Дід Варава пояснював Яві: що там ті козаки без гречкосіїв варті були… Хто б їх годував? Але на Яву дідова агітація не впливала.
Ява не міг примиритися. Ява страждав. Тим більше, що Карафолька був нащадком козака. Він організував на вигоні "Запорізьку Січ", сам був кошовим. Ми з Явою ніколи не відчували себе такими самотніми, ображеними і нещасними. Я вирішив написати Стьопці щось схоже на "Лист запорожців турецькому султанові". Написали лист великими літерами на півтораметровому сувої шпалерів, що лишилися після будівництва нової хати. До сувою на грубезній мотузці замість печатки причепили суху балабушку. Але отримали відповідь, що нас приймуть у своє військо писарями, хоч і маємо двійки з мови. Це було гірше, ніж якби Карафолька кожного з нас привселюдно потоптав ногами.
І тоді Ява придумав викопати шаблюку або козацький пістоль. Надумались копати на кладовищі, на старих могилах, яких уже майже не видно. Вночі пішли на кладовище. Нам було дуже страшно. Ява знайшов підходящу могилу. Ми взялися за заступи. І раптом побачили, як з-за могили з темряви на нас дивилися великі зелені очі. Над очима стирчали ріжки… I потім (навіть тепер я не можу спокійно це згадувати) долинув нелюдський, несамовитий, нестямний крик…
Ми не бігли, ми летіли додому. Влетіли у двір до Яви (він був ближче) і, зачинивши хвіртку, підперли її дровинякою. Тої ночі ми спали у собачій будці, притиснувшись з обох боків до здоровенного кунделя Рябка. Згодом ми здогадалися, що на цвинтарі був кіт. Але вночі більше на кладовище не йшли.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 13
Нічні пригоди. Постріл у печері
До балкона ми прив'язали мотузку (через двері вийти неможливо – нема кому за нами замкнути) і злізли з другого поверху. У кишені я мав стартовий пістолет дядька. У шухляді лежав наш лист, у якому пояснювали, що йдемо на важливу зустріч, щоб повернути важливу річ.
Ми добралися до церкви Різдва Богородиці. Там зустріли Будку, невеликого хлопчика і високого хлопчину у чорній масці – "чувака", що взяв годинник. Будка сказав іти. Нас довго водили попід мурами Лаври. Я показав Будці пістолет. Хлопці налякалися. Вони привели нас до входу у якийсь підземний коридор. Вибігаючи звідти, дзюркотів струмок.
У печеру перший зайшов "чувак", другий Будка, тоді я, за мною Ява, останнім мусив іти малий… (як потім з'ясувалося, він у печеру навіть не заходив, а одразу чкурнув додому). Ми чвякали босими ногами у мокві, ноги судомило від холоду.
"Чувак" і Будка світили ліхтариками і зливалися в один химерний силует. Раптом вони зникли. Я вистрелив. Хтось перелякано верескнув зовсім близько. I щось зашльопало-зашльопало по мокві. Потім десь віддалік гепнулося, зойкнуло.
Ми з Явою не мали чим світити. Раптом почувся тремтячий Вальчин голос. Вона мала ліхтарик. I ми всі втрьох квапливо зашльопали до виходу. Валька сказала, що тут дренажна система для підземних вод. Ми розповіли, що вистрелили, і хтось гепнувся. Валька здогадалася, що Будка впав у колодязь, який тут є. Перелякавшись, ми побігли рятувати Будку. Він тримався у колодязі пальцями у шпарках між цеглинами. Був зовсім мокрим і міг зірватися на дно будь-якої миті. Я і Ява ледве витягли Будку. Всі були мокрі. Надворі викручували одяг і в той момент нас ніби щось об'єднало з Будкою. Він признався, що "чувак" – вигадка, це просто Вовка Iванов, Валька його знає. І годинник є. Будка просто надумав налякати нас. А Вальці, виявляється, про нашу зустріч у дренажній системі розповів один хлопець.
Мені віддали годинник. Ми розійшлися. Валька пішла у свій флігель (через чорний хід). Вовка пішов у Лавру (він жив на території Лаври). А Будка трохи нас провів.
На цьому наші нічні пригоди не закінчилися. Коли я ліз по мотузці, тітка крикнула: "Злодії!" і вилила на мене каструлю вишневого компоту. Потім я побачив у її руках ніж. "Тьотю, не ріжте, це я!" – скрикнув я. Я з'їхав по вірьовці вниз і сів просто в компот, що калюжею розлився якраз піді мною. Ява не стримався і коротко реготнув. Піднімаючись по сходах, ми придумали збрехати, що засперечалися, хто з нас швидше вночі видряпається по вірьовці на балкон. Добре, що дядько спав і нічого не чув. Тітка вибачилася за компот. Ми швиденько роздяглися, помилися. А годинник я сховав під подушку.
Розділ 14
"Увага!.. Почали!.. Мотор!..". Годинник знаходить свого хазяїна. Народження Яви Станіславського і Павлуші Немировича-Данченка
Мені снилося щось страшне: оте підземелля, під стінами сидять огидні банькаті жаби, у ніші в стіні сидить баба Триндичка і сварить, що я не віддав годинник.
Зранку дядько став наді мною з пістолетом і листом. Тітка стояла поруч з дядьком і розпачливо дивилася на нас. Ми з Явою перезирнулися і глибоко-глибоко зітхнули. А тоді один одному надавали щиглів. Згодом ще й дядько додав кожному з нас від себе. На наших лобах росли величезні гулі. Ми розповіли про всі свої пригоди. Закінчили тим, що зараз по нас приїдуть, щоб вести на кінозйомку. У двері відразу й подзвонив асистент.
Дорогою у нас виникла ідея взяти з собою і Вальку, поки асистент забиратиме Максима Валер'яновича. Коли ми вже йшли з Валькою, побачили Будку. Валька розповіла, що Будці добре перепало. Ми з Явою ще й Будку прихопили, адже нам режисер сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопців.
У кіностудії Максим Валер'янович відправився в павільйон, а ми – на озеро. У нас же різні фільми були. Лисий режисер Женя (Євген Михайлович) пояснив, що ми маємо робити. Наші гулі зашпаклювала жінка у білому халаті. Вальку перетворили на якусь безпритульну. Потім всіх нас позамурзували сажею. Одяг дали таки, що під руками розлазився.
Режисер розповів, що у фільмі зображено події 1905 року на Україні. Зміст епізоду такий: на кладці над річкою робітника-революціонера Артема наздоганяє жандарм, щоб затримати. Артем б'є жандарма, жандарм летить у воду… Артем тікає… Ми – у човні неподалік від кладки, рибалимо. Ми бачимо цю картину і радіємо. Ми кілька раз "раділи", поки режисеру сподобалося.
Почалася зйомка. Дубль перший… Ми раділи не так, як треба було. Жандармові довелося перевдягатися (бо ж падав у справжнє озеро, що спеціально було тут зроблене).
Дубль другий… Герой Артем раптом упав.
Дубль третій… Гілка перекривала Вальку.
Дубль четвертий… Ще раз! Жандарм не досить виразний.
Дубль п'ятий… У жандарма одклеївся один вус.
Дубль шостий… Нарешті! Здається, тепер все! Гаразд! Та режисер бачить на моїй руці… годинник. Де ви бачили, щоб діти бідняків до революції носили годинники! І раптом жандарм сказав мені віддати йому годинник. Я довго вдивлявся… Ні, не може бути. Не впізнаю у ньому того дядька. Всі кругом сміються. I Валька, бачу, вже сміється, і Будка, і Ява рота розтягує. Значить, це він-таки, він – наш незнайомець з тринадцятої квартири. Виявилось, що царя він грає теж у цьому фільмі: має дві ролі. Він сказав, що тоді на пляжі ми могли зайти до пляжної міліції і віддати годинник. Актор там навіть адресу свою залишив…
Згодом виявилось, що зйомка не може тривати далі, бо всі шість мундирів жандарма мокрі. Але оператор сказав, що годинника в кадрі не було, тож перезнімати не треба. Асистент, який приїздив до нас, вручив нам усім по три карбованці за зйомки. Оце здорово!
Олег Iванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксі, і ми всі разом з Максимом Валер'яновичем поїхали в ресторан. Там ми бенкетували і замовляли все, що хотіли. А все те було таке смачне, що в нас три дні потім боліли животи…
* * *
…А через три дні, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати свої перші в житті зароблені троячки. Ми протринькували їх і колективно (разом з Будкою і Валькою), і індивідуально (удвох з Явою). Будка ввів нас у свою компанію, яка виявилася зовсім не злочинною і щодня грала у щось цікаве.
На студію нас більше не запрошували. І ми з горя пропивали свої троячки на газованій воді з сиропом. А одного разу придумали створити театр у Васюківці!
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 15
Загибель Яви Станіславського і Павлуші Немяровича-Данченка. I все-таки ми живемо! Держись, людство!
I от ми лежимо на траві і страждаємо. Ну як тепер показатися людям після такої ганьби! Ще й згадали, як в клубі показували новий фільм Київської кіностудії імені Довженка "Артем".
Все село знало, що Рень і Завгородній там знімалися. У клуб збіглося усе село. Ми з Явою сиділи у першому ряду в білих сорочках і новеньких черевиках поруч із головою колгоспу Iваном Iвановичем Шапкою і завклубом Андрієм Кекалом. Після фільму мала бути "зустріч з учасниками картини…". Але у фільмі нас не було… Знайомого нам жандарма Олега Iвановича на смерть убили революційні маси. Не було у фільмі ні річки, ні кладки, ні дітей бідняків… Не було того епізода, в якому ми знімалися…
I коли в залі нарешті спалахнуло світло, ми сиділи жалюгідні й нещасні. Але наші родичі заспокоювали нас.
Через кілька днів прийшов із Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вітання і дуже вибачається, але епізод на кладці довелося, на жаль, вирізати, бо він "не монтувався".
Отакий пшик вийшов у нас з кінематографом… І тепер ми зірвали весь спектакль, підвели всіх.
* * *
…Прийде завтрашній день, і ми дізнаємося, що трохи переоцінили свою роль у житті суспільства. Спектакль зовсім не зірвався, Городничий після нашої втечі не розгубився і сказав: "Так я й знав, що ці нікчемні боягузи Бобчинський і Добчинський перелякаються і втечуть. Добре, що я перед цим зустрів їх на вулиці і вони мені все розказали…". I спектакль пішов-поїхав як по маслу. Глядачі нічого навіть не помітили.
* * *
Але все це – завтра. А сьогодні ми лежимо і стогнемо. Раптом Ява встав і сказав, що артистом точно не буде. Він вирішив: ми сідаємо і пишемо книгу про наші пригоди, заробимо торбу грошей і поїдемо у кругосвітню подорож.
Я слухаю і дивлюсь на Яву з захопленням. Який він розумний! I ми тут же починаємо обговорювати Явину ідею. Як будемо писати? Від руки.