Раптом невеличкі замасковані двері розчинилися, і до кімнати увійшла молода графиня. Лисенко зірвався. Броніслава вклонилась. Ротмістр запитав, чи не заважає їй. Вона сказала, щоб ротмістр почувався як вдома. Потім поставила одну книжку, взяла іншу і вийшла.
Лисенко підозрював, що вона зайшла, щоб побачити його. Він подивився, яку книгу вона поставила. Це була "Орлеанська діва" Шіллера.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
V
Наступного дня Лисенко сказав Францові, що йде у село. Трезора не брав. Ввійшов у парк і подався у ліс. Була друга година. Біля яру Лисенко заспівав дзвінко і голосно: "Ой, дівчина по гриби ходила", дійшов до дуба із заламленою гіллякою, пояс був на тому самому місці, спустився у яр і продовжував співати. Серце колотилося. Раптом почув три глухих удари, наче деревом об дерево. Ось і липа, Лисенко і собі ударив тричі. Потім сховавсь за сусіднього дуба. У самій липі щось заворушилося. З дупла липи висунулась рука, потім голова, плечі й нарешті ціла постать. Це був молодий шляхтич, справжній красень: високий, стрункий, біле обличчя, високе чоло, хвилясте русяве волосся, темно-сині очі з-під соболиних брів, темні вуса, шляхетні риси і надзвичайно біла шкіра.
Він здивовано озирнувсь навколо. Почали долинати слова пісні, бо наближалася дівчина. Лисенко вийшов з-за дерева. Незнайомий остовпів, крикнув: "Зрада!" і викликав на бій шаблями. Задзвеніла криця. Невідомий бився з запалом, завзято, Лисенко – не гірше. Він зачепив по руці незнайомця. Прибігла чорна постать і скрикнула. Шаблі впали з рук. Перед чоловіками стояла молода графиня в своїй чорній сукні-жалобі. Поляк скрикнув до неї, що хоче вбити москаля. Лисенка це обурило, і він назвався козаком. Слово "козак" якось дивно вразило шляхтича, він сказав, що козак не робить засідки, а б'є ворога в одкритому бої. Тоді Лисенко сказав, що він ротмістр лейб-гвардії кірасирського полку, який має арештувати князя Порецького, що переховується в цих лісах. Шляхтич сказав, що він князь Порецький. Почали знову битися, але графиня стала між чоловіків. У Порецького була поранена права рука. Графиня перев'язала руку. І Порецький готовий був битися, але Лисенко відмовився і дав слово козака, що нікому їхньої таємниці не розкаже.
Ротмістр кинувся йти. Він думав, що вчинив найгірший злочин з боку службового повину і чесний вчинок з розуміння людяності.
У палаці вахмістр приніс Лисенкові листа з дому. А ввечері Франц подав на срібній таці листа з гербом графів Ружмайло: графиня Броніслава запрошувала до бібліотеки.
У бібліотеці графиня дала поцілувати свої руки і подякувала Лисенкові за його вчинок. Вона призналася, що Стефан Порецький її наречений, друга його наречена – отчизна. Дівчина не хотіла гинути в московській неволі, в кайданах, в каторзі, в Сибіру. Готова була загинути з нареченим. Стефан стояв на чолі трьохтисячного полку, чекав на Дверницького. Коли нічого не вийшло, вирішили перебиратися через австрійський кордон. Стефан керував всім, він мусив переїхати останнім і не встиг. Дівчина говорила, що з коханим швидше загинуть, ніж підуть москалеві на ласку.
Лисенко дивився на неї зачарованим поглядом. Дівчина попросила допомогти перейти їм австрійський кордон. Коли Броніслава заговорила про козаків, кров Лисенка-Вовгури зашуміла в голові ротмістра. Дівчина хотіла вмерти там, де вмирають за отчизну поляки. Лисенко сказав, якщо вона певна у своїх слугах, хай князь вертається до рідної господи. А він подумає, що робити далі.
У Лисенка, хлопця двадцяти семи років, що жив в добу високого романтизму, в часи, коли по всій Європі закипала революція, коли поляки, ірландці, греки добували шаблі за свою незалежність, закипіла у душі буря. Чи кохав Лисенко Броніславу? Це був якийсь захват, гарячий і високий. Чарували її героїзм і патріотизм. Вона така хороша, молода, багата, щаслива своїм коханням, віддає все, кидається в життя, повне небезпеки й страшних пригод, щоб зрештою вмерти на полі січі, там, де поляки вмирають за отчизну.
Лисенко згадав про листа з дому. Це був лист від матері: благословення, молитви за синове здоров'я, радість з приводу того, що вже приборкано негідних бунтарів проти імператора, а далі подробиці про господарські справи: про оброчних, винокурню, гути, про врожай, про продаж овечої вовни на ярмарку. Мати Лисенка господарювала сама після смерті чоловіка і дбала, щоб набути добра. Ротмістр перенісся думкою до своєї Полтавщини... Панські будинки, повні всякого добра, ситі господарі, задоволені своїм дворянством і горді своїми орденами. Гетьманські грамоти були приховані в кожного, не в одного й дідівська шабля висіла на почесному місці в кабінеті, але щоб їм спало на думку підняти повстання! Ніколи.
В кінці материного листа стояла ще приписочка, що Варенька Сотниченко вітає ротмістра. Це була дочка сусіда: пухлесенька весела панночка. Мати дуже симпатизувала Вареньці. Перед Лисенком постав образ Вареньки і Броніслави.
VI
На третій день після того, що сталося, Франц подав листа від Броніслави. Лисенка запрошували на вечерю. На неї прийшла стара графиня, Броніслава і Стефан. Стара графиня трималась рівно і гордо, але тепер обличчя її було сумне, але привітне. Вона привіталася. Стефан подав ротмістру ліву руку, бо права була перев'язана. Почалась загальна розмова: про ружмайловський парк, про околиці, історичні місця. Стефан добре знав історію України. Броніслава і графиня приймали жваву участь в розмові. Шляхтич сказав, що він – ворог деспота Миколая, але друг українського й російського народу. Він визнавав, що Польща зробила багато зла селянству, але молоді поляки за відміну кріпацтва. Після промови Стефана, у якій він доводив причини боротьби поляків за незалежність, Лисенко простягнув йому руку, хоча, як козак, як українець мав багато чого закинути полякові. Наприклад, Польща вимагає приєднання до своєї території Волині, Поділля, Київщини. А це українські землі. Стефан визнав, що це територія України, це український нарід, але й поляки посідали ці землі з предковічних часів. І додав, що під владою Польщі Україні буде краще. Тут Броніслава додала, що перемога Польщі підбила б ставки російського деспотизму, тоді вільні народи порозумілися б братерськи: не історичні кордони, кордони національні стали б на варті всіх вільних країн.
Після вечері усі розсталися друзями. Коли ротмістр ліг спати, думки окрилили його, а з-під шумування цих хвиль-думок підіймалася чорною скелею гостра й холодна думка: розстріл…Він, офіцер російської армії, під час війни переховує інсургентів, обіцяє їм допомогу?! Та серце не слухало розсуду.
VII
Наступного вечора знову відбулась вечеря і розмова. Старої графині не було, бо почувалася зле. Лисенко, Броніслава і Стефан говорили про європейську політику: лібералізм Людовіка Філіппа у Франції, становище Греції, Ірландії. І Стефан, і Броніслава були добре знайомі з ситуацією європейських держав. Стефан вважав, що Польщі треба було оголосити Росії війну, коли та воювала з Туреччиною. Бракувало полякам і добрих керівників. Броніслава винила Хлопицького, який не робив рішучих дій.
Під час розмови Лисенко бачив закохані погляди Броніслави і Стефана: він кохав, він обожнював її, вона шанувала його, пишалася ним. Горде серце дівчини не відало ще живого кохання.
Розмова йшла про невичерпні запаси Росії солдатами і всім необхідним для війни. У Польщі цих запасів було мало. Але Стефан надіявся на допомогу європейських країн.
Лисенко намагався переконати закоханих не лити зараз задарма свою кров за вітчизну, коли повстання розбите. Рішуче їх не можна було переконати. Дійсно, це була мужність одчаю. Лисенко пояснив свій план, як закоханим перейти кордон: він їх "викупить" у графині, а денщик завезе панство в Полтавщину до Лисенкового маєтку, де їм буде зовсім спокійно. Стефан не хотів у Полтавщину. Тоді Лисенко пояснив, що Варшаву вже взято, армія капітулювала, залишився ще невеличкий гарнізон в Мадліні і Замості. Стефан був несхитний, навіть на питання, чи ризикуватиме життям коханої. Тому почали обмірковувати про подробиці справи.
Купчу кріпость треба було виправити в сусідньому місті, де стояв і штаб Лисенкового полку, можна було відразу взяти дозвіл Гончаренкові на переїзд через кордон. Лисенко не хотів, щоб справа з "кріпаками" впала в око офіцерам. Але в тому містечкові жила на одшибі колишня мамка Броніславина. Вирішили, що Лисенко завезе їх туди, поки складатиме купчу. Франц матиме доручення від графині, з Лисенком виправлять всі папери і надвечір, коли зсутеніє, вони виїдуть з Гончаренком з міста.
Другого дня вранці Лисенко пішов на село, щоб побалакати з Турутою і на час від'їзду передати йому повновладу. Лисенко застав Туруту, коли той дивився, як Тася варить сливове повидло. Ротмістр сказав, що купив собі у графині двох кріпаків, яких одішле матері. Турута прийняв це як річ звичайнісіньку.
У палаці Лисенко звернувся за допомогою до Гончаренка. Сказав, що від цієї справи залежить його і служба, і життя. Гончаренко був вірним товаришем, завзятим, мав козацьку вдачу. Він пообіцяв перевести людей через кордон.
О восьмій Лисенко знову пішов на вечерю. Сьогодні була графиня, Броніслава, Стефан і бліда та прекрасна жінка з чорним, як воронове крило, волоссям. Та сама жінка, яку врятував Лисенко. Вона вже мала бути в Сибіру, але якось опинилися в палаці. Жінка сказала, що Лисенко – шляхетна душа. Саме пані Стецька сказала Броніславі довіритись ротмістру.
За вечерею пані Стецька розповіла, як вона втекла од конвою. Це була просто неймовірна історія. Жінка посвятила себе Богу після смерті чоловіка. Вона планувала вступити до кляштору (католицького монастиря). Стецька натхненно говорила, що Росія може завоювати будівлі, костьоли, городи, але серця польського не завоює ніхто.
Згодом обміркували всі деталі завтрашньої справи. Броніславина мамка жила в Шаровці, туди Лисенко мав завезти Броніславу і Стефана, залишити їх в неї, а сам з Францом, який їхав за економа графині, мав податись до магістрату скласти купчу. Потім Гончаренко вирушить з ними до границі. До кордону було верст двадцять п'ять.