Вичитували "отче наш", показували свої знання і здібності. Все народ бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, і всі, як один,— казали батьки їх,— таланти, здібності, великі сподіванки.
"Приходили і без батьків, самі. Слухаєш — шкряботить за дверима. Одчиняєш — спершу нікого не видно, і тільки звівши очі вниз, побачиш над порогом величезні чоботи, як ґринджоли, і над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через поріг, помалу, зате енергійно чвалають ближче, простягають для привітання руку, з курячу лапку завбільшки, і хрипким баском заявляють, що він, "Гелман Вашильович (прозвання забув по дорозі), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання".
Праця в школі налагодилася, не бралися тільки до своєї роботи. Правда, Андрій часом навіть на перервах жадібно горнув очима з книжки, як ложкою з миски.
Стали сходитись вечорами то в цій школі, то в Тетяниній. Звичайно, було більше жартів і реготу, ніж навчання. Думали влітку все наздогати.
Робота в школі була важка, але жили без суму, навіть весело. Тетяна ж — найперша виновниця незаконних сміхів.
Як випаде сніг, гуртом їдуть вчителі на санях у сусіднє село до старого вчителя в гості. Метелиця — світу не видно, а вони вигукують, сміються, співають, дуріють. Ціла хура сміху.
Інколи молодому вчителю закрадалася думка — може, й залишитися б тут назавжди? А якось пригадав він один вечір, коли побачив отця Василя і, на диво, Тетяну. Він щось по-молодечому біля неї вихитувався та потаємки говорив. Вона ж слухала мовчки, чужа, задумана. Побачивши вчителя, отець Василь пішов, а Тетяна з тоскою сказала: "І що йому від мене треба? Доведеться, мабуть, і школу свою покинути через цього огидного та бридкого".
VI
Під вікнами школи мінялися береги із золотих листопадів на білі сніги; потім на зелені пожари садів та лісів і пахучі грози.
Андрій у своєму класі, молодий вчитель у своєму. У вікна б'є гарячий весняний день. А в класі — дитяче квиління, ніби в клітку накидали повно курчат. Дав учням завдання, а сам підійшов до вікна. Хотілося чи то піти кудись, чи побачити когось.
У цей час срібним дзвоником задзвенів знайомий Тетянин голос. У грудях учителя затремтіло, лінь, сонливість мов свіжою водою змило. Він сам собі здивувався.
За стіною чулося якесь борюкання, тупотіння, придушений сміх. Потім кроки наблизилися й до його класу. На порозі — вона... "Коса набік, лице шаріє, як не займеться, поблискують очі". "Помічаю — одмінилася за ці два тижні, мов не вона: не та мова, не той сміх, погляд сміливий, насмішкуватий".
Тетяно нахилилася, шепоче до нього, а пасмо її шовкового волосся пече йому щоку, як вогнем. Від хвилювання вчитель нічого не може збагнути — що вона хоче. Нарешті зрозумів. Збираються грати "Наталку Полтавку". Тетяна буде Наталкою, а його просить зіграти Петра.
Учитель мляво відбивався, бо хотіли ж влітку засісти за книжки. Дівчина з досадою махає рукою: "Встигнемо ще..."
Андрій гукає зі свого класу, що отець Василь розжене їхню банду, а Тетяна рішуче, задиристо відповідає: "Хай тільки спробує тепер!" Потім жартівливо говорить до дітей, що відпускає їх додому із занять аж до того тижня, а прийдуть вони нехай в неділю прямо в театр. Ще трохи побешкетувала, поспівала, та й пішла.
А вчителя знову огорнули сум та нудьга, досада і злість невідомо на кого.
Ось і дотягнули до іспитів; школа спорожніла. Обидва вчителя вирішили, як домовлялися, взятися до підготовки. Згадали про Тетяну — щось давно не показувалася.
Зрештою Андрій довідався, що "справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наїхали із Києва гості, між ними небіж пані, студент... Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір'ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує".
Андрій Маркевич сказав, що йому шкода дівчини — думав, з неї буде інша людина. Та й студента того він знає... Але треба до своєї роботи братися.
"Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та йсила взялася, бадьорість.
Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси, молоді принади, каменем на все літо сісти за книжки".
VII
Квітувало жито. "Здавалося, сторінки книг горіли під нашими очима. І вдень, і вночі, і вдень і вночі".
Учителі пожирали очима рядки за рядками. Ніхто до них не заходив, вони ні до кого. Один раз прийшов дяк Запорожець, подивився, як вони вчать, далі, чогось червоніючи, попросив одного підручника для якогось товариша і пішов.
"І попливли мимо моїх вікон ночі за ночами... За світанням розцвітали рожеві світання, дні спліталися в тижні, одлітали..."
Тихо було в кімнаті. Учитель сидить над книжкою. "Причувається: за спиною коло порога стоять мої жарти і сміхи примовклії, мов пустуни— школярі, що навколішки поставлені".
Раптом від стін ударили живі слова: "Ви ще й досі не спали, книжник і чернець"?
На тлі вікна, у квітках, у намистах, Наталка — Тетяна. "Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очі сяють, палахкотять уші". Усміхається: "Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама—самісінька, а мені здавалося, що за мною музики грають, співають... Як хороше, боже, як хороше на світі!"
Потім довірливо й сором'язливо додає: "Кажуть — у мене талант..."
А потім розповідає: зараз вона з театру. Після спектаклю всі вітали її, захоплювалися грою, запевняли, що у неї — талант, який не можна занехаяти. Обіцяли відвезти в місто... учитися...
Учитель спитав, чи поїде вона до міста. Дівчина зітхнула: "Ой, поїду..."
Потім вони покликали Андрія Маркевича. Той підходить, тримаючись діловито й суворо, "а в очах цікавість аж світиться".
Учитель з Тетяною розповідають йому наперебій новину. Спочатку Андрій не вірить, а потім його обличчя розпливається в широченній усмішці. "Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, допитується нетерпляче, грубовато:
— Заждіть, а якими ж заходами видумаєте вчитись? На які кошти?"
Тетяна відповідає, що Лідія Віталіївна обіцяла допомогти, казала — можна буде й стипендію добути. А вона пані багата і впливова, попечителька багатьох шкіл у повіті.
Андрій голосно й щиро радіє за дівчину.
"Легко зробилося надзвичайно. Хотілось вірити й вірилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні прийдущі дні".
Тому й пустували потім, як діти. Співали, будували плани. "Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити".
І Андрій ревниво питав Тетяну, що вона, може, як із цих злиднів вибереться, то й забуде шлях на село?
Дівчина серйозно відповіла, що ніколи не забуде: "Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу!.."
У неї на очах горіли росинки щастя... Плакала...
Марили, вірили, раділи...
VIII
Андрій Маркович і його друг учитель чекали день і другий — немає Тетяни. Надвечір побачили, як мчали кудись пани фаетоном; а між ними вона, як квітка. Потім довідалися, що в театрі репетиція, і пішли подивитися. Але дівчина червоніла, відверталася, ніби чогось нас соромилася.
Незабаром по селу пішли чутки: зв'язалася Тетяна з паничем, по житах волочиться. Отець Василь у люті: півчу покинула, співаків від церкви віднадила — розпуста, сором. Люди пророкують: не буде з того добра, потрібна вона паничам, поки награються. Учитель з Андрієм ходили, як шалені, кипіли, навіть книжки покинули.
Вночі вчитель довго блукав по стерні, дивився зорі. Й зустрів сього товариша, що теж тоскний, самітній, ніби двійник його самого.
Той хоче щось сказати, і неначе боїться, ніяковіє. Потім удавано байдуже говорить: "А знаєте, оце ледь не згоріла Тетянина школа..."
Розповідає: проходив він, Андрій, "випадково" коло її школи, заглянув у кімнату. Там горить свічка, а Тетяна із студентом сидять на ліжку, обнімаються. Ну, це йому не цікаве, то ж пішов собі далі. Коли озирнувся, аж у вікні жухає світ. Повернувся, а там двері розчинені, свічка впала, палають занавіски, папери на столі й нікого немає. Не заглянь він тоді, від школи вже б одні головешки курилися.
Потім зітхає: "А шкода дівчини. Цей студент — відомий бабонюх. В таких справах — артист, маху не дасть, не пожаліє..."
Учитель ледве стримує себе, кажучи: "Хіба вона дитина, не знає, що робить?"
Андрій говорить, що це звичайно було б і байдуже, коли б вони були один одному рівня. А то ж він все одно її не візьме — пограється і покине.
Але у його друга чогось закипіла злість. Яке їм до цього діло? Може, це буде у житті найкращий спогад.
Андрій не розуміє його і розсудливо говорить, що люди тоді проходу їй не дадуть, живцем згризуть, з'їдять...
Люті ревнощі вступили вчителеві в голову, затуманили її, і він не придумав нічого кращого, як посваритися з Андрієм. Той назвав його егоїстичною і жорстокою людиною, з якою сьогодні й говорити не можна.
IX
Дні летять, як у огні. І в грудях учителя теж горить вогонь. Здавалось йому іноді, що вже себе переміг, поборов. Та дзеркальце показує: обличчя "яку заплаканого барана, в очах — солодкий туман". Брала лють на себе.
А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.
Хоч гидко, але ворухнулася в його грудях якась зла радість.
Сторож приніс ще одну новину: пані всіх акторів порозганяла і театр забила. Панича до міста відіслала, а Тетяну й у двір звеліла не пускати.
І жаль, і полегшення змішалися в серці вчителя: "Тактові й треба..."
Але новий день приніс таку звістку: втекла... забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась...
У голові промайнув чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи, образ дівчини.
Цілу ніч учителю не спалося. І поступово почали згасати його почуття. А натомість прийшла туга. Йому хотілося заплакати, як дитині. "Голою, обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя..."
До ранку лежав він на холодному спориші. Повернувся до кімнати втомлений. Глянув на себе в дзеркало: глибоко запалі очі, змарніле лице й строгий, сухий вираз на ньому. Погляд задуманий, чистий, навіть із блиском криці.
Ну, тепер уже ніщо не стане йому на заваді...
X
Минуло днів три — все гаразд. Заходить учитель якось до Андрія, у того сидить заплакана селянка. Він став прислухатися до розмови. Андрій розпитував, чи не гримала жінка на дочку, коли та повернулася додому.
Тут учитель і зрозумів, що це Тетянина мати.