Ця дівчинка з далекої зірки", але навряд чи хтось повірить. Хіба сказати тільки Максиму Івановичу.
О шостій ранку Славко був уже біля хатини лісника. На ґанку сиділа Катя. Діти відразу пішли у ліс. Дівчина сказала, що її бабуся зараз стала квіткою, бо тут, на Землі, вони повинні частину життя бути такими, як там, у себе. А прибули вони з планети Квітів, з Краю Казки.
Катя розповідала, що люди Землі в усі віки створювали могутні казки, легенди, і думки людські летіли у Всесвіт, розносячи у безмір вість про дивовижну планету Землю. Так казка з Землі проникла Сонячним Шляхом до Планети Квітів… Там усі були квітами і жили ніби у сні. А коли прийшла казка, перед ними відкрився неймовірно прегарний обшир діяння, бачення життя. Так почав творитися Райдужний Міст між світами. Та потім… пізніше… вже кілька століть тому, почало згасати сонце Планети Квітів. Сталося лихо, і його може відвернути лише Земля.
Катя зрозуміла, що хлопець хоче усім розповісти, але дівчина попередила: нікому не розказувати, бо тут потрібне чисте дитяче серце. Нанті пообіцяла відкрити хлопцеві вікно у той світ. Славко переконував, що можна розповісти Максиму Івановичу, бо він щира, хороша і ніжна людина. Дівчина вагалася, але потім погодилася.
ДВА СВІТИ
Катя з Славком і вчитель зустрілися у напівтемному павільйоні шкільної обсерваторії. Хлопець хвилювався, але почав розповідати, що коли в кінці серпня впали метеорити в Чортовій Долині, він дещо знайшов: людей у долині – Катю і її бабусю стареньку. Відтоді все й почалося.
Максим Іванович спитав хлопця, чи він часом не захворів. Хлопець розповідав далі про хатку, вогняний клубочок, чарівну квітку. Але вчитель не вірив. Тоді Катя почала розповідати: про свій переліт з іншої планети, про те, що бабуся раніше була на Землі… Максим Іванович скочив з крісла, він спітнів, розхвилювався. Вчитель спитав, де ж зореліт, чи апарат. Дівчина пояснила, що вони долають простір не так. Вони літають, як у казці. Захотів, проявив волю – і полетів. Немає могутнішої сили, ніж казкова воля істоти. І тієї ночі кулями, що впали, була вона і бабуся. Та вчитель не повірив, вважав, що дівчина просто начиталася наукових журналів.
Дівчина старалася переконати. Розповідала, що вона не з цієї системи, а з такої, яку людство не знає. Вчитель порекомендував дітям звернутися до лікаря. Славко подумав, що Катя могла б показати вчителеві якесь диво. І тоді дівчина зробила так, що перед вчителем з'явився кошелик зі свіжими суницями. Максим Іванович вважав, що це ілюзіоністський трюк, а потім спитав, як же добратися до їхньої планети. Дівчина пояснила, що формули і апарати не поможуть, потрібна любов до неймовірного, любов до Казки. Вчитель сказав, що наука – річ конкретна. Діти пішли від вчителя, так нічого і не добившись. "Гарна людина. Щира. Тільки сумніви клубляться в душі. Вони не дозволяють щиро вірити в казку", — сказала Катя.
ОЧІ КАЗКИ
Нанті вибрала недалеко від Одарчиної хатини криївку поміж густими кущами глоду. Невелику галяву обступали старі сосни, землю встилав пружний килим глиці. Там вона сіла зі Славком і попросила дивитися їй в очі. Він зустрів її погляд, в грудях запекло незриме полум'я. Йому здалося, що від її руки плине рідкий вогонь. Все тіло запульсувало в такт з тим пружним потоком. Було страшно й радісно. "Чи ти знаєш, що таке людина?" – запитала дівчина і відповіла: "Людина – то пуп'янок небувалої казки… майбутньої квітки! Все може здійснити людина, коли збагне, що вона незміряно сильна. Казкарі, герої знали про це. Згадай, що в казці все вдається героєві…" Незрима хвиля гойдала хлопця в ніжних обіймах. Потім перед заплющеними очима зажевріло світло. Він глянув – і побачив сліпучо-золотаву квітку. Квітка наблизилася, охопила Славка теплим вогнем, щезла. "Вставай!" – проспівала Нанті. Він отямився від забуття, підвівся. Дівчинка стояла перед ним – ще прекрасніша. На голові в неї був прегарний вінок із живих квітів, хвилясті сонячні коси спадали потоком на плечі, легка райдужна сукня здавалася крильми.
Вони взялися за руки, пішли між деревами. Їх вітали сосни, дуби і квіти, які були мовби живі.
Нанті обняла його за плечі. Вони опинилися на носі корабля, який різав грудьми пінисті хвилі. Над головою лопотіли блакитні вітрила. Хлопець питав, чи все це насправді. І Нанті довела йому, що насправді. Бо раптом загриміли громи, настала пітьма. А потім тиша оповила Всесвіт. Славко був уже сам. недалеко бовваніла стіна лісу, звідти чувся гомін. Він рушив туди, до людей. Чималенька юрба спостерігала за казковим видовищем: поверхню прозорої води збурювали якісь глибинні джерела, а вслід за тим перед людьми з'являлися тугі темно-зелені зав'язі латаття. А посередині випірнув стріловидний пуп'янок квітки, який розкрився. Замерехтіли ніжно-білі пелюстки лілеї. Радісно засміялася білявенька дівчинка, уздрівши те чудо, побігла до квітки, але зойкнула. З середини прекрасної лілеї вихопилися пружні щупальця, оповили руки й ноги дівчинки, яка виявилася Нанті. Люди завмерли від жаху, дехто почав утікати. Славко не витримав, кинувся на порятунок. Але сам не зміг врятувати Нанті. І тут раптом з'явилася Ліна і допомогла. Вони вхопили Нанті і втекли. Але Нанті стала зовсім маленькою і безпомічною, вона просилася додому, до сонця. Славко кинувся на схід сонця, прямо у вогнисте марево. Ліна з врятованою дівчинкою поспішала за ним…
Коли Славко прийшов до тями, він знову був на палубі корабля поряд з Нанті. Дівчинка знову така, як раніше. Ліна щезла. Нанті сказала, що він подолав шлях казки, не зрадив їй, а діяв, як герой. Він врятував її, не пожалів себе. "А Ліна?" – зітхнув хлопець. "Не поспішай судити друзів своїх, – сумно мовила Нанті. – Часто прекрасне заховане глибоко в їхньому серці…"
Щезло море, корабель. Вони знову були в лісі. Сонце заходило, дівчинка мала стати квіткою. А Славко відчував, що вона йому ще чогось не розповіла.
РОЗЛУКА
Діти йшли мовчки, в задумі. Нанті все поривалася вперед, Славко ледве поспішав за нею. Ось уже видно хатинку. Дівчинка раптом спинилася і сказала, що сталася біда.
З ґанку хатини вистрибнув Онопрій, у його руках щось мерехтіло. Славко догнав Прі за тином, схопив за сорочку. Той виривався, а потім сказав, що Ліна його підбила сходити подивитися на відьом, але в хаті нікого не було, тому він взяв квіточку. Прі замахнувся квіткою до пенька, відчайдушно закричала Нанті. Спалахнуло примарне блакитне полум'я. Онопрій злякався, кинувся в кущі. Над розбитою квіточкою з'явилася бабуся, вона тяжко застогнала. Потім ветхе тіло її розтануло, і перед Славком виникла постать високої красуні з фіолетовим вінком на чолі. Її оточував вихор вогню, каскад ніжно-зелених кіс спадав до пояса. Вона сумовито глянула на хлопця і сказала: "Казка скінчилася, синку! Жар-птиця покидає тебе! Прощай, прощай, прощай! Нанті, летімо!"
Нанті палко обняла хлопця, а потім зникнула з жінкою, сказавши на прощання: "Я ждатиму тебе, Славку". Хлопець знеможено впав біля пенька і, дивлячись на спотворену квіточку, гірко заридав. Хтось підійшов до нього, поклав долоню на голову. То була Ліна. По її обличчю котилися рясні сльози. Вона вибачилася і визнала свою вину.
Раптом з квіточки почувся шепіт: "Не плач, Славку… ми лише квіти далекого казкового краю… Дружи з Ліною, в ній зріє казкове зерно. Зростіть його, прикрасьте свою планету… Ми не встигли всього сказати вам… Наша планета в біді, наша казка згасає, і рятунок залежить від вас…" Квіточка стала купкою попелу. Ліна сказала Славку, що вони разом знайдуть Нанті і допоможуть їй.
Тієї ночі знову шаленіла небувала гроза.
Стислий переказ по частинах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Частина третя
ПОШУКИ ПРИШЕЛЬЦІВ
УСМІШКА КОСМОНАВТА
Був жовтень, усе йшло, як завжди. Кожного ранку – школа, навчання, праця в майстерні, бесіди в обсерваторії. Усі стали забувати про дивну літню подію. Лише Максим Іванович не забув. При зустрічі з Славком пильно дивився на нього, ніби хотів щось запитати, про щось поговорити. Хотів… і не міг.
Ліна ігнорувала Прі, не помічала його. Зате Славко був з дівчиною нерозлучний. Найчастіше їх бачили в лісі. Інколи вони, гуляючи, доходили аж до Чортової Долини. Хлопець питав, чи не примарилося їм те, що сталося. Славкові кожної ночі снилася Нанті… Друзі не знали, як потрапити на її Планету.
Одного разу Максим Іванович повідомив школі радісну вість: до Вогників приїде в гості відомий космонавт Іван Король.
Космонавта зустрічало все село. У широкому павільйоні обсерваторії він розповідав про свої польоти, про небезпеки і радощі космічних шляхів, про товаришів, з якими він навчався й працював. Він помітив Славка, інколи зустрічався з ним поглядом, ласкаво усміхався. А коли Максим Іванович почав водити Короля довкола телескопа, Славко опинився поруч космонавта. Той поклав свою руку на плече хлопця і запитав: "Ти хотів щось сказати мені?" Славко відповів, що це дуже важливо. Космонавт пообіцяв, що коли їхатиме назад, візьме Славка до себе в машину.
І от Славко та Ліна їдуть з космонавтом. Хлопець розповів усе, як воно сталося. Космонавт слухав, не перебиваючи, а потім сказав дітям, що чудо-цвіт звернувся саме до них, тому не треба шукати відповіді поза собою. Адже учені і космонавти не знайдуть відповіді, Славко мусить бути першим, мусить шукати сам. "Казка знайде вас, якщо ви її діти", — сказав він насамкінець. Славко з Ліною вийшли з машини і пішли додому. Хлопець запам'ятав слова космонавта: "Хто хоче йти відомими шляхами, той не відкриє нічого нового… Будь перший!"
НЕБЕСНА ФЕЄРІЯ
У квітні сталося дивне явище. Ввечері в небі з'явилося феєричне видиво: попереду летіло щось велике, темне, а за ним – рядами – десятки менших утворів із своїми розмаїтими хвостами. Все це разом переливалося, вигравало райдужними барвами і прямувало на південний схід. Феєрію бачило багато людей в селі. Та найбільше тим видивом захопилися Ліна з Славком. Воно знову будило затаєне прагнення до небувалого, збурило душу. Славко не спав цілу ніч. Наступного дня багато учнів зібралося у Максима Івановича. Вчитель сказав, що не вірить в пришельців, і що це було метеорологічне явище електричного походження.