Вона виглядала своїх чоловіків ще від учорашнього дня: якщо вчора не приїхали, то сьогодні точно мають повернутися! Тим часом Наталка прала на річці, та прала так моторно, з силою, люттю, що Григорій навіть боявся зазирнути їй в очі.
Мати хвилювалася: щось довго вони їдуть… Стояла вона, вдивляючись у даль, виглядала рідних із тривогою: "...в очіпку і в рясній стародавній спідниці… Їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо і бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий". Многогрішний зрозумів, що Сірчиха родом із Полтави: ну геть полтавське у неї "л", навіть не "л", а "ль" ніби. Вона почала розповідати про те, як вони тут оселилися ще малими, переїхали в тайгу зі славетної України, з Одеси, в 1887 році. Спершу важко було освоїтися, звикнути, та згодом почали господарювати: тайга — величезний простір з надзвичайними можливостями та ресурсами для господарювання! "У сміливих щастя завжди є!" — ̶любила примовляти Сірчиха. Розповіла, що в Сірків родина була велика — близько 50 чоловік (сини та дочки, невістки, діти, онуки)! Цю хатину зробили вони вже потім, від’їхали від родичів та й живуть тут уже років із десять. А ще розповіла, що переселенці дуже тужать за своєю щасливою Україною — навіть села назвали "Київ", "Чернігівка", "Полтавка" тощо.
"Їду-у-уть!", — загукала Наталка. Вона почула гавкіт своїх собак ще здалеку! "Швидше ж допоможіть мені одяг розвішати!" — заметушилася дівчина, хоч рідних ще й не видно на горизонті. Григорій узявся допомагати: натягував мотузку. Та так натягнув, що й розірвав навпіл. Після того мовчки приніс від річки випране, соромився зіткнутися з Наталкою поглядом.
Незабаром повернулися й чоловіки: "...дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила, і жартома… вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, з волохатими грудьми", — таким постав старий Денис Сірко. А Гриць, Наталчин брат, схожим був на Дениса: "...високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий старенький френч. На ногах ічиги, на голові набакир кепка, з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці — ніж, а за плечем новенький дробовик".
Привіз старий Сірко подарунок Григорієві — нову гвинтівку, трилінійну. І коня йому "подарував". А потім уся родина пішла обідати.
Розділ 5. "П’ЯТНУВАННЯ"
Ранком наступного дня Наталка, Гриць, батько та Григорій чистили зброю (кожен свою). Нібито між ділом, старий Сірко почав розповідати, як він дістав нову трилінійку. Розповів, що він їздив контракт підписувати про продаж оленячого м’яса, що зустрів він давнього свого друга, і що гвинтівку подарував йому сам генерал Блюхер! Подарував цю зброю старому другові, ветерану війни. А Григорій навмисне поводився з гвинтівкою, наче з іграшкою, щоб подратувати Наталку.
А потім Гриць поїхав до старих високих кедрів (приблизно 600 метрів звідти) та понамальовував на них крейдою рогатих. Вирішили трохи потренуватися — "п’ятнувати" (влучати по "п’ятнах", плямах). Усі стріляли швидко, ніби на одному подихові, лише старий Сірко — повільно та розсудливо. Потім всі разом побігли до дерев (Наталка — перша), щоб подивитися, хто влучив, а хто — ні. На жаль, Григорій жодною кулею не влучив: усі п’ять куль застрягли рядочком у дереві на півліктя вище оленячої голови. Та то нічого, мабуть, гвинтівка трохи догори бере. Поверталися наввипередки — Наталка знову прибігла першою. А потім усі по черзі почали показувати різні мисливські трюки.
Розділ 6. В ПРАЛІСАХ СІХОТЕ-АЛІНЮ
На марші.
Минув лише день після повернення чоловіків, а Сірко вже скомандував збирати речі на пантування. Матір і Наталка готували все необхідне та пакували в мішки та торбинки (продукти харчування, нитки та голки, сірники, кресало тощо). Григорій допомагав усім, чим тільки міг, та це йому й було приємно. Приготування тривало день, а вже наступного ранку, на світанку, нав’ючували коней (вороний, буланий, сірий і гнідий). Матір нагодувала всіх, попрощалася, лишилася вдома дивитися за господарством.
Попереду бігли собаки (Заливай, Рушай і Нерпа), за ними — два Грицьки, далі — Наталка, а в кінці — старий Сірко. Дорогою Гриць розповідав Григорієві все про тутешню природу, рослин і тварин, про їхніх мисливських собак: Рушай і Заливай — якутські лайки, Нерпа — руда гольдячка. А сила цих собак у тому, що вони тигрятники. Ще розповів, що Заливай — друг Наталки, вона його виходила після того, як підідрав його вепр.
Ішли вони на Голубу падь, на найкращі Сіркові солонці. Григорій не втямив, що то воно таке — солонці, та і що означає "пантувати", тому Гриць усе йому пояснив. Солонці — то така солона земля, яку їдять ізюбри (рудувато-сірі олені). Іноді доводиться солонці підсолювати, бо земля виснажується. Ізюбри, власне, дорогі своїми пантами — молодими рогами, тому і ведуть на них полювання. Та тут треба бути обачним і обережним: панти, проткнуті кулею, не цінуються.
Гриць із задоволенням ділився всіма секретами цього дикого, незвичного життя, бо до цього єдиними його співрозмовниками були Наталка та батьки, а з ними й говорити ні про що, бо ж разом живуть, разом усе роблять.
Зустріч з Морозами
Гаряче сонце вже заходило за обрій, а сутінки підходили все ближче та ближче. Сірки поспішали дійти до бодай якого-небудь струмочка чи джерела, доки ніч не заполонила все навколо. Але так і не судилося мисливцям дійти мети: назустріч їм підіймалася інша родина. Попереду йшов старець з костуром (Мороз), за ним їхала на коні молодиця з немовлям на грудях (Ганна), між кіньми — розмальована потом дівчина (Марійка), а позаду — вусатий зять, чоловік Ганни.
Морози — давні друзі Сірків. Колись мешкали вони в однім селі, до того ж, старий Мороз був кумом Дениса Сірка, а тепер доля звела їх знову. Тож дві родини вирішили заночувати разом на місці зустрічі. Мороз розповів, що йдуть вони від Комсомольська додому (Ганна затрималася там у брата, та й дитину народила там, а ще підписували контракт про продаж м’яса). Отак ідуть вони двадцятий день уже.
Давні друзі стали табором, розвели вогнище, для Ганни з немовлям поставили намет. Одна лише непокоїла проблема — зовсім не було води. Спершу хлопці вирішили копати, викопали ямку, та де там! Лиш мокра земля, ані краплини води.
Грицько залицявся до Марійки, то ж жартома Мороз і сказав йому, що віддасть Марійку заміж за Гриця за пляшку води. Гриць жартував, а от Григорій і справді вирішив піти по воду, зібрав у всіх баклажки. Гриць хоч і нерішуче, але долучився до товариша, взявши з собою Нерпу.
Тим часом Морози з Сірками повлягалися спати, хто де схотів. Та сон щось не брав. Тоді почали вони розмовляти. Денис Сірко розповів, що їхній товариш — інженер із центру. Минали години, а хлопців усе не було. Тоді з-за кущів почувся шурхіт: Григорій повернувся з водою! Розповів, що вони з Грицем розійшлися: він хотів піти лівіше, а Григорій — правіше. На тому й розійшлися, тільки от Гриць ще й Нерпу з собою взяв.
Раптом з іншого боку з’явився і Гриць. Повідав історію про те, як вони попадали зі схилу, та він і розгубив усі баклажки. Хотів набрати дві для Марійки, щоб її задобрити, та й ті потовк. А ще розповів про сміливість і відважність їхнього приятеля: темрява повсюди, моторошно, навіть Нерпа боїться йти, а він йде та йде вперед без упину!
Взялися дівчата готувати вечерю, влаштували справжній бенкет. А потім і поснули: Григорій — на мішках, Наталка — під дубом. Почав Многогрішний уже поринати в сон, як раптом прислухався до розмови Сірка та Мороза. Мороз розповідав про місто каторжників — Комсомольськ, про те, які жахіття він там бачив, як людей мордують, і як почали старовірів "розкуркулювати". Григорій почав обдумувати спогади зі свого життя, пов’язані з в’язницею, етапами, не помітив, як поринув у сон.
***
Зранку обидві родини спакували речі, зібралися в путь, розпрощалися. А на місці їхнього табору залишилася чорна пляма від вогнища, і ніхто ніколи не вгадає, хто її залишив, про що велися розмови там. Та все ж в’їлася вона в землю на довгі роки. За три дні майже дійшли сірки до Голубої Паді, вирішили переночувати в накомарниках.
Діалог під накомарниками
Старий Сірко зізнався, що прибрехав Морозам: сказав, що Григорій — інженер. На те Многогрішний відповів, що він і справді певним чином інженер, а саме — авіаконструктор. Тоді ж і охрестили його "інженером", так і кликали, щоб відрізняти від Гриця.
Падь Голуба
Нарешті дійшли Сірки до Голубої Паді, стояла там мисливська хатина, облицьована березою. Першого дня навели там порядки, Гриць і Григорій ходили на "широке" (плесо під водоспадом) купатися. Гриць розповів, що водоспад має назву Дівчина: за давньою легендою, жила тут одна дівчина, що тужила за своїм коханим. Стільки вона плакала, що зі сліз тих і утворився водоспад. Інженер вважав такі байки нісенітницею, та ця красива легенда дуже йому сподобалася.
Пантовка
Потім Сірки добряче вимили коней від дьогтю, поїхали всі разом на солонці в розвідку. Верхи їхали, щоб не "слідити": ізюбри добре відчувають запахи, особливо людські. Собак лишили вдома. Їхали приблизно 8 км, зупинилися здалеку, розглядали солонці в бінокль. Потім повернулися додому.
Метали жереб, хто першим піде на полювання цієї ночі. Жереб випав Григорієві та старому Сірку. Ввечері вирушили вони в путь, Сірко провів інженеру інструктаж: сидіти тихо, не чхати та не кашляти, стежити через вікно за солонцями, не стріляти, доки дід не натисне йому на ногу. Неподалік солонців була замаскована халупа, де мисливці й розмістилися. Постійно докучали мошки, та Григорій терпів, виконуючи прослуханий інструктаж. За всю ніч на солонцях з’явився лише сохатий, тому зранку повернулися чоловіки з порожніми руками. Зате Григорія було не впізнати: від укусів мошки все його лице набрякло, від очей лишилися щілинки. Наступної ночі на другий солонець пішли Гриць із Наталкою — повернулися також ні з чим, хоч обличчя їхні не порозпухали.
Вигадав Сірко одну хитрість: наступної ночі йшли вони вбрід річкою за три кілометри, щоб ізюбри не відчули їхнього запаху. Вночі й справді з’явився ізюбр, Григорій вистрелив, коли Сірко натиснув йому на ногу.