Сагайда захрип, приймаючи їх. Черниш повторював ці вказівки на вогневій, але гуркіт був таким сильним, що його ледь чули. Він бачив, як ішла авіація, був гордий з того, що є сином такої могутньої держави, яка несе визволення Європі. Навкруги все гуло і свистіло, але йому не було страшно. Коли третій міномет замовк, Черниш почув це. Заряджаючого Романа Блаженка поранило, його брат Денис перев'язував рану. Брати почали просити не відправляти Романа в санвзвод — не хотіли розлучатись. Денис обіцяв сам вилікувати старшого брата, бо в колгоспі був ветсанітаром. Черниш погодився, хоча й боявся, що можуть бути погані наслідки.
IX—XI
Час артпідготовки скінчився, і бійці почули гул на лівому фланзі. Значить, бій іде по всьому фронту. На висоті оголилися доти, але вона і досі стояла. Молодий телефоніст Маковейчик оголосив, що піднялася піхота.
Брянський передав наказ перейти ближче до висоти, а це означало: "Вперед!". Коли бійці проходили повз Сагайду, командир із гордістю відзначив їхню силу та єдність. Побачивши пораненого Блаженка, забрав у нього лотки і пішов замикаючим. Він помітив голови солдат, які бігли в траншеї, і чув голос Хоми Хаєцького: "Ой патку мій, патку!".
Бій тривав навіть вночі, підводи везли боєприпаси й поверталися за новим вантажем. Половина воїнів роти носила ящики з мінами на вогневу позицію. Хаєцький падав після свисту кожної кулі. Бійці втомились і раділи найменшій передишці. Але треба було знову йти.
Солдати перетинали відкриту галявину. Черниш повз першим, за ним — воїни з ящиками. Дорогу увесь час перегороджували трупи, він відпихав їх, щоб рухатись далі. Кулі решетили цю місцевість. Раптом почувся крик — не дорахувались двох бійців. Черниш хотів повернутись за ними, але його опередив Гай. Обидва солдати були мертві. Гай взяв їхні документи, патрони. Дочекавшись його, всі рушили далі, але тепер вже мовчки.
На вогневій Гай відшукав Брянського, доповів про загиблих і повів людей по ящики з мінами вже у п'ятий за цю ніч рейд. Треба було знову приготуватись до наступної зустрічі з ворогом.
Ранком бій був запеклим. Кілька разів наша піхота врукопашну сходилась із ворожою. Дієвими залишались кілька німецьких дотів. Брянський сердився, коли його мінометники не потрапляли в ціль. Він увесь час занотовував щось у блокноті для подальшого аналізу бою. На його вогневій позиції все було чітко й злагоджено. Неподалік розташувався командний пункт батальйону і санітарні взводи.
Виснажені після безсонної ночі, бійці вперто били ворога. Навіть поранені допомагали. Телефоніст Маковей вже кілька разів бігав по відкритій висоті лагодити порвану лінію. Коли він з'являвся, всі полегшено зітхали: "Маковейчик! Соловейчик! Живий!" Багатьом солдатам цей ранок нагадував домівку і власних дітей, тому всі його любили.
Ось знову розрив на лінії і Маковей побіг, зубами зачистив кінці кабелю, забувши, що в кишені лежить ніж Хаєцького. По дорозі назад зустрівся з худим румуном у постолах. Обидва з переляку побігли в різні боки, залишивши зброю. Це був перший бій Маковейчика. І хоча солдати сміялись, що він не взяв "язика", хлопець радів, що залишився живий.
Нарешті висота впала. Це сталося наступного світанку.
Мінометники рушили вперед. З висоти видно було, як далеко в горах біліли українські хатки. Там вже був мир.
А на цій висоті, усіяній уламками металу і трупами, ніби пройшов смерч. Брянський дивився, куди влучали міни, аналізував бій.
Гай, ідучи, нахилявся і зривав пахучі кущики запашного зілля. Раптом тишу розірвав вибух — це він наступив на міну. Обпалені вибухом волошки, які тримав мертвий солдат у руці, нагадували жмуток колючого дроту.
Далі пересувалися мовчки. Підчас перепочинку, вперше за три доби, бійці їли сидячи. Чернишеві було нестерпно гірко — смерть Гая приголомшила його. До нього підсів Роман Блаженко, який теж шкодував за Гаєм. Він міркував, що треба випікати тіло вогнем і залізом тим, хто розв'язує війни, бо вони відбирали в людей життя. "Яке то щастя дано людині! — заговорив знову Блаженко, заворожений картиною неосяжного світлого простору. — Отакий світ!.. Скільки би вистачило!.. А що з того?.. Не вміє вона його спожити!"
Черниш плакав, не помічаючи своїх сліз. Він згадав Гая, якому хотілось всіх приголубити. Це були його перші і останні сльози на війні. Подали команду рушати. Спускаючись униз, Брянський і Сагайда пустотливо ковзались по траві і про щось жваво говорили.
Через кілька днів Черниш нагадав Брянському цей епізод. Той відповів, що перебуваючи на війні, людина стає або черствою, або мудрою.
XII
Один за одним падали румунські міста. На річці Прут війська 2-го Українського зустрілись з військами 3-го Українського фронту. З'єднавшись, вони наглухо замкнули кільце навколо кишинівського угруповання противника. Розгорталась одна з найбільших битв. Оточені війська ворога були нещадно розбиті. Інші війська двох Українських фронтів вели наступ на центральні райони Румунії. Серед наступаючих військ був і гвардійський стрілецький полк гвардії полковника Самієва.
Назустріч бійцям ішли румуни. Вони були без конвою і щасливі від того, що їх ніхто не чіпає. Дехто йшов навіть при повному озброєнні.
Старшина мінометної роти Вася Багіров підчас штурму висоти втратив усіх своїх коней. Коли Вася з Хаєцьким привели віз, запряжений парою ситих коней, Брянський з цим не погодився, посилаючись на інструкцію. Але винахідливий Хаєцький сказав, що це коні їхнього колгоспу, яким він давав ймення, назвавши при цьому жеребця Маринкою.
Самієв дозволив прийняти транспорт. Піхотному полку коні були необхідні. Сагайда теж з'явився на коні. Пішли по коней і Черниш з Козаковим. Сержант відіпхнув румунського бійця, запропонувавши коня Євгену. Маковейчик знайшов і собі підводу для телефонного кабелю. Якийсь румун забрав з підводи свої речі, залишаючи в сіні пахучі яблука. Хлопцеві здалося, що це той самий румун, з яким він зіткнувся в горах.
У Брянського тепер кожна обслуга мала підводу. Верхи на коні скакав Черниш, весело свистів канчуком у повітрі і радів з того, що він у полку.
XIII
Місцеве населення з подивом дивилось на енергійні війська, які йшли і йшли вперед. Воїни думали, що дивізія йде на Бухарест, але потім зрозуміли, що йдуть на захід, у Трансільванські Альпи. Здавалося, що гори поруч, але добиратися до них довелось майже добу.
Люди засинали сидячи, не дивлячись на те, що вночі в горах дуже холодно. Дивно, що нескінченний людський потік прямував не вниз, а вгору. Сагайда спав на возі у своїй кубанці, яку не скидав ні влітку, ні взимку, хоч і одержував за це зауваження від начальства. Із Шовкуном порівнявся Роман Блаженко. На ньому була чабанська шапка, бо пілотку він заховав у кишеню, боячись загубити. Він питав, де Карпати, ботам в попередню війну вбито його батька.
Повз них проскакав комбат, зриваючи і відкидаючи вбік невоєнні шапки. Роман надів пілотку, бо на всіх солдат тепер "дивиться Європа". Попереду в горах щось горіло, тому зробили привал. Бійці почали кувати коней, бо тварини увесь час губили підкови. Із-за цього їх залишали, хоч іншого транспорту не було де взяти.
Біля одного багаття, до якого підійшов Сагайда, вели розмову про красу вірності. Брянський говорив про вірність своїй нареченій, від якої вже третій рік не одержував звістки. її звати Шурою. Вони разом вчились на фізматі, сиділи на одній лаві. Вони так розуміли один одного, що розгадували навіть думки.
Після першого поранення Юрій Брянський одержав останнього Шу-риного листа, в якому вона писала, що у випадку його загибелі на все життя залишиться сама. Він вірив своїй нареченій, бо вважав їхні стосунки гармонійними, співзвучними. І себе вважав однолюбом, а своє почуття до Шури — багатим і сильним.
"От чому я й говорю, що найвища краса — це краса вірності. Люди, які накидаються на все, які розмінюють свої почуття направо й наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями!"
Сагайда скептично ставився до почуттів Брянського, адже за три тяжких роки люди змінюються. Невідомо, якою стала Шура, адже сам лейтенант змінився. Сагайда був певний, що Юрій любив не стільки Шуру Ясногорську, як свою студентську молодість. Брянський відстоював свою точку зору, говорячи, що почуття, обпалені вогнем, ще більше загартувались і зміцніли. "Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино, — промовив він раптом якимось дивним голосом ні до кого. — Все! Навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї... краси вірності, той не жив по-справжньому".
Черниш, який бачив Брянського тільки здібним офіцером і сухим педантом, по-іншому подивився на свого бойового товариша і підтримав його. Володька Сагайда тільки сміявся, називаючи їх фантазерами.
Колони рухались вперед, горіли мости, часто приходилось переходити бродом холодні гірські ріки. Офіцери розуміли, що в Альпах можна лише наступати, відступ рівний загибелі.
XIV—XV
Ворожа авіація увесь час бомбила гірські райони, де зупинялись наші війська. Підчас одного перепочинку, коли Брянський показував Євгенові Чернишу свої військові дослідження і розрахунки, почався наліт. Люди ховались у траншеї.
їх не пошкодило, але загинуло багато коней. Кінь Черниша теж лежав поранений, юнак змушений був його пристрелити.
Хаєцький і Блаженко дістали Чернишеві маленького алтайського коника, невтомного, але кульгавого. Таких в Європі не було, отже, не було і підків на них. У коня Брянського теж стерлись підкови. Обидва офіцери попросились у Самієва відшукати місцеву кузню. По дорозі натрапили на джерело, набрали води для командира у фляги.
Невдовзі знайшли село. Місцеві жителі зустріли їх співом "Інтернаціоналу", щоб виразити свою прихильність. Кузня знаходилась біля каменоломень німецького барона, на якого працювали люди різних національностей.
Ковалі добре підкували коней обом офіцерам і провели їх знову під звуки "Інтернаціоналу".
XVI
Командирів викликали на партійні збори. Вони були незвичайними — без протоколу. Комуністи і комсомольці мали очолити групи, які діятимуть самостійно підчас взяття висоти, на якій закріпився ворог.
Невелике альпійське село було перетворено на фашистський укріп-район за кількістю дотів і вогневих точок.