Молодий правою рукою бере дерев'яний келишок, вказівним пальцем закриваючи дно, а весільний батько наливає горілку. Молодий зі словами: "П'ю до вас, тату" перехиляє келишок, не відпускаючи пальця від дна. Після того кладе келих на стіл, так само не відпускаючи пальця. А старший весільний батько знову наливає по вінця. І ось отут настає найвища мить ритуалу. Гаврило Дячук переймає келих біля самих губів, на радощах обхоплює його цілою долонею – і відпущене рукою молодого дно несподівано проривається тонкою, але безперервною цівкою горілки. Іще не збагнувши жаху цієї миті, Гаврило інстинктивно продовжує перехиляти келишок до рота.
Гучне зітхання, схоже на грім серед ясної днини, потрясає притихлу шопу. Гаврило з жахом зазирає в спорожнілий раптово келих – кидає його додолу, а тоді обома руками рве на собі сорочку, волаючи в стелю шопи: "Ні!!!" Почорнілий ураз, батько молодої стоїть з розведеними у два боки руками, і чорна хмара небаченої ганьби накриває його не стару ще голову. Весільні гості набуваються так, нібито нічого не трапилося, а захмелілі молодиці співають сороміцькі коломийки.
…Петруня закриває із середини хату на засув. Попричинявши двері з сіней, іде у велику кімнату. Тут її точно ніхто не почує, не займе. Вона падає лицем у гору високих та пишних подушок і плаче. Петруня відгортає мокре волосся з чола й сідає на ліжко. Сидить, як молода. Розплетена. З мутними від сліз і відчаю очима. Дивиться в сад. Вона згадує весілля, старого Івана, що договорився з її татом зав'язати їй голову. Ні, вона на тата серця лихого не має. Бо хто би відказав такому багачеві?! Але, святий Боже, який старий її молодий! Після сватання тато в коморі тихо сказав Петруні називати чоловіка на "ви". Вона того Івана боїться не менше, ніж наглої смерті. А він онде вже тягне її до хати, хоч весільні гості ще на підлозі п'ють-гуляють – набуваються, і навіщось двері замикає зсередини. І руки йому дрижать, ніби що вкрасти хоче…
Петруня бере з-під подушок свою дитинку. Ой, Боже-Боже… знали би це її мама… знали би це її тато… били би, певно, буковими палицями. І не змилосердилися. Але мама зогнила в землі. Тато не признає її за дитину, бо прокляв. Вона тулить запашну свою дитинку до грудей, та обнюхує запашне її личко, натерте м'ятою та рум'янком. Байка, що дитинка її з ганчір'я. А дитяча голова – з торішнього жовтого ранета. Петруня "годує" дитину грудьми. А де вона візьме теплу, живу дитинку?
Потім ховає дитину в подушки. Все. Вона наплекала дитину. Їй полегшало. Тепер можна йти плекати ті ненаситні коров'ячі й овечі голови та говорити з норовистими бугаями.
…Оксена Притулячка питає Петруню, чи нічого не переказував Іван. Петруня розгинається від грядок і каже, що нічого. Іван не один на войні. Половина села воює за Цісаря. Оксенин чоловік Дмитро вже відвоював, у полоні зараз. А Петруні однаково, чи живий її Іван чи мертвий. Живий буде – вона його зустріне. Неживий – пом'яне. Але очі її не заплачуть за ним ніколи. Ото ходить коло численної худоби в самих смутних хустках без квітів та все більше мовчить. А що вже там у серці в неї робиться – сама собі знає. Роботи в неї багато. Мусила попросити допомоги у сусідів Чев'юків. Кирило на поміч дав найменшого сина Дмитрика. Петруня раділа, що не дали Андрія, бо він не до роботи – до пустоти. А Дмитрик – майже дитина, добрий та тихий. Як ангел, чистий. Невинний. Здавалося часом Петруні, що колисала би того Дмитрика, як потайки колише дитинку свою маленьку. Петруня своїми роками не так уже й далеко від нього відбігла.
…Коли вперше Петруня і Дмитрик кохалися, хлопець побачив кров. То була дівоцька кров Петруні. Дівчина була щаслива і просила хлопця не віддавати її в руки чоловіка-ката.
…Гаврило Дячук кричить на весіллі "Ні!", а зять підносить мало не до Гаврилових очей біле полотно-простирадло. Лиш посередині видніється кілька брудно-жовтих плям, так, ніби хто харкав на нього, а потім стирав. Гаврило кидається з кулаками до Петруні і б'є її в голову, в плечі, в груди. Важка татова рука шмагає канчуком її спину. Донька каже батькові, що чоловік з нею нічого не робив, лиш мучив. "Він не вдатний до жінки!" – кричить Петруня. Гаврило каже, що його тепер це не обходить, і знову теше доньку кулаком по обличчю. І він так і не повірив дочці.
…Петруня прикладає до грудей свою "дитинку", сповиту в шовкову матерію. Вона хоче співати. Але раптом їй здається, що хтось під вікном. Хтось таки справді шкребеться в шибку. То Андрій Чев'юк. Вона неохоче відмикає двері й питає, що він хоче. "Ти знаєш! То хотів, що вже має від тебе мій брат. Але він не вміє. Я видів", – говорить Андрій. Петруня закриває двері перед Андрієвим носом. Андрій не дає їй проходу вже кілька місяців і грозиться донести на них із Дмитриком Іванові, коли той повернеться з фронту. Їй однаково. Чи прийде той звір із великої бойні, чи ні – її голова не болить. Добре, якби не вернувся ніколи. Що насувається біда – Петруня чула своїм видющим серцем.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Якось до неї прийшла Маринька-богодуха, хотіла допомогти, "Бо сохне Дмитрик за тобою, а ти вмираєш за ним. А вам невольно, діти… Ой, невольно… біда може бути велика. Скоро Іван вернеться. Біда велика може статися…". Та Петруня допомоги не хотіла. Маринька переконувала, що Іван уже в дорозі, і вб'є Петруню, коли довідається про неї з Дмитриком. Маринька навіть на коліна ставала, щоб Петруня дозволила відмольфарити, але жінка лиш сказала: "Буде, як буде. Я скинутися Дмитрика не годна. І мені байдуже, що зо мною зробить той нелюд. Більше не зробить, як зробив. А як зробить – така моя судьба. Я тому не винна. Я жива і хочу жити".
…Дмитрик і Петруня відчували щось недобре. Розуміли, що скоро прийде Іван. Дмитрик говорив, що все йому розкаже, але Петруня казала, що Андрій перший розповість все Іванові. Вона заголосила і попросила Дмитрика полюбити її востаннє. За закоханими спостерігав Андрій.
…Іван Варварчук вернувся додому з війни вночі. Сів перед хатою. Почувався вбитим. На фронті не вбили, а тут… Його жінка в його хаті любилася з іншим! А йому страшно гримнути кулаком у двері, а жінці – в ребра. Бо він у це не вірить. Коли б йому про Петрунині гріхи шепнула жидова Фіра, він би з другого слова повірив. А Чев'юків огир Андрій казав – так, ніби сам боявся того, що каже. Та й, люди добрі! – з ким??! Із дитиною? Із шмаркачем? Та чи вона би після всього наблизила кого до себе? Петруня до тої справи… цікавості не має, бо не знає, що то таке. Ну, що не знала ні до Йвана, ні при ньому, – це точно. А нащо їй знати, як Іван сам не знає? Хіба чоловік не може жити без цього? Ще як може! Ондечки як добре і як довго годило йому без цеї дурнички! А що таким Івана вродила мама – то, значить, таким його Бог задумав. А що збрехав Гаврилові про доньчине безчестя – що в тому безсердечного? Що мав робити Іван інакше? Мав казати тестеві Дячукові, що він каліка? Який чоловік такий сором може пережити?
Петруня ні разу не заговорила з Іваном про ту справу. Ляже собі і говорить з Іваном про що завгодно, а про те не згадує. Ні про образу. Ні про своє життя з Іваном без обнімання-притискання. Та й Іван не згадує. На старості Іван думав взяти собі годованців. Поки не взяли Івана на войну – жили вони собі так файненько, аж бабам зле робилося від їх добра та статків. Так що то ще треба подумати, нащо Андрій казав про Петруню з Дмитриком! Не інакше, як брехав від заздрості. То такий хлоп, що не всядеться, поки своє від дівки не візьме. А тут, видно, дістав по руках. Іван за свою Петруню певен.
Іван зайшов у хату, але Петруня на груди йому не падала. Чоловік помітив, що жінка спала не на печі, а на постелі. І вбрана була у мережану сорочку.
…А через два місяці сів Іван на стільчик посеред хати, а Петруню поклав на коліна перед себе. "Присягай, що не була невірницею!" Петруня нахабно сказала, щоб перевірив, якщо хоче знати. Іван заборонив їй показуватися поза ворота обійстя. Вона нікуди не йшла. Але якось Іван побачив, як вона пасла очима Чев'юкову господу, а там стояв Дмитрик. Іван відразу пішов до Грицька Кейвана. Вони хоч й воювали порізно на війні, але вояк вояка, та ще в такій справі зрозуміє.
У Кейвана Варварчук побачив хлопчиків-близнят і жінку Теофілу. А коли побачив Грицька, відразу сказав, що прийшов його найняти на одну дуже делікатну роботу.
…Якось Петруня полізла на горище лущити кукурудзу. Але Іван знав, що звідти вона дивиться на подвір'я Павла Чев'юка. А там Доця з котримось із дітей винесла в сад на руках Дмитрика. Доця годує Дмитрика, потім гладить долонею його чоло – і знову йде до роботи. А Петруня, не відриваючи рук від ненависної їй кукурудзи, ковтає на горищі сльози, вслухаючись, чи не піднімається сходами Йван.
Іван дотепер не знає, чи не набрехав тоді йому Андрій про Петруню із Дмитриком. Він, може, би й не повірив. Але нечувана сміливість його тихої, забитої страхом Петруні, неприхований виклик, що кинула вона йому не проханням-наказом: "А ти розпечатай мене, то й будеш знати, чи була я тобі вірною!", розбудив у Йванові лють. Коли б тоді, на Йвана Купала, Дмитрик був перечив, або Петруня заступалася за нього, Іван би вбив їх. Але вони тоді мовчали обоє. І коли в Дмитрикові під Кейвановими постолами хруснуло останнє ребро – Іван ухопився за голову: а що, як набрехав молодий Чев'ючок? Як бити треба було Андрія, а не його молодшого брата?!
…"А тепер можеш убити й мене, як убив його…" – байдуже сказала Іванові Петруня, дивлячись, як із Павлової брами розходяться люди після поминок. Іван на те промовчав. Лиш почув, як у ньому обірвалося все живе й застигле.
Вечорами він сідав на порозі своєї хати й думав чомусь не про Дмитрика, а про Грицька Кейвана. І лиш по тому думав про Петруню.
Варварчуків перестали кликати на набутки й здогадуватися їх у церкві. І навіть усюдисущі цигани чомусь обминали їх велику й маєтну хату.
…Петруня старіла, але щодня бавила свою дитину. Тепер "дитинка" була зроблена із біленької Дмитрикової сорочки, забутої ним на сіні на стайні тої ночі, коли Іван Варварчук вертав із війни додому. Лляне полотно зістаріло й пожовтіло разом із лицем Петруні.