А довкола було лише пожарище. Нарешті він знесилений зупинився біля якоїсь хати, а на столі під стіною лежить Вона, Ата, мертва, з немовлям на грудях. Це сон, ні, це дійсність.
Треба шукати штаб дивізії! Але довкола туман. Побачивши дві колони їхнього війська, Петро швидко звівся та пошкандибав прямо до них, крізь вибоїни та ями.
VII
Але то на захід поривались німецькі солдати. Назустріч їм йшла якась частина "Галичини", у якої німці намагалися відібрати кращих коней та речі, вертатися додому із пожитками.
"Гітлера вбито — кінець війні". Але ні, відомо ж усім, що то був невдалий замах. Але все одно не знаєш, чи битися з більшовиками, чи вже битися з цими. А може то й не жарт? Анархія, дивно було, Петро і сам розгубився.
Трапився химерний інцидент. Юнака, який пер на схід на мотоциклі, збив з нього німецький жандарм. німець хотів навпаки тікати на захід. "Дезертир". Солдати схопили жандарма. А той юнак — це був Роман.
Навіть німецькі солдати були зворушені несподіваною зустріччю та обіймами двох товаришів. Виявилось, що вони були на бойових хрестинах майже поруч, і зараз їм по дорозі до штабу дивізії. Роман вмовив Петра залишити панцерфавст, і вони помчали на схід. А солдати посунули далі на захід.
VIII
Ніхто їх по дорозі вже не переймав, солдати все кудись поспішали та панічно дивились вгору. А всюди були сліди подібного пекла, що Петро пережив учора. Все маскувалось, зброя, машини, гармати, тільки нічим було закрити людські душі перед тим жахом війни. Їх переповняла нудьга. Хтозна, в яку сторону йдуть вони, куди націлені ті військові з’єднання. Солдати чекали бою і зі здивованими поглядами та викриками проводжали двох покривавлених юнаків на мотоциклі, що пруть прямо на схід.
Як видіння перед ними постала "фігура". В окопі лежала білосніжна Божа Мати, недалеко від подзьобаного бомбами постаменту. Це символ їх Вітчизни. Божа Мати з немовлям лежала, немов винирнувши зі сну. Так, це була та сама Ата з покривавленим дитям зі сну, що лежала на столі. І світ поплив перед Петром від жалю та розпачу.
Вони прибули у штаб щоб отримати точний наказ, але тут застали несподівану частину трагедії. Фрайтаг відмовився від дивізії, генерал покинув її. Він навіть не дослухав розповіді хлопців про героїчний супротив та повний розгром.
IX
"Якось то воно буде". І повна апатія. Вони стали голитися, тільки ось настрій Петро не міг зголити. Багато юнаків намагалися їх зупинити, потягти за собою з цього пекла, але дарма. "Генерал зрадив, а ви голитесь!". Кругом крики, неймовірна метушня.
Раптом Роман побіг до штабу та дивом забрав свою пошту — лист від милої та від сестри. Петро не біг по листи, йому не було від кого їх отримувати. Тільки-но Роман почав розпечатувати листа, знову налетіла ворожа авіація. Їм довелось тікати у найближчий рів, а звідти лунали з піснею два солдатські дівочі голоси. Це справді були дві дівчини, стрижені, у солдатській формі.
Жахлива паніка, безнадійна ситуація. Їхню дивізію, власне її рештки, оточено! Роман перечитував листа і губи його тремтіли. Німці розстріляли брата його милої, і купу юнаків. Біжать люди зі сходу на захід, не від доброго життя вони біжать, але потрапляють "з вогню да в полум’я". Хлопці пішли на пошуки вцілілої частини, пішли битися до останнього.
X
Як виявилось, Фрайтаг покинув дивізію коли отримав наказ зайняти найвідповідальнішу ділянку фронту і тримати ворога не зважаючи ні на які жертви. Почалася анархія, деякі частини самочинно відступали з німецькими групами.
Все довкола розтрощене та розбите, не віриться, що колись тут було мирно та затишно.
Свідомість важливого обов’язку взяла гору, почали переформуватися розбиті частини, зводитися в окрему ударну групу. Петро став командиром батареї, а Романа взяв до себе зв’язковим. Батарея рухалась кінною тягою… Жалко коней, бідолашні тварини!
Над братською могилою Петро говорив тихо і просто, але ті слова западали до самого серця почорнівшим на війні товаришам.
XI
У майбутньому німецькі історики будуть писати, що тут до останнього захищались німецькі солдати, але то зовсім не правда. Тут боролися невідомі, безіменні самовіддані українські солдати-романтики. Так, це наші кості тут лежать. Ми не були героями. Ми були простими хлопцями, що лили власну кров у цій нерівній боротьбі. Нас, немов кроликів, убивав ворог, але і ми билися нещадно. Нас вбито, витолочено. Але ніхто не скаже що нас переможено, бо ми не здалися, не підняли руки догори.
XII
"На фронт!" А фронт скрізь. Особливо люті бої були у Підгірцях та під Олеським, але Петра та Романа смерть минала. У короткі хвилини відпочинку Роман перечитував лист від милої, і одного разу Петро застав його, як цілував того листа.
Дивізійники розповідали про ворожих кулеметників, які підірвали себе гранатами щоб не здаватися у полон. І ні на яку злобу вже не оставалось сил.
І як у Бажана в "Слові о полку" падають жовті черепи зіницями на схід.
XIII
Люди вичерпувались, навіть запал Романа танув. Якось Петро знайшов Романа плачучим в кущах. Плакав він не від болі чи страху, плакав від того, які вони бідні. Так потрібна їм поезія, пісні, красота гарного слова. Навіщо потрібні танки й літаки, коли є легенди, є чаклуни та характерники!
Під Олеськом з батареї Петра тільки і залишились дві гармати й менше половини обслуги. Виступили в напрямку Гавареччини, тут і були розбиті дощенту. Танки та літаки чавили все живе. Петро та Роман хотіли битися до останнього. Ось і з заходу почав бити противник, оточено. Все змішалося, бігли у всі сторони, люди шукали порятунку та не знаходили. Петро й Роман трималися разом в цьому чадному пеклі.
XIV
Тисячі підвод йшли розквашеною землею навесні. Вони йшли на фронт, на захід. А як підсохло, так здіймається курява що не можна дихати. А тепер ці коні та підводи перетворилися в потоки сталевих машин. Ворогу з кінськими валками вони ще б дали раду, але цьому…
XV
Безвідчитна лють опановує Петра. Все побите і все двиготить. Йде спаралізований жахом юнак, повзе кінь з перебитим хребтом, гарячково б’є не замаскована зенітка, біжить охоплена полум’ям людина, вояк з випеченими очами бачить життя лише внутрішнім зором. Цей вояк бачить палаючу церкву на пагорбі, і діток, і жінок у ній. Бачить друзів, що розмовляють про шкільні часи, бомби та відтинок фронту, як маленькі діти напувають пораненого коня, підводи з раненими, і танки-танки… Так багато злоби було в цих машинах! Босоногі дівчата принесли якихось харчів. Солдати між собою розмовляють про ворога, що за дияволяка сидить у тих пекельних танках.
Купка вермахтівців сидять, з надією чекають полону. Так, це вони гордо марширували, тероризували безоборонне населення, вішали молодь і гнали мільйони у рабство до рейху. Ні, німці ще нічого не втратили, їх земля десь далеко, щойно тепер з’являється потреба в її захисті.
XVI
Петро каже Роману, що тут і кінчилась їхня земля, тут і вони кінчаються. Але ні, це земля скінчилася тільки в один бік, як тікати на захід, а як навпаки йти – ого-го! Потрібна велика сила що прорватися крізь щільне й міцне кільце оточення. Ніщо ззовні не прийде на порятунок.
Кільце душило все, що було в середині. Не було проламних боїв, тільки методичний обстріл переможця, що не хотів випускати людей живцем. Стояли хлопці на перехресті, і не було к кому приєднатися. Вийшли на шість обідраних людей, але ті не хотіли йти на пролом.
Рана на голові у Петра загноїлась, сильно боліла. Зітхнувши, вони опустились на землю та закурили.
XVII
Швидко сутеніло. Роман та Петро пішли навскоси, все сподіваючись знайти якусь організовану групу та вирватись з оточення. Таки натрапили на групу стрільців УВВ, що курили та гомоніли про недалекі події, як хто боронився, як відступав. Так, то земляки, з ними по дорозі – на прорив.
Назбирали, і до світанку було з сотню чоловік. Зброя, гранати, але головне – це рішучий бойовий настрій. Приєдналася група німецьких утікачів. Ніч добігала кінця, треба було форсувати Буг. Але та шестірка, що хлопці не змогли загітувати на пролом розповіла, що через Буг переправитись неможливо.
XVIII
Несподіваним та одчайдушним ударом група розігнала більшовицьку заставу та переправилась через річку. Вони поступово, з труднощами просувалася на південь. Вони поспішали допомогти тим, хто з півдня йшов на прорив, десь за 20 кілометрів.
Села були пусті, все населення вибите. На одному подвір'ї Петро випустив з погребу купу дітей та жінок. Всі вони живі залишаться, аж заздрісно було до тих крикунів.
Після світанку стало зовсім важко, сонце відібрало несподіваність нападу, почала бомбити ворожа авіація. Помали падали в боях люди, одначе група просувалася вперед.
Поламались підводи, лягали коні, нікому було тягти ранених, група ставала більш маневреною.
Похмарило, щезла небезпека з неба. Вийшли на шлях Красне-Золочів. Рви, залізо, трупи, але шляхом легше йти. Несподівано настала тиша. Чи всіх перебито, чи врятовано — не зрозуміло. Зустріли підводу з дівчиною та раненим хлопцем, вони розповіли, що верхматівські частини з українцями прорвали перстень і зараз просували просто на південь.
Щастя залишило хлопців, більшовики закрили проломину новими силами, то був безнадійний бій. Мало їх залишилось, Петро тяг раненого Романа на спині. Не видеруться вже вони з цієї пастки.
Петро не відчував утоми та болю, був тільки відчай. Вийшло сонце, і згодом солдати почули рев моторів, то летіла ескадра бомбардувальників з чорними хрестами на крилах. Нарешті будуть бомбити не їх. Але ні, бомби почали сипатися прямо на них, хлопців, що так і залишились лежати мирно, і така злість та досада брала! Вціліло лише з десять чоловік, і тут Петра й Романа оминула смерть.
Вони не могли допомогти покаліченим та вмираючим товаришам, навіть застрелити їх бракувало сили. Лише один вкоротив муки товаришу, що повз на руках без перебитих ніж і жалісно стогнав.
XIX
Пленталися хлопці житами. Петро не випускав Романа. Але знову за ними полюють — три совєтські бомбардувальники та два "яструбки". Знову гряд бомб і куль. Один лишився Петро, сам, тільки рештки друзів були розкидані поміж ровами. Врешті він знайшов Романа з перебитими ногами на вже мертвих товаришах.