Ми його раніш порівняли з осиним гніздом. Ми хотіли цим показати суворість і єдність байгородського лицарства – сам же він дійсно лежав, як тигр.
Байгород – дівчина, що лежить, розметавшись, на берегах. На нього насувається біда. Він боротиметься до загину. Броньовик їхатиме по вулицях і стрілятиме по вікнах з кулеметів. Кулеметники не жаліють віконниць. Що ж – хай буде так. Доки кулемет зататакає коло Лізиної хати, ми на хвилинку забіжимо вперед.
Вона ледве дише в Кіханиних обіймах. Свічка давно погасла і лежить на долівці. Сухі губи п'яно цілують, і цього не досить. Фу, яка хвора ніч! Гола рука на мить підніметься і знову впаде на шию Кіхані. "Не можна, Тихий Вітре. Гріх великий. Залиш мене, Ві… Ти мені любий, але муж… Покарає мене…"
В цей час броньовик стріляє по вікнах. Втручання кулемета в інтимні справи іноді має чудне значення. Раптовий акцент зовсім обезсилює. Воля летить геть, і лише віковічний голос крові заявляє про свої права.
Панцерник пішов далі по вулиці, розгромлюючи віконниці.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
10
…Дзінь-заань! Дзінь-заань!
…У нас мало в кого є радість зустрічі. Пройшов час, дороги, що, здавалось, на край світу ведуть, знову зійшлися, і ми стоїмо один перед одним. Холодно дивимось йому в вічі, і нема радості. Чому ми не знаємо радості зустрічі?
…Дзінь-заань! Дзінь-заань!
Курфюрстендам – довга берлінська вулиця з бульваром. Іде весняний дощ. Він виразно шумить над шинами тисяч авто, дахами тисяч будинків, над дзвоном і гулом. Молодий мужчина в куцім макінтоші і сірому капелюсі чекає трамвая. Одіж на ньому добра, але сидить якось незграбно, і капелюх наче зайвий для його великої голови. Під тонкою матерією макінтоша спочивають добрі м'язи. Плечі такі широкі, що сухі німці облизують і ковтають слину, проходячи близько. Дівчатка, дивуються, що чужоземці такі сильні.
Вечір надходить прекрасний після пекучого дня. Голубий туман дощу сів на велике місто. Вечір теплий. Славний вечір.
…Дзінь-заань! Дзінь-заань!
Чоловік прислухався до дощу, до власних думок, заглянув з-під капелюха на небо, від чого дістав порцію води на обличчя. Потім дмухнув на дощ: "Агов, вітре, де ти? Розвій оцю свячену воду, і хай буде "трокен"!"
…Дзінь-заань! Дзінь-заань!
Трамваїв проходило багато… Солов'їні голоси наче доносилися крізь пелену дощу. Думка задзвеніла струною і відлетіла в дзвенінні. Одразу гордість потрясла його, як дуба, і мурашки затріпотіли, збираючись і холонучи. О, не думай, що кожний може відчути гордість!
…Дзінь-заань!
Чоловік чекає трамвая. Але дощ – тепла весняна молитва, хочеться стояти і згадувати. Дивний настрій злітає на нього. Він згадує установу, де висиджує дні біля столу і вікна на сусідню площу з бронзовим Фрідріхом (пам'ятник у Берліні); свої прогулянки до Зоологішер Гартен; свої листи до коханої жінки в Прагу, де жінка кінчає школу. Він побачив крізь дощ її хлоп'ячі задерикуваті очі і скандинавський льон на голові. Вона нічим не нагадувала йому рідного міста. Вона мріяла лише про його батьківщину, бо знала, що там усе неймовірне і величне. Свого мужа любила серйозно і просто, завороживши його і притуливши до себе. Він відчував, що його серце стислось. Нарешті прийшов до пам'яті. Саме проходив трамвай, і в нього можна було сісти. Але й тут, сідаючи, він ледве не залишився на старому місці: він збагнув свою гордість – тут було замішано жінку. І знову прийшла ніч, прийшла й відлетіла. Устала з ліжка жінка, і крізь її півзакриті вії чувся біль і чулась освята. Її кошмар розтав, і легке тремтіння руки виразно слабло в його руках. Узяв би її високо на руки і поніс би крізь води, ліси та людські натовпи, на край землі! Аж до білосніжних верхів доброї старості. І яка гордість навіть ізгадати про таку юність, про обійми такої жінки! Гордість!
…Дзінь-заань!
Незвичайні виростають мрії. Наче й не їдеш ти в дощ на вулиці, не холоне під тобою гарячий камінь, і день наче не відлітає далеко за море. Ніби ось віз стоїть з повними мішками, і драбина вгору йде на горище, і хазяїн на горищі перехилився вниз і підганяє тебе до роботи. Важкий мішок візьмеш ти молодецьки на плечі і рушиш на гору. Тобі здається, що ти в холодочку на зеленій траві, біля тебе вулик стоїть. Книжка розкрита лежить, сила-силенна героїв кличе тебе, простягаючи руки, а ти чекаєш довго і млосно.
…Дзінь-заань!
Стоячи на площадці вагона, він відчуває якісь дивні пахи. Ми вже казали про їх. Наче стоїть він у передпокою одвічної Дами. Пахне тонкими духами і жіночим тілом. Дощ хлюпотить, краплі біжать по склі, шумить мотор трамвая, і цей шум стоїть, як шовкова завіса. Вийшовши з вестибюля, до трамвая поспішала дама. Війною витесаний, сухорлявий власник її йшов, не відставаючи. Така жінка кожному западе в око. Заплющив вії. Йому здалося, що в нього обірвалося серце, і наче весь шум ущух. Це була твоя дівчина, тільки волосся її з чорного стало зовсім золоте, і в очах світилося ще дві зорі. Він не дихав. Вона пройшла близько, торкнувши його кінчиком грудей, і стала, задумливо виглядаючи на дощ.
…Дзінь-заань!
Зупинка, його чекали вдома… А він їхав далі. Два рази вона подивилася на нього. Подивилася, як жінка. Приголубила наче. І раптом якась думка прийшла їй, вона піднесла вгору палець, затримала подих і щось сказала про себе, але так, що її чоловік не зрозумів нічого.
…Дзі-інь!
Він стояв нерухомо. Минуле овівало його крилами, нова фортуна наставляла на нього свій ріг, і сипалось усе, як весняний дощ. Чому боїмося ми радості зустрічі? Чому часто ми не робимо того, за чим жалкуватимемо все життя? Він устає з трамвая. І раптом заступає дорогу прохожому. Просить прикурити у незнайомця, запалює цигарку, і дим йому йде в вічі, дим його першої цигарки. Він закашлюється. А тоді каже: "Вона не здається мені щасливою. Правда, гер?"
Теплий дощ шумить.
Раптом щось ударило. Він кинувся наосліп уперед; у вічі йому засяяв промінь прожектора і…………………………………… …………………………………………… ……………
Кіхана ще чує присмак сну. Бачить, ніби перед очима лежить велика книга, і її листає невидима рука. Ти хочеш встигнути прочитати. Сторінка йде за сторінкою, читаєш незрівнянну книгу, і…
…ти раптом знаєш, що герой книжки ти сам. Збоку ти бачиш себе, читаючи книжку. Тут рідко хто може читати далі. Через те, що ти відчуваєш себе лише в найвищій точці книги, там, де сюжет хилиться вже до кінця – ти не знаєш ніколи самого кінця книги – сну. Ти прокидаєшся від мурашок, що підуть у тебе під шкірою на голові.
Кіхана ще чує присмак сну і не знає, що йому й думати про такий сон.
11
Ось ми і звели наших молодих, Марусю, броньовика з кулеметами і все – до місця. Ми довели всі справи до ранку Великодньої суботи. Цей ранок має стати кривавим днем.
Субота розгорталася. Все підготовлено. Ґніт повстання тліє і шипить. Кров нудьгує в тілах, що мають сьогодні нехотя пролити її в землю. Перед тим як повстати, ми пояснюємо історикам, що ми не хочемо цього і не любимо крові.
Ми – степовики. Любимо простоту і ясність у речах і розмовах, ми ненавидимо брехню, і шабля наша туго виймається з піхов.
Ми не любимо крові і зброї. Але вважаємо, що першої ніколи не можна мало лити. Або зовсім не лити, або нехай шумить, як ріка, і топить ворога.
Кіхану розбудив шалений гук дзвонів. Кіхана п'янів від дзвонів. Байгороде, ти став частиною стихії. Вона захлюпнула тебе, як хвиля. Байгороде, відступи трохи назад для стрибка і стій чекаючи.
12
Спокійно йшло по вулиці двоє. Вино наче кружляло в їхніх головах, але вони не були п'яні. У них щось із грудей випирає весь час і не пускає туди зовнішніх емоцій.
Невже так може йти Ліза? Кіхану впізнаєш одразу. Він сміється на весь рот. А Ліза – вона, мабуть, і сама відчуває себе вперше такою. З ніжністю оглядає Кіхану. Він їй новий і рідний. Ради Кіхани дала б зараз відрубати палець на руці. Щоки цвітуть рожево. Навіть хода в неї набула трохи лінивої досвідченості. Вона йшла, знаючи, на що ступить далі.
Старий байгородець, виглядаючи з хвіртки, обізвався до Кіхани. Байгородець мав двостволку, хлопець сказав, що має карабін. Кіхана сів на лаву коло хвіртки. Біля нього сіла Ліза і з приємністю відчула збоку плече його. Вони дізналися, що Маруся має їхати зараз до їхньої церкви, і байгородці вирішили вигнати її з міста. Кіхана засміявся і замовк. Його рука намацала в кишені Лізи щось тверде. Він витяг звідти малий браунінг (його залишив Лізі чоловік).
З-за рогу вулиці повернув грузовик. На ньому анархісти і гвинтівки стирчали на всі боки. Кіхана наказав Лізі зайти у двір старого байгородця. Ліза скорилася й зайшла до двору, не забувши подивитися в Кіханині очі. Кіхана – руку в кишеню і – назустріч грузовику. Він ішов, а ноги його наче хто тяг назад за два мотузки. Наче в'язли вони в густе болото і важко ними було ходити.
Грузовик застряв у болоті. Анархісти чекали, обкладаючи свого шофера словами, як компресами. Шофер працював ричагами і накачував бензин, гойдався сам, не жаліючи спини.
Байгородське лицарство зліталося, мов орли. Кіхана підняв руку з револьвером і вистрілив. Вслід за ним байгородці почали стріляти, і так жителі міста отримали першу перемогу і півтора десятка гвинтівок, кулемета й десяток гранат, з якими їхали анархісти.
13
Місто одразу загубило свою спокійну метушливість. По всіх дворах почалася стрілянина. Байгородці готували зброю.
Полковником повстанчого корпусу передмістя став Балка, який вистрелив тоді в грузовик з рушниці слідом за Кіханом. Місце дії – ріг Вокзальної вулиці. Час передобідішній. Реквізит – двоє поранених під вікнами, Кіхана в ямці тротуару, восьмеро його товаришів аж задрімали на теплій землі і на сонці. Поверх голів свистять джмелі кулеметні й гвинтівочні. Усе аж гуде від похапливої тріскотні й відголосків.
Полковник – немолода людина. Він носить свій живіт, як орден за хоробрість, а його червонувато-синьо-буряковий ніс, видно, нюхає порох у кожній баталії, де тільки міць ворога можна зміряти ареометром.
Полковник викликав Кіхану з фронту за ріг, сів із ним на східцях і розповів про геройську атаку височин Ярмарочної гори, про шалений биндюжний обхід водопровідної будки, де засіли переважаючі сили ворога, про сміливий напад на селянські підводи з сіном для утворення з них траншей, бліндажів, вовчих ям і інших військових назв.