Та дівчина теж спочатку боялася їх пускати, адже хазяїна не було вдома і вона переживала, щоб її вночі не пограбували, проте розчулена історією чоловіків, вона нагодувала їх та залишила на нічліг.
ІV.
Чоловіки стали запитувати у місцевих де тут можна найнятися на роботу. До них підійшов Абрам Мойсейович Бродовський — єврей, що наглядав за майном пана, коли той був у від'їзді (варто сказати, шо тут він майже ніколи не бував), і запитав чоловіків що вони тут роблять. Коли ті пояснили, що хочуть влаштуватися на сахарні, єврей дав добро. Микола з насмішкою запитав чи дійсно він тут за головного і усім розпоряджається, що досить розлютило єврея, і почалася словесна сутичка. Пана Бродовського дуже сердило, що люди звертаються до нього "на ти" і пройшло досить часу, доки він привчив людей до шанобливого звертання.
Бурлаків поселили у казарми, стан яких був гірший, аніж можна було собі уявити, а годували чоловіків такою їжею, що навіть і собаки відмовилися б від неї. Минув місяць і настав день видачі зарплатні. Микола зустрів дружину єврея і знову звернувся до неї не "на Ви", чим викликав обурення жінки; вона нажалілася своєму чоловікові. Останній вирахував із зарплатні гроші за ті дні, коли чоловіки були хворі і не могли працювати. З горя бурлаки пішли у шинок і залишили там усі свої зароблені гроші. Після того, як Микола випив уже достатньо горілки, він пустився у танок: "Той гопак був страшний; здавалось, ніби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темні очі ніби горіли, як жарини, а волосся розпатлалось; бліде лице почорніло і неначе посатаніло. То був не молодий Микола з тонким станом, з парубочим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен пити й гулять хоч весь день".
Настала зима і бурлаки поволі почати вмирати. Єврей дуже заощаджував на харчуванні найманців, тому ті швидко підхоплювали хворобу і занедужували. Обурений таким ставленням, Микола намовляв усіх працівників підхопити його бунтівну хвилю та підтримати його у боротьбі з владою. Натхненні промовами, бурлаки напали на будинок єврея та побили там вікна, проте сам пан із дружиною та дітьми напередодні втікли, щоб перечекати такий революційний настрій.
Вербівці вже мали намір тікати і йти далі на херсонські степи, коли несподівано занедужав Кавун. У ньому вже не можна було розгледіти того здорового та сильного чоловіка — тяжка праця та погані умови життя відобразилися на ньому, так само як і на усіх. У той же вечір Петро Кавун віддав Богові душу, засмучений тим, що не має змоги востаннє побачити свою сім’ю: "Не думав я, бувши хазяїном, що мені доведеться помирати на чужій стороні". Перед смертю йому здавалося, що його будинок та дружина охвачені вогнем і лише благав їх врятувати.
Коли Микола Джеря нагадав єврею, що у того залишилися гроші його друга, та попросив його віддати їх для того, щоб передати у церкву на службу, пан Бродовський пригрозив написати лист їх панові у Вербівку і розповісти, що утікачі працюють на нього тут. Джеря ледь стримав себе у руках. Коли погода стала ліпшою, зібрав Микола своїх друзів та ще декількох чоловіків та вирушили на південь — шукати роботи у степах та полях, на свіжому повітрі. Декілька днів вони йшли самі, аж ось якось ввечері, коли чоловіки зупинилися на ночівлю, до їх гуртку прибився незнайомий чоловік. Спочатку його зовнішність та рухи викликали сумніви та страх за себе, але, розговорившись, чоловіки дізналися, що їх новий знайомий такий же утікач, як і вони. Чоловіка звали Андрій Корчака і він прямував на Бесарабію; вирішено було продовжити шлях разом, проте грошей у чоловіків було небагато, тож вони були змушені зупинитися на деякий час зупинитися у пана в найманцях у селі Колонтаївка. Заробивши грошей на подальші мандри, вирушили у дорогу.
V.
В Бессарабії теж пули пани, проте правила праці селян відрізнялися: їх не мали права купувати та продавати. В кожному селі там жив пристав (поліція), що брав багато грошей з українських утікачів за приписку до громади села. Вдень зупинилися поряд із селом Кривда, а вночі домовилися із приставом: той записав Миколу як Івана Посмітюха, а усіх інших бурлак — його синами, взявши за це по п’ятнадцять карбованців з людини.
Після вирішення цих адміністративних питань, бурлаки пішли на берег лимана, на якому стояло село, і домовилися за роботу у ватагі, що займалася рибальством. Отаман ватаги запропонував їм половину наловленої риби та половину оплати за їжу, на що Корчака одразу дав згоду. Чоловіків посадили чистити рибу для обіду, а після — пристали до роботи. Через тиждень рибалки покинули лиман і відпливли для риболовлі на море. Першої зупинкою у подорожі по лиману було село Акерманщина. Тамзнаходився будинок отамана Ковбаненко, де жила його красуня-дружина та донька Мокрина. Коли дівчина побачила Миколу, то одразу ж зашарілася та заховалася в хаті. Наступного дня рибалки вирушали у море на ціле літо, тож перед від’їздом був влаштований гарний обід. Попрощалися та вирушили в дорогу.
"Через кілька верстов рибалки пристали до берега і позносили мережі, неводи й посуд на плисковату піскувату пересип. Пересип була дуже плисковата й слалася, неначе біла стрічка, понад морем, одділяючи здорове солоне озеро од моря і од лиману". Зупинилися та почали влаштовуватися — розкинули мережу для риболовлі, готували нічліг. Вночі, під сяйвом повного місяця, розпочалася риболовля: "Рибалки почали забирать рибу підсаками і кидали далеко на пісок. Дрібний білий баламут тріпався й побивався цілими копицями, неначе з-під землі вискакував цілий фонтан перлин, неначе бризкала з-під землі кришталева вода й одбивала в собі проміння місяця. Кругла камбала побивалась, ніби на піску підскакували срібні здорові тарілки. На пісок полетів здоровий осетр і почав гнуть спину підковою, копирсаючи й розкидаючи хвостом навкруги пісок". Перша партія улову була витрачена на годування працівників. Після того, як поїли, порозходились по куренях і лягли спати.
Через декілька днів на поміст до рибалок приїхали дружина та донька отамана: привезли нові запаси їжі та забрали рибу для продажу у місті. Коли Мокрина зустрілася поглядом з Миколою, то знову почервоніла і відвела очі. Обличчя дівчини нагадало йому про його залишену дружину, про яку він все частіше згадував, переживаючи про її долю, про долю доньки та про долю старої матері. Після від‘їзду дівчини, Микола сидів сумний, не сміявся над жартами, був охоплений тяжкими думками, за що і отримав від інших чоловіків прізвисько "Смуток".
З часом риболовля йшла все гірше, а Мокрина приїжджала до рибалок все частіше. Її прояви уваги до Миколи були помічені усіма та навіть батьком.
VI.
Після закінчення літа та поділу грошей, усі чоловіки вирушили у Акерман. Там бурлаки витрачали всі зароблені гроші на розваги та вино. Після трьохденного гуляння більшість хлопців повернулися до роботи, а Корчака разом із деякими товаришами залишилися далі веселитися — влізли у борги та пограбували якусь жінку. Разом із накраденим їх спіймала поліція і Мокрина випадково почула розмову, що вночі буде влаштована облава на бурлак і передала чутки батькові. Отаман велів усім позаховуватися і перечекати, але усі хованки були сумнівними, тож Мокрина веліла Миколі взяти човен і перечекати лиху годину у морі. А коли все затихне, то вона подасть йому знак і він повернеться.
Поки Микола чекав у морі, розпочався шторм і Мокрина стояла на березі під дощем і серце її боліло від переживань. Увечері вона дочекалася поки зійде місяць, взяла їжу, сіла на маленький човник та поплила до Миколи. Коли човни зустрілися, дівчина передала йому їжу, а потім запропонувала провести його в очерети, де перечекати варту поліції буде набагато безпечніше. Хлопець запитав чи не видасть вона його, на що дівчина обурилася і сказала: "Не на те я тебе люблю, щоб виказать або видати десяцьким". Микола пошкодував бідолашну та не сказав, що уже одружений і має дитину.
Наступного вечора Мокрина знову відвезла Миколі харч та воду, а на прощання поцілувала чоловіка. У ту ніч парубку снилася Нимидора і Микола мучився переживаннями. Так минуло два дні і Мокрина кожного вечора поверталася дуже пізно. Батько-отаман запитав доньку де вона пропадає і та відповіла, що носила бурлакам їжу, а потім довелося зізнатися, що лише одному Миколі. Тоді батько розповів їй, що у її коханого вже є дружина, проте дівчина зробила вигляд, що їй все одно, а вийшовши надвір заплакала. Того вечора поліція вже залишила курені і Микола міг повертатися на роботу. Мокрина припливла за ним і чоловік помітив її заплакані очі, запитав, чому вона така сумна, і дівчина розповіла, що знає про його дружину: "Коли тому правда, то забудь свою жінку, забудь для мене, бо як не забудеш її, то я сама собі смерть заподію: я повішуся або втоплюсь, я запагублю сама себе; і сама не знаю що я собі заподію, тільки не перестану тебе любити, поки й мого віку". Довго плакала, а згодом взяла себе в руки і веліла чоловікові пливти за нею — поверталися назад. Батько знову розлютився на доньку за те, що вона ходить до одруженого чоловіка і пообіцяв восени справити їй весілля із якимось пристойним хлопцем. Дівчина відмовила, що любить вона лише одного Миколу і ні за кого більше заміж не піде.
Більшість бурлак забували про свої рідні землі та залишені сім‘ї і влаштовували нове життя, але не Микола — хлопець хоч і відчував щось до Мокрини, проте завжди пам’ятав про свій рідний дім, плекав надію повернутися назад до дружини та доньки. З часом він став першим помічником отамана і заробляв достатньо грошей, а Мокрина кожного вечора дивилася на свого коханого і сподівалася, що вони будуть разом.
VII.
Після того, як Микола залишив дім, Нимидора ледь не зійшла з розуму — декілька днів їй ввижалося, що її чоловік повернувся і ховається в садку надворі. По селу стали ходити чутки, що за дівчиною ходить перелесник (різновид злого духу, що відвідує людей, прибираючи вигляд рідних, близьких, коханих). Стара Джериха злякалася за невістку і відвезла в монастир, щоб відігнати від бідолашної зло. Після відвідання ченця, дівчина дійсно трохи заспокоїлася і життя продовжилося.
Минуло десять років і мати Микола померла, а Нимидора залишилися одна, знаходячи відраду у своїй доньці.