Та й Єльці тут сподобалося. Сусіди привітні, та ще у баглаївських садках цілоденно валяється в гамаку студент, все читаючи книги. Всі тут куми, свати, брати, немає злодіїв, чужих немає. Гордо говорять: "На нашій вулиці анонімок не пишуть!" Життя в цих людей відкрите.
"Дітей тут густо насіяно, і чомусь дітвора все липне до того студента Баглая. Всяких жучків носять йому під шовковицю, трав'яних коників, кудись кличуть, і він часом хоч і супиться невдоволено, але, відклавши конспекти, йде з малечею на сагу або на кладовище…" Вечорами на вулицях збиралися компанії, щоб грати у доміно. А біля Баглаєвого двору часто збиралася молодь — хлопці такі, що й мимоволі задивишся.
Щоправда дядько Катратий не любив, коли Єлька туди задивлялася, бо ж поки не прописана, краще вже жити тихо, наче її тут і нема. Єлька так і робила — за двір ані ногою. Хіба що до Дніпра, до бакена, який обслуговував Катратий, часто бігала. Тут же ж її і відвідували думки про заводи. Ті здавалися їй осередками велечі й могутності. Питала дядька, чи працюють там жінки? Проке Катраний не бажав такої роботи Єльці, бо там аж ніяк не медом намазано. "Ні, не для жіночих рук робота на металургійному, знов перестерігає племінницю дядько Ягор, там і чоловік не кожен витримає. Це ж не випадково, мовляв, серед горнових миршавого не побачиш, усе здоров'яки, там потрібні люди при силі". Розповідав чоловік також про те, як важко було після степу привикнути до роботи в цеху.
Питала також Єлька про минуле дядька Ягора. Воно було загадкове, бо дядько замолоду прибився до махновців. Дядько, коли згадували його минуле, злився, проте якось сказав все ж, що ця свобода була просто кривавим юрмищем. "Ті, що Україну воздвигли, вони у віках, Єлько… Не мати анархія її воздвигла. Батько Прометей…" Того вечора дядько з племінницею засиділися до пізна, збиралися уже йти, коли до них причалила одна із запізнілих моторок. Це були знайомі дядька Ягора. До нього часто приїздили такі приятелі, що хотіли юшки похлебтати. Часто це були місцеві чиновники або ж рибінспектор.
Розклали вогнище, почали жартувати. Чоловіки все цікавилися Єлькою, а коли почули, що вона хоче поступати, то навперебій стали радити куди краще піти. Ще й обіцяли допомогти.
Розділ V
Виходило так, що собору вже і нема. На одному засіданні щодо майбутнього Зачіплянки все не могли вирішити долю собору. Тоді один чиновник ніби між іншим сказав: "А нащо взагалі тому собору стояти?" І тоді висуванець із Зачіплянки — Лобода Володимир — вирішив зачипитися за цю фразу. Той собор уже давно йому надокучав: усе з міста дзвонили та лаяли за бардак, мовляв занапастив культурну пам’ятку. Та ще й на селі з нього жартували, бо коли не було грошей на ремонт придумав місцевий "геній" Лобода просто взяти собор в риштовання. Так воно і зігнило на будівлі.
Тому Володимир Ізотович швидко підхопив ідею знести собор, а на його місці збудувати великий критий ринок. І хоч ідею Лободи не утвердили, він уже почувався переможцем. На дорозі догнала його Шпачиха — мала до висуванця серйозне діло. Вона була квартальною, їй і доручили розібратися із козами — перевірити, щоб усіх перерізали, бо проклята скотина з’їдає людську норму хліба. То ж жінка просила Володьку заступитися в місті за тварин, бо ж вони кіз у сазі пасуть.
Лобода на те відказав, що з худобою допомогти не може, зате порадував, що скоро буде селянам новий ринок. Але, на здивування Лободи, стара заявила, що їй собор не заважає і що вона проти ринку.
Тоді Володимир Ізотович подався до діда Ягора. Зупинився там надовго, вже і Вірунька зацікавилася — чи не вподобав собі Єльку? Володька вже був одружений, мав квартиру на проспекті. Проте з жінкою вони розвелися. "А коли невістки не стало, то й батько невдовзі опинився на Скарбному в Будинку старих металургів, бо що ж із ним робити синові-холостякові? Там, у Будинку ветеранів, батькові догляд, в колективі почуває себе, живе, мов на вічнім курорті".
Цінять його на службі, в Зачіплянці поважають, бо ж не цурається своїх. Але лише Миколі-студенту не подобається такий висуванець, лише одним словом міг назвати: "Батькопродавець". Адже таки збагрив батька, лишень щоб не сидів у селі та не водився із старим махновцем Ягором Катраним.
Стоїть "Москвич" біля Ягорового паркану, а на подвір’ї Баглаїв чути веселощі і солов’їний спів. Це Микола записав їх ще весною, а тепер, коли пташки вже відспівали, включив магнітофон на усю Зачіплянку. А Віруньку усе муляло, що ж той Володька забув у Ягора. Та його хіба спитаєш, адже ж викрутиться, ще й винною лишиться, пліткаркою.
Розділ VΙ
Цього вечора Баглай повертався із Ромцем Орлянченком із зупинки — проводив своїх друзів, що приїздили послухати солов’їв. Почали було говорити про те й те, коли раптом Ромцьо заявив, що переходить на інший завод, на той, де в цех заходиш у біленькому халаті та спецхарчування дають.
"Тобі це дивно чути? — нахиливсь до нього Орлянченко. — Ти, певне, сподівавсь і в мені найти іскринку героя? Гай-гай, її нема. Все менше таких, у кому вона є. Риба шукає, де глибше, а наш брат, де ліпше… Я ж із тих, кого тільки пальцем помани куди-небудь у режимний цех на соліднішу зарплату та на спецхарчуван-ня".
Та ще й став поучати Баглая: "В житті треба бути реалістом… Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще путівку на Чорне море в санаторій "Червоний металург", і він тобі по боку все оте, що ти називаєш духовним. Ти ось за собор переживаєш. Думаєш, усім він болить, як тобі? Он Шпачиха весь вік ходить біля нього, а дуже їй куполи ті потрібні? Та вона на них ніколи й не гляне! Корзини гнуть її до землі, їй монету давай! Запропонуй їй на вибір: собор чи критий ринок? — обома руками буде за ринок. Що той собор для неї в житті? Або для Федора-прокатника? Самим духом, брате, ситий не будеш. Матерія — первинна.’’ Мовляв люди вже довго терпіли, тому не можна їх судити за те, що тепер для них на першому місці зручність.
Тоді Ромця став розповідати про своїх дівчат. Він їх любив та частенько міняв. Саме присіли на лавці біля хати Івана, коли з вікна визирнула Вірунька. Давай розганяти гультяїв. Хлопці розійшлися, а Микола задумався, нащо справді він товаришує із Ромкою? "І хоч душа не сприймала Ромчин цинізм, невибагливість, але якось і не уявляв себе Микола без цього приятелювання, без орлянченкових дотепів, скепсису та в'їдливих парадоксів. Була в ньому ніби потреба організму, що вимагала якоїсь протиотрути від одноманіття буднів, від стандартних уявлень тих, кому хотілось би з тебе зробити людину-цеглу, бачити в тобі лише податливий, злиденний духом будівельний матеріал…"
І знову Микола ходив по селі. Думав про своє життя, про те, чому в 22 роки так мало досяг, про виродження сучасного мистацтва та смерть відчуття прекрасного узагалі. Врешті знову приблукав до Ягорового двору, де все ще стовбичив "Москвич". І саме якийсь із юшкоїдів виповз, похитуючись, із хати. Причіпився до хлопця, став вимагати паспорт. Та Баглай і сам був не промах, став випитувати про документ у чиновника, додав, що у них на вулиці не люблять таких, що вдень людей моралі повчають, а вночі відучують.
Саме на це і нагодився Лобода. Давай розповідати про те й се, про нове кафе та критий ринок, про те, що намагається вивідати в Ягора, чи бува не він врятував під час війни Титана — місцеву статую металурга, яка була вилита ще із першого металу, після революції. Тоді юшкоїди повсідалися в машину і подалися геть.
Щоправда притормозили біля собору. Лобода став розповідати, як йому уже остогидла ось ця пам’ятка культури, але не може знести, бо ж будівля має паспорт і охороняється законом. І тоді рибінспектор взявся разом з другом пробувати, чи міцно прилаштовано дошку на соборі. Все селище спало і ніхто не бачив, як двоє крадіїв пріли над прикрученим паспортом.
Розділ VΙΙ
Несподівано Зачіплянку провідав голова Єльчиного колгоспу. Розпитував усіх про якусь Олену Чепіль та врешті хтось його і навів на хату Ягора Катратого. Правда Єлька в цей час уже була у бур’янах. Поговорив голова із дядьком, розповів, що у них в селі новий клуб будуватимуть, бібліотеку розширять, то ж тепер село не гірше їх міста, можна і таких робітниць як Єлька приймати.
Єлька через це раділа, бо ж значить не приблуда вона якась, має ім’я. А от дядько Ягор ставився до цього інакше, адже живе племінниця на пташиних правах, не вписана у домову книгу. Але дядько все ж її любив, одного разу навіть дав грошей на кіно. Єлька тоді бігла до міста сторчголов, їла морозиво, ходила у музей. Та ще й пройшла тим проспектом, де живе Володимир Лобода. Дядько усе їй натякав про те, що в Володимира Ізотовича серйозні напрями, не дарма ж їздить до них. А Єлька і не почувала до нього нічого, але ж не все життя ждати.
Із міста Єлька пішла зразу до бакена, адже так Катратий казав, що багато роботи. Проте там на неї чекала ціла компанія, що прибула до бакена моторкою: її дядько, Лобода, а також його друзі — молодий інженер і товстопузий голова ансамблю. Весоло сиділи, їли раків, на Єльку наче й чекали, бо одразу всадили в коло.
Коли раки закінчилися, вирішила компанія покататися. І хоч Ягор казав, що ось-ось почнеться буря, її швидко впхали у човна та й поїхали. Хоча дівчині навіть сподобалося — поїхала б так до Вовчуг, нехай баби місцеві заздрять. І тоді побачила дівчина на довгому човні, в якому сиділи гребці, Миколу-студента. Човен швидко промчав геть, але в дівочому серці так і тьохнуло усе солов’ями.
А Лобода усе гне свою лінію. "Все для жінки можна віддати, — Лобода знов багатозначно глянув на Єльку, — якби тільки виявилась достойною, здатною створити з тобою міцну, сучасну, зразкову сім'ю. Повну їй волю за це. Хочеш учитись — учись. В музеї, в кіно ходи, на концерти. Хочеш в туристську — одержуй, будь ласка, путівку й довкола Європи: Парфенон, піраміди, Везувій… Я на це так дивлюсь: цілковиту суверенність дай жінці, усі права дай за те, що вона рятує тебе від самотності й хоч коли-не-коли приголубить, — голос його налився щирістю. — Хай вона будує життя на свій смак, все їй повинно бути дозволено при одній умові: не бігати із заявами в комітет на свого рідного чоловіка, — пожартував він трохи сумовито…"
Аж тоді почалася буря.