Дарія Олександрівна не хоче їхати нікуди з дітьми.
Йдучи на полювання, Мирон Данилович бачить, як у дворах прямо вилами наколюють мертвих і кидають на вози. Він вирішує їхати.
Змучений приходить на станцію, але його не пускають. Доводиться йти в район.
20
У районі чоловік бачить гори мокрого перепрілого хліба. Постійно набігають облави, які хапають селян і кудись везуть машинами. Потім вивозять потягами і викидають у вогняне провалля.
Рятуючись, Мирон знайшов обмотаний тканиною хліб, що належав тепер уже мертвому чоловікові. Із вдячності Катранник хоронить померлого.
21
Допомігши двом робітникам залізниці вкладати дошки, Мирон домовляється, що вони довезуть його до Кавказу, але потім залишається конюхом у сусідньому радгоспі, складаючи для сім’ї гроші та кукурудзяну крупу. Але починаються звільнення з роботи тих, хто не має довідки.
На вокзалі за Мироном полюють грабіжники, чекаючи, поки він упаде.
Чоловік відчуває, що все звичне для нього життя зруйноване і спаплюжене.
22
Андрійко з другом Олексою ловлять черепашок, але їх відганяє від цього заняття старший хлопець. Олекса розповідає, як тепер мають називатися місяці: грудень — трупень, січень — могилень, вересень — розбоєнь, жовтень — худень, листопад — пухлень.
Мати заманює собаку і вбиває його. Андрійко знаходить їжака, вони підгодовують охлялу Оленку.
23
На глухій станції почали Перевіряти документи. Мирон Данилович переховався у кущах. Потім нікого не підпускали до потяга, що прибув на станцію. Катранник, зробивши кілька пересадок, таки доїжджає до станції. Сил зовсім немає. Село було близько, а от добратися до нього — ніяк. Зробить кілька кроків і лягає на дорозі. Дорогою їде машина, спочатку мчить повз Мирона, а потім вертається. Виходить Отроходін, нахиляється і впізнає Мирона. Чиновник запитує, де схована чаша, але впертий селянин мовчить, а потім каже тільки одне слово: "Іди!".
Підвозять Катранника, зробивши крюк, хлопці на підводі. Але навіть дійти кілька кроків до рідної хати він уже не може. Поки родина, побачивши його, вибігла надвір, Мирон Данилович був уже мертвий. Страшке горе запанувало в хаті. Особливо побивалась Оленка.
Поховали батька, могилу рили цілий день.
24
Уранці померла Оленка. Мати з сином рушили у місто. Доїхавши, побачили крамниці, напхані всякою їжею, у яких брали у людей золото і міняли його на продукти. Від їжі багато хто відразу і вмирає.
На срібну застібку Дарія Олександрівна виміняла трошки борошна. Хотіла ще купити синові хліба, але не достоялися. Під час посадки у вагон мати з сином розлучилися. Хлопець сів у вагон, а мати залишилася на пероні. Жінка сподівалася, що син спитає свою станцію, тому сіла на інший потяг.
25
У поїзді Дарія Олександрівна слухає жахливі розповіді жінок про події в Україні, про висилки, голодування.
"До нас насунули якісь двадцятитисячні... з тієї ж Москви, розгніздилися не в своїх хатах і давай викидати хліборобів на вулицю... Ідуть в один двір. Там самі діти в хаті сидять: їхніх батьків вислано, а матері померли... Похапали їх і викинули на морозну грязюку. Так викинуті діти і валялись на холоді... А ті ж, вражі тисячники, і тоді не дали дітям спокою.
Послали віз, забрано на той віз дітей і також матерів, які розшукалися. І відправлено за тридцять верст до байраку: викинуто всіх униз. А там же глибоко! Багато дітей, коли падало, покалічилось, там і конали, поки смерть їм прийшла".
Повернувшись додому, Дарія Олександрівна побачила, що син не повертався. Вона спекла коржик із заробленої муки, шматочок з’їла, а решту сховала під Андрійкову подушку. Написала синові записку, щоб чекав маму і нікуди не йшов, бо вона пішла його шукати.
Йшла мати селом і згадувала, як колись тут біленькі хати стояли у садках, тополі росли, квітки ясніли. А тепер тільки пустка. Наче зовеім чужим селом проходить жінка: все чорно навкруги, пустка у кожному дворі.
26
Змучений Андрійко заснув у потязі та проспав кілька станцій. Зійшов у якомусь селі, але місцевість була чужа. Ходить хлопчик селом — пусто скрізь. Старенький дідусь, якого він зустрів, порадив тікати звідси, а то божевільні можуть його зарізати.
Андрійко знову сідає .на потяг, але на якійсь станції його зігнали. Хлопець бачить, як підлітки чіпляються під вагони, робить так і собі. У вагоні він побачив звалених у купу мертвих людей. Під пасажирським вагоном хлопчик доїхав до кордону Росії. Назустріч, з України, йшли поїзди, повні збіжжям, м’ясом, городиною.
Андрій знайомиться зі штукатуром Никифором Петровичем, який кличе хлопця до Білорусії. На маленькій станції всі стають на роботу, але заробіток зовсім мізерний. Деякі з парубків одружилися з білоруськими дівчатами і перейшли у села. На селі Андрій та дядько Никифор купують харчі, там їх добре годують. Білоруси добре ставляться до голодуючих українців.
Андрій сумує за домівкою і вирішує повертатися до матері. Взявши гроші та торбинку з харчами, він рушає на станцію. Його проводжає дядько Никифор.
27
Гроші, зароблені в Білорусії, хлопець беріг, щоб купити матері хліба. їхав під вагонами, тому добирався довго.
Повернувшись додому, матері там не знайшов. Побачив лист від матері та корж під подушкою. Поїв трохи, шматок поніс жінці, яка при дорозі годувала дитя, але її вже не було. Побачив дітей з дитячого будинку, що йшли потихеньку спати, поївши майже пустої юшки. У дітей були випнуті животики.
Дарія Олександрівна шукала сина то на станції, то в місті. Разом з багатьма селянами її схопили і відвезли в глухий степ. Жінка все-таки добралася до станції, ховаючись від усіх, годувалася об’їдками, лушпинням. Зустрічала потяг, сподіваючись зустріти сина. Так вона і помирає. У руках Дарія Олександрівна тримала зошит Оленки. Люди з сумом дивилися на неї і говорили, що це, мабуть, найдорожча річ залишилася у матері від доньки.
28
Андрійко жив один, почав дичавіти. Доїв уже спліснявілий хліб і корж. Навчився знаходити навкруги все, що тільки було їстівного. Знайдене приховував на дворі біля хати. Журився без мами та все чекав її.
Разом з іншими людьми ходив красти колоски. Але сторожа ставала все лютішою, і збирати колоски стало небезпечно. Все частіше на полі лежать мертві.
Сусіди Петруні підгодовують Андрійка хлібом. Урожай 1933 року видався небувалим, але жати важкі колоски було нікому. Зерно обсипалося, і хліб гнив аж до Різдва.
Петруні беруть до себе Андрійка. Тому від знесилення вже байдуже, що робити. Тітка піклується про Андрійка, все намагається його чимось підгодувати.
Але хлопець дуже сумує за мамою. Він вирішує іти на пошуки її, хоча Петруні його відмовляють.
Виходить він на дорогу...
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
В основу роману "Жовтий князь" покладено особисті спогади Василя Барки про голодомор в Україні 1932-1933 років. Крім того, протягом двадцяти п’яти років він збирав спогади очевидців, пам’ятав, як голодувала родина його брата.
Точних цифр про кількість загиблих у ті часи в Україні досі немає, одні називають 8-9 мільйонів, інші — 10 мільйонів, деякі доводять кількість до 14 мільйонів. Але так чи інакше, це була страшна трагедія для всього українського народу.
Трагедію усієї країни письменник змальовує через особисту трагедію родини Катранників, з яких живим залишається тільки молодший син Андрійко. Картини життя сім’ї наповнені вражаючими і страшними подробицями. Але в усіх ситуаціях герої залишаються вірними своїй селянській і людській моралі. Навіть голодний і помираючий Мирон Данилович не виказує місцезнаходження церковної чаші. Андрійко хоче поділитися останнім хлібом із зовсім чужою жінкою.
Закінчується твір оптимістично — над землею народжується новий день, що несе надію.