Плакала та реготала дівчина, немов насправді лишилася розуму. А Дубиха мовчала, бо ця сповідь немов убила ту горду та чесну доньку, що одна у неї була на світі.
Побігла Тетяна до Маври.
— Котрий найбільше милує, той найбільше зраджує, — посміялася з неї Мавра, немов з малої дитини. — Усі так роблять.
Гірко було Маврі, бо згадала усе своє життя, яке занапастила недовгим коханням пана, за яке її ледве не вбили та прогнали з табору, відібравши дитину. Пообіцяла Мавра Тетянці повернути Гриця.
Горда Тетяна на те не погоджувалася. Але ж Мавра любила її, немов свою доньку, тому не могла бачити, як та божеволіє з горя.
***
Два дні і дві ночі Тетяна не могла ані їсти, ані пити. Майже не лягала, все чогось чекала. Мати за неї молилася. Третьої днини побігла дівчина в ліс — знову до Маври.
Циганка вже була в Гриця та розпитувала його. Гриць казав, що любить обох, але повінчається з Насткою.
Побігла Туркеня білою стежкою. Усе у її голові плуталося. Хто винен? Гриць? Ні, він же кохав Дубівну так щиро! Настка? І вона ж Гриця щиро кохає, і в неї щастя нема!
Хто ж винен? Лихо! Лихо, що в Грицеві заховалося! Треба те лихо вбити...
А Мавра згадувала свою бесіду із Грицем, як він казав, що серце його тягнуло іноді світ за очі. Як казав, що одна Настка його "вкупі держить". Жаліла циганка Тетяну, жаліла й Гриця.
***
У неділю рано пішла Тетяна до лісу. Біля Мавриної хати зупинилася та підслухала розмову циганки й старого Андронаті. Радилися вони, мовляв, не треба Грицеві розповідати, що він циганський син. Нехай уже він з тією синьоокою Насткою спокійно одружується, нехай не знає, звідки в нього така подвійна душа та неспокійна вдача.
Зустрілися нарешті циган-батько та циганка-донька, дізналася Мавра, що Гриць — її синочок.
Але більше про це ніхто не повинен знати, бо в селі циган не люблять, отож можуть Грицеві не дати землі та хати.
Розгублена Тетяна побігла до лісу та знайшла зілля, що лихо вбиває. Набрала вона того зілля. Не Гриця хотіла вона вбити — лихо, що живе у ньому.
Мавра гадала, що зможе вона вилікувати своїм зіллям Тетяну від суму та туги.
Та прибігла вночі до циганки Настка. Казала, що її суджений помирає! Спить, немов мертвий. Спить та щось крізь сон говорить. А під вікном знайдено пляшку, та бачив пастух дівочу постать, яка летіла від Грицевої хати...
У четвер Гриця не стало.
Як у пісні:
— Прийшов четвер — Гриценько умер,
Прийшла п'ятниця — поховали Гриця.
Ніхто так над його труною не ридав, як циганка Мавра.
Прийшла до хати Тетяна — худа, бліда, з розшарпаним волоссям, але маками заквітчана. Заспівала оту саму пісню: "У неділю рано зілля копала..."
Зрозуміла Мавра, зрозуміла й Дубиха, що Тетяна Гриця отруїла.
Накинулася Мавра на Тетяну, повалила її додолу:
—: Сина отруїла, мого сина!
А Дубиха доньку захищає. Від Маври відвела, а від лиха не захистила. Кинулася божевільна Тетяна до лісу та пропала. Усю ніч чекала на неї нещасна Іваниха, та не дочекалася.
А вранці пішли усі до річки та знайшли на поверхні води одну велику квітку червоного маку, а друга квітка притулилася до берега річки.
Зрозуміла Дубиха, що втопилася її нещасна донька.
Та й відвели Іваниху Дубиху.
А Мавра, що знайшла свого старого батька Андронаті, пішла з ним у світ старцювати.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Повість Ольги Кобилянської "В неділю рано зілля копала..." має в основі сюжету українську народну пісню.
Лірика та драматизм — дві головні риси цього твору.
Драматичний уже початок повісті: за гріх народження позашлюбної дитини від пана виганяють циганку Мавру з табору. Не знає вона, що її синочок підкинутий до багатія, що живе у тому ж селі, де прийняла до себе нещасну циганку заможна та поважна удовиця Іваниха Дубиха.
Блискуче змальовує автор ліричний світ природи, що сточує її героїв: маки, які квітнуть біля хати Іванихи, загадковий ліс навколо колиби Маври, високу гору. Образи природи набувають символічного значення. Біла стежка, де зустрілися Гриць і Тетяна, — символ шляху до кохання, юнацьких та дівочих сподівань. Ліс, де потайки зустрічаються Туркеня та циганський син, — символ вільного кохання й таємної загрози. Вир, де потонув купальський вінок Тетяни та де вона сама загинула, — символ непереборної долі, яка не залежить від людини.
Письменниця зі справжнім драматизмом створює сильні та горді характери персонажів. Дві сили керують ними. Найбільше ці дві сили представлені в образі Гриця. Він — циганський син, тобто йому притаманна жага свободи, мандрів. Але він — годованець заможного господаря, тому не може відмовитися від землі, від бажання стати ґаздою. Каже йому Мавра: "Не можна мати дві душі!" Але непереборна доля у ньому ці дві душі поєднала.
Дві душі Гриця — це дві дівчини, до яких він тягнеться: покірна й ласкава Настка та гордовита Тетяна. Гриць обирав Настку. Чому? Як сама Настка думає, тому що він її першу покохав, першій обіцявся. Але Гриць знає: тільки Настка може "держати його вкупі", тобто позбавити "подвійної душі", притамувати в ньому циганський потяг до волі, до мандрів. У чорних бровах, у золотих сережках Тетяни бачить він якусь загрозу — і душі, і життю. Недарма бачить.
Дві душі — ця тема майстерно проводиться Кобилянською крізь увесь твір. Дві душі — дві долі. Вибір неможливий — тому Гриць гине.
У тому, як поводиться Гриць і в тому, що він каже, відчувається його чоловіча безвідповідальність та самозакоханість. "Нехай вже дівчата розберуться поміж собою та залишать мене у спокої!" — вважає він. Тобто, хлопцеві можна кохатися з двома, а дівчина повинна бути вірною і відданою.
У цьому відбивається подвійна мораль (одна — для чоловіків, інша — для дівчат та жінок). Проти подібної думки Кобилянська виступала завжди.
Але провідна тема твору — все ж таки тема непереборної пристрасті, дивовижних сил, що пробуджуються у душі людини та позбавляють її влади над собою.
Дві душі, певне, і в Тетяні, бо народила її поважна та побожна мати, а нянькою була циганка. Циганська воля переважила. Туркеня повністю віддається коханню — і через те теж гине.
Але й ті, хто "має одну душу", поважна Дубиха та лагідна покірна Настка, теж нещасливі. Бо ніхто не може відгородитися муром від пристрасті, від долі.
Світ Кобилянської — це поетичний світ напружених почуттів, прадавніх вірувань, сильних характерів.
Тому й важко зробити якісь повчальні висновки, прочитавши цю повість. Бо не дає вона можливості зробити однозначний висновок: оце — добре, а це — погано.
Так, добре кохати одну дівчину та одружитися саме з нею. Добре раз і назавжди вирішити: бути ґаздою чи піти в мандри. Добре навчитися стримувати почуття та не робити страшних вчинків...
Але за плечима у кожного стоїть доля, чорні брові та червоні маки, — щось таке, чого не розгадати і не подолати...