Тоня завжди дивувалась, як у школі він так гарно вчився, завжди дивував усіх у класі вигадливістю, кмітливістю. Вона вірила: саме з таких скромняг і виростають у майбутньому великі вчені, відкривачі.
Дівчина розглядала зоряне небо і згодом почула гуркіт літака, що пролітав над морем. Віталик прокинувся від цього шуму і з криком: "Ховайся!" потяг Тоню до найближчої будки. Він знав, що ця частина моря є військовим полігоном, яку часто бомбували літаки у цілях навчання. Вони – мішень!
Але, на щастя, гуркіт вщух – літак пролетів повз, пара могла знов вибратись на палубу.
Так вони просиділи до ранку, спостерігаючи як розвидняється навкруги, як гарнішає степ, як пастухи виводять отару у степ. Вони вже не хвилювались, зберігали спокій. Сонце трохи сп’янило них, і почало здаватися, ніби їх корабель почав рухатись уперед. Але ні, то просто хвилі оминали борт. Рухались усе: планета, вода, сонце в небі, але цей залізний острів залишався нерухомим.
Так вони уявно і пливтимуть увесь день, сидячи на розпеченому залізі, а вночі так і будуть ховатися у каютах, з жахом очікуючи нічного удару…