Іван і сам не раз звертався до нього, проте недолюблював у душі.
Корова все менше давала молока і постійно худла. Подружжя одразу здогадалось, що це справа рук Хими. З цього приводу вчинилася велика сварка.
Іван постійно був заклопотаний. Господарство потребувало велих сил, тож ні про що інше чоловік не міг думати. Та все ж інколи, залишаюсь наодинці з природою, Іван чув знайомі пісні Марічки. Палагна дорікала чоловікові за такі раптові зникнення, адже сама звикла відпочивати тільки в неділю. Іван не звертав уваги на слова дружини, а провину відчував лише перед своїми тваринами, бо в них він вбачав справжню радість.
Важко сказати, чи кохав чоловік Палагну, адже він ніколи не задавав собі такого питання. Дітей у них не було, проте мали господарство з худобою — більшого Іванові і не треба було. Палагна за час одруження стала пишною панною. Вони часто їздили разом до міста, де Іван залицявся до інших молодиць, а його жінка приймала поцілунки від чужих чоловіків — таке положення справ задовільняло обох. Так і проходило життя.
Під час святвечору Іван завжди виглядав дивним і таємничим. В той день він охайно доглядав за домівкою та господарством, дотримуючись усіх традицій. Не менш важливим обрядом було закликання на вечерю ворожих духів. Коли Іван разом з Палагною молилися, то чоловік був впевнений, що позаду нього стоїть і плаче Марічка. Вночі Іван прокинувся від голосу, який питав худобу, чи все її влаштовує. Це був бог. Тепер Іван отримає новий приплід у нагороду за гарне ставлення до тварин.
Палагна дуже любила ворожити, але робила це виключно для матеріальної вигоди. Вона просила худобу, аби та слугувала своєму господареві й приносила ще більше достатку.
***
Завтрашного дня очікувалося велике свято — прихід весни. День обіцяв бути радісним і сонячним. Перед Юрієм (так називалося свято) люди пізно лягали і рано прокидалися.
Палагна встала, щойно почало світати. Іван спав, тож жінка вирішила йти на царинку, аби поворожити. Палагна зняла в хаті весь свій одяг і вийшла на вулицю, де її чекали прохолодне повітря та туманні гори. Жінка насолоджувалися прогулянкою по мокрій траві і була впевнена, що сторонні її не бачать, бо тоді б ворожіння не вдалося. Ще на Благовіщення жінка сховала у мурашник сіль, хліб і прикрасу, тож зараз по них повернулася. "Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем". Перед обрядом Палагна підняла руки догори, потяглася усім тілом, та раптом оторопіла. Сили почали її покидати, жінка опустила руки, адже побачила, як Юрій, сусід-мольфар, стояв здалеку, дивлячись на її оголоне тіло. Палагна хотіла кричати, закритися руками, втекти, проте не могла. Жінка стояла на місці та дивилася у чорні очі Юрія. Раптом Палагна опанувала себе і розлютилася, адже її ворожіння не вдалося. Коли мольфар наблизився до неї та взяв за руку, жінка злякалася і побігла до хати. Вона була рада, що чоловік ще спав і не бачив її ганьби. Їй було соромно за те, що вона не надавала стусанів мольфару за підглядання, та раптом спіймала себе на думці, що не змогла б цього зробити, адже чорні очі Юрія охопили всю її душу і тіло.
Минуло два тижні, а Палагна і досі не розповіла Іванові про випадок на царині. Вона лише прискіпливіше придивлялася до свого чоловіка, який почав здаватися їй все менш привабливим. Тоді жінка зробила висновок, що Юрій краще і якби в неї була можливість завести коханця, то ним би став саме він.
Одного разу Палагна зустрілася з Юрієм біля річки. На привітання мольфара жінка відповіла мовчанням, тож відчувала — біди не уникнути. ЇЇ сподівання справдились, адже вдома її зустрів Іван з поганою звісткою — померла ягничка. Палагна ані трохи не засмутилася, лише розлютилася на чоловіка, який занадто багато уваги приділяв худобі.
З Юрієм жінка більше не зустрічалася, проте постійно думала про нього. Їй не давали спокою чутки про його неземну силу, та більш за все її вилювалоінше. Палагна пишалася тим, що такий поважний чоловік до неї залицявся. Господарське життя здавалося тепер жінці нудним, тож вона почала все більше часу проводити на царинці, очікуючи зустрічі з Юрієм, але марно.
Одного теплого дня Палагна побачила дивний сон, який віщував погане для її худоби. Вона вирішила одразу перевірити корів, що знаходились в лісі. Навколо неї збіглися темні хмари, тож жінка сховалася за смерекою, побоюючись початку граду. До цього жінка інакше уявляла походження цього явища. Палагна думала, що чорнокнижники розбивали замерзлі озера, ї померлі душі збирали ці брили, а потім бігали по хмарах, розсіваючи їх по землі. Раптом вдарив грім, від якого затряслися гори. На вершині жінка побачила чоловіка, який боровся зі стихією — це був Юрій. Довго мольфар підкорював хмари, допоки не перміг. Після цього до чоловіка підбігла Палагна, лагідно питаючи про його самопочуття. З тих пір жінка стала коханкою мольфара.
***
Іванові Палагна здавалася дивною. Жінка і раніше гарно виглядала, та зараз почала одягати найдорожче вбрання та носити вишукані прикраси. Палагна часто йшла з дому, а поверталася червона й розтріпана, наче п’яна. На докори чоловіка вона відповідала тим, що життя одне, тож вона хоче розважатися, а Іван все намагався її зрозуміти. Кожен день Палагна разом з Юрою у шинку напивалися, а потім цілували один одного. Жінці не було соромно, адже вона вважала, що не перша і не остання, хто має коханця.
Чутки про Палагну та Юрія розійшлися по всьому селу, та Іван не звертав на них уваги. Чоловік тільки дивувся змінам: його дружина з кожнем днем все більше розквітає, а він навпаки — засихає. Навіть худоба не приносила Іванові радості. На Палагну він зла не тримав, на Юрія йому теж було байдуже, хоча одного разу він з ним навіть бився. Та не від ревнощів здійнялася сварка, а для "годиться". Тоді його товариш Семен заступився за нього перед Юрієм, а Іванові стало соромно за це, тож він і сам проявив свою мужність. Бійка була шаленою, мольфар міг вбити чоловіка, якби їх не розняли. Поранений Іван того вечора пішов, обмивши рани, до своїх тварин, серед яких він завжди почувався спокійно.
Бійка не змінила стосунків Палагни та Івана. Чоловік все гірше виглядав, перестав їсти, тоді він і зрозумів, що це справа рук мольфара — Юрій хоче вбити його. Іван мав змогу в цьому впевнетись, коли одного разу проходив повз хату сусіда і почув голос дружини. Його серце закалатало, та чоловік вирішив сховатися і знайти шпаринку в паркані, аби побачити коханців на власні очі. Юра в руках тримав ляльку, в яку тикав пальцями та промовляв заклинання, аби Палійчук зсихав. Іван розлютився на дружину і мольфара і мало не кинувся на них з кулаками, та байдужість перемогла його бажання. Чоловік вирішив, що така його доля, та пішов собі. Іван блукав по околицях, аж поки не побачив річку, яка колись забрала життя його коханої. Спогади знову охопли Івана, він навіть почав бачити Марічку. Сумно стало на душі чоловікові від того, що не можна повернути втрачене кохання. З приходом ночі Іван відчув, що більше не має сили боротися з ворожими чарами.
***
Іван прокинувся від голосу Марічки. Чоловіка не здивувала присутність поряд коханої, він тільки зрадів та пішов за нею. Вони підіймалися вгору в повній тиші. Нарешті Марічка почала розмову та спитала, чому Іван такий змарнілий. Чоловік відповів, що це від того, що він за нею сумує. Кохана нагадала Іванові про місця, де вони колись зустрічались та співали. Чоловік бачив перед собою дівчину, проте розумів, що це нявка. Він боявся глянути на спину коханої, адже в цих створінь ззаду величезна кривава рана, черз яку видно усі нутрощі. Дівчина нагадала чоловікові про їхню першу зустріч під час бійки і сказала, що покохала його ще тоді.
Іван з Марічкою йшли у глиб лісу. Вони притулялися один до одного, щиро сміялися і згадували минулі роки. Іван хотів розповісти дівчині всі новини, а також відповісти на її питання, чому так довго був на полонині того року, та сумнівався. Він розумів, що його кохана давно померла, а поряд з ним лише нявка, яка веде його у безвість, щоб погубити. Іванові було все одно, він нарешті відчув себе знову щасливим. Чоловік забув і дружину, і її коханця, наче нічого і не було. Він знову поринув у радісну молодість, коли не було ніяких проблем та турбот. Чоловік все підбадьорював кохану, що він тепер поряд і вони буду навіки разом.
Раптом він почув сміх. Він подумав, що це Марічка, та дівчина відмовила. Вони йшли далі в ліс, який ставав все густіший. Несподівано Марічка зупинилася. Іван побачив на її обличчі тривогу, та дівчина не відповіла і раптом зникла. Чоловік хотів відшукати Марічку, та не знав, куди йти. Він вирішив запалити вогонь, аби ненароком не натрапити в темряві на прірву.
Іван засумував, бо знову залишився один. Він все чекав Марічку, проте вона не з’являлася, натомість з кущів вийшов голий чоловік: "М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях". Іван одразу впізнав чугайстира, духа, що жив у лісі та захищав людей від нявок. Чоловік злякався, що ця істота може вбити Марічку, тож не сказав, куди вона побігла. Чугайстир сів поряд, аби погрітися біля вогнища. Іван у цей час думав лише про те, як затримати духа, аби нявка змогла втекти. Чугайстир і сам посприяв цьому, запросивши чоловіка потанцювати.
Вогнище розпалювалось все більше від дивних рухів лісового духа. Чугайстир сильно втомився від танцю, проте Іван постійно підбадьорював його продовжувати, хоча сам ледве тримався на ногах. Чоловік навіть вирішив зіграти на флояру мелодію, яку ще в дитинстві почув у щезника. Пісня змусила чугайстира забути про втому та знову почати танцювати. Іванові тепер стало спокійно за Марічку.
Від втоми чугайстир впав на траву і заснув. Іван лежав поряд з ним, а через деякий час лісовий дух із ним попрощався. На полянці знову запанувала тиша і спокій.
Іван хотів, щоб Марічка повернулася. Він мав ще стільки їй розповісти, а тому пішов її шукати. Гострі гілки кололи його обличчя, та його ніщо не могло зупинити. Іванові почало здаватися, ніби його кличе Марічка.