Чоловіки, жінки, навіть діти, котрі щойно разом гралися, рвали одні на одних нові білі сорочки.
Гупало почав збільшуватися, як зазвичай робив це посеред якогось страхіття. Він почав вихоплювати зі штовханини чоловіків найвищого зросту і кидати їх просто, як м'ячики, але точно в копиці сіна. І кожен прилітав туди, вгрузав макітрою в копицю і стирчав звідти ногами. Люди злякалися і розбіглися. За кілька хвилин весілля розпалося, як і було до того, на дві половини. Між ними ходив туди-сюди Гупало, гупаючи величезним кулаком у середину власної долоні та стежачи, щоби ніхто не перетнув межі. Таким розлюченим я його ще не пам'ятав. Люди дивилися на велетня, як на Божу кару. Він говорив, що люди все зіпсували, бо щойно бажали одне одному миру, діточок і щастя, а тоді побилися.
Наступного ранку всі прийшли на луг, помирилися і посідали за довгі столи. Такої гульні, якою все починалося, не було, проте гості без жодного гармидеру догуляли два дні. Я, як міг, намагався те все заради молодят склеїти. А Василь нікого там уже не малював, хоча той незакінчений малюнок-тло іще й досі висить у Триндичишиній хаті.
Післяказка
Після весілля ми розцілувалися з Триндичихою та й пішли собі додому. Подекуди спинялись, і Василь малював. Пам'ятаю, я ще спитав Василя, чи не боявся він промахнутися з тими гостями на весіллі, коли кидав їх у копиці. Гупало зненацька відповів, що не боявся, бо в дитинстві був воротарем.
Підходячи додому, ми побачили, що Підгірці палають. То було страшне лихо, якого боялися чи не більше за напад ворогів або повінь. Василь знову на ходу почав збільшуватись і вихоплюватись уперед. Я тільки перетинав міст, а мій товариш уже даленів біля ратуші. Назустріч бігли перелякані люди й протовпитися крізь них було важко. Не в змозі подолати натовп, я заліз на стовбур біля мосту, щоби хоч щось бачити. Я бачив, як на верхніх поверхах і дахах з'являлися люде, котрі не встигли вибігти на вулицю. І як Гупало швидко забирав їх звідтіля і, щоби не втрачати часу й урятувати всіх, відразу кидав у річку через замкову стіну. Ух, як вони кричали в польоті! Люде ж булькали у воду, і дехто починав там так борсатися, що відразу ставало зрозуміло: плавати не вміє. І тоді я стрибнув із моста й почав їх передавати на берег, а інші теж узялися допомагати. Так ми не один десяток урятували з води, аж поки вони перестали прилітати з-за стіни...
Пожежа вщухала. Я знайшов Василя, який зменшився до своїх звичайних розмірів. Він плакав, бо не встиг усіх урятувати. Мені нічого було йому відповісти. А тоді я сказав, що Підгірці відбудуються, бо нове завжди краще за старе. Гупало підняв обличчя, подивися на мене й відповів: "Ага. І нові люди будуть кращими за нас із тобою. Принаймні кращими за тебе – точно, бо такого триндуна вже не повторити". І раптом ми заіржали, мов коні, які давно йдуть поруч і яким ця дорога – в радість. А потому Василь підвівся і сказав, що ми підемо дивитися, як там будинок Премудрої.