Рахіра занесла його в будинок, вийшла і сіла з коханим на призьбі. Розпитала про день, що він робив, а коли хлопець став жалітися на Михайла та батьків, радила тільки наперекір їм нічого не робити. Сава розповів, що батько погрожує залишити його без землі, але дівчина сказала, що вірити в це не треба, бо він такий же син, як і Михайло, і Івоніка має на двох розділити все майно.
Рахіра жалілася, що вони для її сім’ї шкодують навіть шматка хліба, що не люблять її, лихими словами називають, але за що? За те, що любить Саву як нікого в цьому житті. Хитра була дівчина, ледь не заплакала навіть. Казала Саві, що його батьки не потребують нічого, окрім його праці, що не люблять вони його.
Дівчина розказала, що, коли вона ворожить на картах, бачить Саву разом з собою. Гадала вона різними способами і кожен раз хлопець був з нею – щось вело їх разом по життю. Ворожила на колоссі і вийшло так, що чоловік її буде багатим господарем – це Сава.
Частина 6
У жовтні Михайло мусив покинути родину та піти на службу. В останній день Сава залишився в хаті на варті, а мати з батьком та сином ночували в бурдеї. Марія гірко плакала та перевіряла речі Михайла, чи все вона поклала, чи нічого не забув. Запитувала у сина чого йому треба, а він не відповідав – сльози заповнили очі, але не плакав, просто мовчав.
За сніданком всі мовчали; Михайло не міг повірити, що через хвилини він залишить все своє рідне тут, можливо назавжди покине. Івоніка здавався спокійним, порався з худобою, робив рутинні справи, але, як залишався сам на сам, ледь не кричав. Михайло та Івоніка вирушили в дорогу. Проходячи повз хату Докії, побачили всю сім’ю, що вийшла попрощатися з парубком. Пройшли і біля панського двору, де стояла Анна і поглядом проводжала коханого; лише низько вклонилася і ні слова не сказала.
Продовжили шлях і на краю села зустріли Саву, що замість того, щоб стерегти хату, ходив до Мендля [корчма] по тютюн. Михайло попрощався з братом і дав настанови наглядати за батьками та господарством. Сава щось грубо відповів і пішов додому. Дійшли до корчми, де Михайло зустрівся з іншими рекрутами і продовжив свій шлях.
"Малий "сусідній" лісок закутався в миготливу тишину і ждав".
Частина 7
Минали тижні, а Михайло все не міг звикнути до життя у казармі – це були не ті люди, не ті звичаї, не ті порядки. Хлопець дуже сумував за родиною та Анною, так само як і вони за ним. Марія тужила більше від усіх. Івоніка обіцяв влітку відвезти її на ярмарку в місто, де вона могла зустрітися із сином і вона всі надії покладала на цей день, тільки про нього і думала.
Однієї ночі наснився Івоніці недобрий сон про Михайла, він прокинувся і зараз же вирушив у дорогу до міста, переконатися, що з сином все гаразд і передати трохи їжі. Коли прийшов, побачив сина хворим. Михайло жалівся, що вже не може на службі бути – так тут знущаються над рекрутами. Думає навіть про дезертирство. Вчора їх змусили з підлоги вилизувати сміття, а хто не погоджувався, отримував кулаком в лице, а сміття все одно прибрали так, як наказали. Івоніка пообіцяв щотижня тепер приходити до сина, руки його тремтіли, а на очах стояли сльози.
Прийшов додому, розказав дружині, що син їх хворий та смутний, а про те, що зломлений зовсім, промовчав, не хотів занадто турбувати жінку. Марія одразу побігла до своєї приятельки Домніки, що вміла замовляти та відвертати, щоб та щось вдіяла Михайлу і позбавила його болю та суму.
Це була жінка тридцяти років з дуже холодними очима; десятиліття тому вона повернулася в село і не зналася ні з ким, мала лише брата одного. Петро якось задивився на неї і вирішив взяти її собі за дружину, щоб було з ким старість доживати, але перед тим треба було грошей назбирати трохи – пішов у Молдову на заробітки.
Частина 8
Домніка дізналася, що перед Андрієм (церковне свято, що випадає на 13 грудня) можна ворожити і тоді вночі насниться наречений – так і зробила. У своєму сні побачила жінка дурного Ілію – немолодого хлопця, що мав трохи землі, мав роботу, але зовсім не мав розуму.
Коли чоловік засватав її, вона спочатку відмовила, але через два тижні погодилася, бо вирішила, що така її доля. Готувалися до весілля; пішли у місто за покупками і там зустріли Дмитра – колишнього нареченого Домніки. Він погодився повернути всі витрачені на весілля гроші за умови, що Домніка дочекається на його повернення. Під натиском Ілія погодився; поки чоловіки сиділи в корчмі, жінка пішла на край міста, де жила напівсліпа жінка-ворожка, щоб та їй розказала її долю. Гадалка розклала карти і сказала, що треба віддаватися за Ілію і тоді матиме щастя в господарстві: "буде щастя з добром і в інших речах". Почула це Домніка і вже остаточно погодилася вийти заміж за Ілію.
Трохи згодом після весілля із заробітків повернувся Петро, а дізнавшись про те, що Домніка віддалася за дурного Ілію, пішов у корчму і за чотири дні пропив усі зароблені гроші. Стали жити Ілія з Домнікою, вести господарство. Жінка майже все тягнула на собі, але були хитрою, то могла з інших людей набрати собі чи полотна, чи муки, чи ще якого добра.
Як Марійка дізналася про стан Михайла, одразу побігла до жінки – Домніка зналася на замовлянні хвороб та болячок. Вона була чи не єдиною подругою Марійки (її будинок межував із хатою Григорія і, коли Сава йшов до Рахіри, мусив йти повз будинок Домніки – жінка це все розповідала матері), проте не втрачала шансу обдурити її. Домніка замовила болячку і пообіцяла на днях зайти до Михайла, бо все одно збиралася в місто, попросила муки у Марійки, щоб спекти її синові хліба та калачі. Треба сказати, що половину з цього жінка забрала собі.
Частина 9
Взимку генерал проводив випробування наметів на стійкість під час морозів на поляні за містом. Для цього були відібрані хлопці-рекрути, серед яких був і Михайло. Вночі, коли від холоду не відчували вояки ніг та рук, він згадував свою землю, своє село. Також згадав як ходили з матір’ю на ярмарок одного разу і зустріли там молодого парубка-жовніра, який був позбавлений ніг. Цей хлопець стояв в його очах і Михайло не міг зрозуміти за що вони так потерпають на цій службі.
На ранок генерал визнав намети нездатними витримати лютий холод, а декілька хлопців з відмороженими кінцівками були відправлені у шпиталь.
Частина 10
Рахіра розпитує Саву про господарство сім’ї: скільки чого зібрано, скільки продано та скільки грошей дістав Сава. Питає чи приїде Михайло на Великдень додому. Молоді обговорюють скільки грошей витрачено на Михайла навіть тоді, коли він у війську, але зустрічають на стежині людей і розходяться у різні сторони.
Частина 11
Михайло отримав відпустку на кілька днів на Великдень, а після того як пішов, Марія цілими днями про нього говорила. Сава дуже сердився на це і навіть посперечався з матір’ю. Жінка дуже розгнівалася на сина і сказала, що він не отримає ні грудки землі, якщо не покине Рахіру. Вони з батьком залишили все своє здоров’є в праці не для того, щоб по їх землі ходила ця циганка. В хату зайшов Івоніка і забрав сина орати поле. Коли вони йшли до нього, Сава побачив зайця; в ньому прокинулося щось недобре і він кинув каміння в нього так влучно, що вбив звіря. Коли батько запитав його навіщо він це зробив, Сава відповів, що просто так.
Частина 12
Сава пішов до бурдеїв, а Марійка та Івоніка сиділи в хаті. Говорили про Михайла, про надію на те, що Сава землю полюбить і забуде про Рахіру, бо хлопець більш охоче береться до роботи, то, можливо, все налагодиться. Івоніка запропонував дружині піти на прощу до святого Івана та дати на службу Божу трошки, щоб за дітей їх помолилися – за повернення Михайла живим та за щастя Сави.
Марійка сказала, що і сама хотіла це запропонувати – за порадою наймички Анни, з якою випадкового зустрілися і розговорилися. Окрім того, дівчина попросила взяти її з собою.
Івоніка розказав про свої плани посіяти гречку біля "сусіднього" ліска, а Марія згадала як її старший син любив це місце – в дитинстві бігав туди шукати гриби, а мати завжди боялася, щоб він не загубився там. Згодом жінка заснула, а чоловік ще певний час, після закінчення роботи, читав молитви.
Частина 13
Анна працювала у попових паннів, ходила кожного дня туди і назад, а на осінь мала у них залишитися – так радив Михайло. Останнього разу бачилися на Великдень; коханий розказав про службу, що боїться смерті лише, а до муштри звик вже. Домовилися, що, коли Михайло повернеться назавжди, тоді розкажуть всім про стосунки і влаштують весілля, а зараз будуть мовчати, бо недобре наперед говорити – злі люди можуть наврочити. Попрощалися і розійшлися.
Частина 14
Пройшов майже рік. Робота кипіла, Марія все сумувала за сином, рахувала дні до його остаточного повернення. Одне було добре, що тепер він частіше приходив у відпустку додому, а цього разу мав два місяці бути поряд із сім’єю. Це мало статися одразу після маневрів і мати дуже переживала, щоб вони пройшли без пригод. Минулого разу він випадкового штовхнув одного лейтенанта і той побив його ледь не до смерті. Марія думала, що це сталося тому, що вона не змогла піти на прощу помолитися, бо поранила ногу і не могла ходити, але в цьому році вона все ж таки пішла. І Анна ходила з нею – впала і годину читала молитви на святій землі. Потім все село дізналося за що молилася – мала народити дитину.
Дівчина втратила службу, мати з братом вигнали її з дому навіть без речей, а коли зустрічали на вулиці – били та кричали на неї. Найбільше дратувало їх те, що Анна і слова не сказала про батька дитини. Всі відвернулися від бідолашної, окрім Докії, яка взяла дівчину до себе і пообіцяла не покидати її. Тільки їй Анна розповіла секрет про Михайла, але на колінах благала зберегти таємницю.
Анна допомагала Докії в господарстві і завдяки їй мала якусь роботу від інших ґаздинь. Плакала часто і чекала на повернення коханого, щоб люди перестали дорікати їй в тому, що вона без честі дівчина. Було добре те, що Докія та Петро, який теж знав її таємницю, проте ні словом про це не обмовився, приймали її як доньку.
Одного дня сиділа дівчина з товаром в полі і шила, коли до неї підійшла Рахіра. Дівчата не любили один одного, хоча говорили ледве декілька разів, проте була між ними взаємна неприязнь.