгодно.
Підземний витязь моргнув коневі і повів дуже тонку мову з Сизом. Він говорив, що знає про його злі й таємні наміри: він хотів розвідати "чому?" зі ще одним карликом, з яким вони виконували войовничий танець шулік: "Оп-ля-ля!". Потім витязь показав, що може зробити з Сизом. Він взяв стрілу, вмочив у густе й чорне вариво в чаші і вистрелив у гарне дерево з червоними яблуками-райками, з пурханням метеликів над зеленим листям.