А навіщо тобі, Платоне, гроші? У тебе й так добра всякого на десятьох. Ось я тебе знаю без малого тридцять років, і все тобі мало. Робиш, заробляєш, приробляєш, надурочні, преміальні... На пенсії, а влаштувався ще в хлібний магазин приймальником. Уночі товар приймає, або сам, або Федора посилає, аби шістдесят карбованців придбати. Такі, як ти, Платоне, оббирають державу, як липку.
Л і д а (наливає). Випийте, дядьку, пива.
Крячко. Випий пива, а в Платона кров закипить — добро його пропало... За копійкою він не те що нахилиться, а ляже!.. Була революція, пол-ітгуртки, наглядна агітація, п'ятирічки, соцзмагання... А Платон вистояв зі своєю ідеєю — гони копійку.
Л і д а . Живеш, то треба й заробляти.
Крячко. У мене оно будиночок гірший, ніж у Платона, не маю ні "Запорожця", ні кольорового телевізора, ні ощадної книжки... Я не капіталістичної філософії — мною не керує копійка...
Платон засміявся.
— Що з тобою, ти ж раз на рік смієшся. Платон. Злиднями людина хизується...
Крячко. Не злиднями, а соціалістичною свідомістю. Я не голодний і не голий, що мені треба?..
Платон. У тебе, Крячко, світогляд, як у тої кози: влітку пасеться, а взимку їсть, що дадуть.
Л і да . Живіть ви по-своєму, а Платон Микитович буде по-своєму.
Крячко. Ні,я все життя активіст! Поки на заводі працював — на зборах його чистив. А тепер доводиться індивідуально. Усе б йому простив, а те, що жмикрут, — простити не можу.
Платон питає, чого ж він прийшов. Крячко відповідає, що хоче позичити п'ятірку до пенсії. І просить, щоб Павлик і його сина на роботу прихопив із собою, а то не може ніде прилаштувати того. Платон говорить, що у Крячка син — злодій.
Крячко ображений:
— Як ти смієш! Він своє віддасть, не те щоб украсти. Платон відповідає:
— Не працює, а їсть — значить, злодій. Не заробив, а тринькає — злодій. ...Гірший за того злодія, що нишком краде, по ночах, бо твій — серед білого дня...
Крячко. Куркуляка! Йому і мого добра жаль.
Платон. Усе державне, усе наше, і все моє!
Крячко. З такою формуліровочкою ти завтра не те що пустирчик цибулькою висадиш, а всю дорогу. Ну, за цю справу я тобі ще на суді покажу.
Л і д а . Про який ви суд, дядьку Крячко?
Крячко. Розумієш? Ото ж (жест) обіч дороги такий пустирчик був. Ми збиралися там стенд поставити. Намалювати, написати, яким
стане селище за п'ятирічку. А Платон і прихватив той пустирчик — цибулькою, кропом засадив. Управи на нього немає. Будемо товариським судом судити. Я виступатиму громадським обвинувачем. Я вже там виллю душу...
Ліда і Крячко йдуть, а Платон Микитович сам до себе:
— Пташка — і та гніздо в'є, щоб і вітер не звалив, щоб і дощ не залив, щоб і тепло пташенятам було. Крячко і пташці сказав би: багатієш! Народилася людина — то й живи! І добре гніздо своє клади, щоб і дощ, і вітер, і холод не страшні були тобі.
Заходить Клоков, клацає фотоапаратом. Потім вітається і простягає Платону Микитовичу посвідчення журналіста. Говорить, що хоче про нього написати статтю в газету. Йому відомо про високу кваліфікацію Ангела, великий стаж роботи, про те, що дочка і син на заводі — "потомствена робітнича сім'я". Але хотів би поговорити з ним, як із добрим приятелем. Платон погоджується.
Клоков. ...Коли почалася ваша трудова діяльність?
Платон. З двох років.
Клоков. Тобто?
Платон. Штанці сам одягнув, потім іграшки собі майстрував, потім по господарству, потім школа, потім завод...
Клоков. Ваша мета в житті?
Платон. Добре жити.
Клоков. Що, на ваш погляд, для цього треба?
Платон. Мати здоров'я і гроші.
Клоков. Уточніть про гроші.
Платон. Або заробити, або вкрасти. Третього путі немає.
Клоков. Громадська робота, коли працювали на заводі?
Платон. Біля верстата.
Пауза.
Клоков. У багатотиражці я читав, що ви любите гроші.
Платон. Не люблю, а поважаю.
Клоков. Вища мета вашого життя?
Платон. Ото ж і є вища — жити як слід.
Клоков. А, може, спочатку про державу треба подумати?
Платон
— Не збагну, приятелю.
Клоков: Через багатство держави до свого власного.
Платон: А ми разом з державою і плануємо, і багатіємо... Правда, я трошки попереду. Бо в неї є ще чимало дармоїдів: або не працюють зовсім, або багато балакають і мало роблять... А в моїй державі цього немає... Як заробив, так і їж! Як заробив, так і одягайся. Будемо кінчати, приятелю.
Клоков хоче сфотографувати Платона Микитовича і просить стати так, ніби він задумався. Ангел відповідає, що думки не сфотографуєш. Тоді кореспондент пропонує взяти пенсійну книжку і дивитися на неї, ніби це йому подарували велику радість і спокій на старості...
Платон відповідає:
— Не подарували — заробив! І не в ній радість і спокій.
Коли Клоков каже, що фотографувати, як герой струже ложку, — поганий кадр, Платон питає, яка в нього зарплатня. Кореспондент відповідає, що сто п'ятдесят карбованців.
Тоді Платон говорить, що за такі гроші треба метикувати, і йде до хати, а Клоков обзиває його бурбоном.
Тут підходить Таня й питає у кореспондента, що, мовляв, не підходить, негативний тип. І цікавиться, чи не підійде вона на героїню його нарису. Клоков насмішкувато питає, чи ж буде це цікаво читачеві.
Таня говорить, що вона ніби навмисне готувала себе для преси. Закінчила школу з медаллю й пішла працювати на завод. І не тому, що на вступних екзаменах в інститут бала не добрала, вона навіть документи туди не подавала. А якщо зайти в цех, то можна побачити її портрет на Дошці пошани. Любить літературу — Толстого, Достоєвського, Джека Лондона, Сент—Екзюпері, Гончара, За-гребельного. Питає:
— Цікаво?
Кореспондент зацікавився. А Таня продовжує:
— Мрію стати стюардесою, поглянути на планету з височини польоту лайнера. Звідти люди мені будуть бачитись, як крапочки, і навіть ви, кореспондент зі своїм фотоапаратом, здастеся мені менші за сонечко, за мурашку, навіть за блоху!
Клоков, образившись, іде.
Ранній ранок. Платон, як завжди, щось майструє. Заходить Крячко, починає розмовляти з Платоном про життя—буття. Говорить, що не спиться йому через сина, який два роки не працює, сидить на батьковій шиї. І каже, що позавидував Павликові, який поїхав на роботу. А воно, виявляється, зовсім не так. Павлик оженився без дозволу, а батько вигнав сина. Отже, дикий він чоловік, Платон. Добувати копійку, може, й навчив своїх дітей, а от щоб зовсім їх під своє керівництво повернути — зась! І продовжує:
— У нас, батьків, до них стільки ж прав, яку англійського короля: що напишуть, те й читай! Он мій два роки не працює, а я що? Побити вже не здужаю. Мати нагодує. Сорочка, джинси, пляшка "чорнил" — і над панами він пан. А, може, воно так і треба?
Платон заперечує:
— Поступися перед дітьми раз—вдруге, вони тебе і запитувать не будуть. Крячко йде, а з'являється Ліда і питає, чи не набрид Платонові Микитовичу цей в'їдливий сусід. Той відповідає, що звик до нього, як до "задавненої хвороби". І питає, чи не розбудив він Ліду.
Невістка говорить, що спить міцно, коли знає, що не треба поспішати. Платон каже:
— Виходить, завжди довгенько спиш — куди людині поспішати, раз не працює.
Ліда відповідає, що у неї складна робота, а Платон дивується — виходить, вона працює? І цікавиться, що ж за професія.
Ліда. Бути дружиною — це професія. Складна професія!
Платон. Вперше чую про таке.
Ліда. Уміти любити свого чоловіка — не так просто і не так легко.
Платон. Приклад, як казав один кореспондент.
Ліда. Візьмемо нас з Петром. Хоч би що там на роботі сталося, він певний: удома на нього чекають спокій, і затишок, і тепло. Я вивчила його звички, його смаки. ...Знаю, які любить книжки, вгадую, що б він хотів на вечерю, на обід, на сніданок! Яке освітлення любить, які кольори не терпить. Він вибирає мені сукню, черевики — я дозволяю. Це йому приносить радість, а я вдвічі рада. Він часто подовгу затримується на роботі. Але хоч як пізно прийде, знає, його чекає гарячий чай. Не сам риється в буфеті, шукає цукор, хліб, масло, варення. Я йому все приготую, подам. Коли прийде роздратований, засмучений чи обурений, — усе ж буває на роботі, — треба вміти повернути йому спокій. Холод з душі прогнати. Думаєте, міщанська філософія?
Платон. Збирався подумати.
Ліда. Коли чоловік знає, що в нього в тилу, тобто вдома, усе гаразд, він і на роботі краще працює. (Всміхнулася.) Треба б завести порядок: коли беруть чоловіка на роботу, вимагати характеристику не тільки на нього, а й на дружину. Бо якщо дружина лиха, то який же з нього працівник? Увесь час голова буде зайнята, що його чекає вдома.
Платон. Твоя лекція мені, Лідо, сподобалася. Аплодувати не буду, а питання є. Виходить, жінці й працювати не треба? Хай у тилу порається?
Ліда. Ото в тилу і є її робота.
Платон. А щоб підмогти чоловіку грішми?
Ліда. Інколи заробити вісімдесят карбованців утричі легше, ніж поратися в отому тилу. Але, на жаль, не всі жінки мають таку можливість, доводиться їм теж іти на трудовий фронт.
Ліда йде купатися на озеро, а Платон кидає майструвати, знесилено сідає на стілець і замислюється:
— Думав, мої діти слухняні... А Павлик... (Бере куртку, знову вішає на стілець.) Чи щось недобачив... або не розумію їх, молодих...
Заходить Крячко.
Крячко. Повернувся я, побачив, що Ліда пішла, і повернувся. Павлик — ще не все твоє горе... Хотів був не казати, але псові, й тому хвіст не кожен день потрошку обрубують, а зразу весь. Отак і це: хай буде все зразу, все знай! Про твого Федора мова... Я спочатку не повірив. Роботяга з роботяг, не п'яниця,
розумний. І в цьому ж загадка. Та ще в такій сім'ї, як твоя. А бач, і Федір з морального боку не певний. Ну, я коротко, Платоне: лікаршу нашу дільничну знаєш? її чоловік маляр, квартири розмальовує, білить, знаєш чи ні?
Платон. Знаю.
Крячко. Так ото твій Федя за лікаршею волочиться, а маляр що? Малює й не знає, що його дружина райськими яблучками другого пригощає. Федя потай то на машині її підвезе, то проведе увечері, а люди все знають: бачать і помічають, і я теж. Одне слово: крім тебе і маляра, усім відомий цей ганебний зв'язок. І чому воно в такій сім'ї з моральної лінії збочення? Отож тримайся, Платоне, я завжди з тобою!
Крячко виходить, а Платон похмуро замислюється. Заходить Федір і говорить, що ніби—то легка робота — вантажити хліб, а не приловчишся відразу.