Марко Вовчок — Маруся (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 3 з 3

Раптом братчиха встала і направилась в садок, тому боярин мусив встати зі сходів. Боярин ще запитав бандуриста, чи був він у Чигирині. Старець відповів, що зараз туди важко потрапити, бо усюди військо, ляхи, татари. Бандурист навіть розповів історію, як з погорілих хуторів усю худобу загнали в степ, і худоба ця здичавіла та одного разу мало не до смерті налякала старця. Марусі боярин подав кілька мідяків.

З глибу саду донісся спів. М'який, низький голос співав української пісні:

Тиха вода береги понімає,

Великий пан до мене прибуває.

А у мене думу,

Як на морі шуму...

Трусонувши своїми пишними кучерями, боярин зник.

XXI

Маруся і січовик ішли далі. Дівчинка втомилася, і січовик поніс її на руках, хоч вона не хотіла його обтяжувати.

Почало смеркати. Дорога вилася то через поля, то по невеличких гайках. Січовик зупинився. Невимовно м'яким був вираз його загартованого негодами і суворим життям обличчя, коли він показав дівчинці, оксамитні чашечки синіх васильків та малинового куколю, що миготів між житом. Чоловік рвав квіти і вони плели віночок для Марусі. Дівчинка заплакала, бо сумувала за домом.

Вони взялися за руки й пішли далі. Примандрували у ліс, де мали заночувати. Там були страшні хащі. Але вони вибралися на таке місце, де можна було вільно стати та сісти. Там ріс великий дуб, а ще стояв сухий пеньок, на якому лежала гілка калини, зовсім свіжа. Та Маруся зовсім не подала ніякого здивування. Це сподобалося січовику. А потім він сказав "Пугу", на яке відкликнулись інші "Пугу!". Січовик сказав, що відійде, а дівчинка щоб не сумувала.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

XXІI

Маруся прислухалася й замислилася: стільки несподіваного й таємничого трапилося з нею останнього часу, стільки було неясного та незрозумілого.

Дивна лісова тиша та прохолода освіжали й ніжили її. В лісі поволі смеркало. Дівчинка хвилювалася. бо січовика не було.

Раптом почувся постріл, один, другий. Зразу вона часто вставала, ходила, потім, зморена хвилюванням, лишилася під дубом, немов скам'яніла.

Раптом гілля відхилилося, і з'явилося знайоме обличчя. Січовик дав їй червону хустку, сказав, що виведе на шлях, котрим повинна дійти у гай, а там зустріне чоловіка, який скаже: "Помагай боже, Марусю!". Вона повинна відповісти "Боже поможи!". Січовик прилягав плечем до дерева, був блідий. Прийшов і його друг Іван.

Коли вийшли з лісу, побачили поля і польову дорогу, яка перетинала два невеличкі гаї. Далі Маруся мала йти сама у хустці, такій, як тоді у пані братчихи. Маруся взяла хустку, думала йти, але тихо скрикнула й стала. У січовика була кров. Іван підхопив його. Січовик сказав: "Іди, моя ясочко... йди... зав'яжи хусткою голову". Почулися, один за одним, три постріли. Січовик сказав йти і хотів погладити дівчинку по голівці, але рука не звелася.

Маруся пішла, оглянувшись два рази. Ось перший гай, от знову поля, ось і місток за гаєм.

Хтось ніби женеться, прудко женеться. Треба поглянути, звідки й хто. Схожий ніби на татарина. Вирішила сховатися в очерет.

Але почувся постріл, і червона хустка зачервоніла на чорнім шляху. Неситий татарин не поласився її зняти і знову погнав далі.

Коли все втихло, із гаю, вийшов якийсь селянин і, йдучи мимо, нахилився, обернув до себе помертвіле дитяче личко і промовив: "Ні, вже не оживеш!". Він зняв червону хустку і пішов далі своєю дорогою.

Давним-давно це все діялося, але й досі ще невеличка могила, поблизу тих країв, прозивається "Дівоча".

Кажуть теж, що могилу цю висипав сам, своїми руками, якийсь запорожець.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

1 2 3

Інші твори Марка Вовчка скорочено:


Дивіться також: