Поки та не отямилася, народ забирав церковне обладнання і ховав під поли, за пазухи. Кадила, священичі одежі, таці, лампадки, корогви, книги — всі речі, які можна врятувати від напасників, щезали негайно, як і самі люди. Незабаром не стало ні прихожан, ні цінностей. Начальник забурчав, мовляв, нічого, усе знайдемо, і звелів знімати дзвони. Люди мовчки дивилися на це плюндрування. Було сумно, як після пожежі.
5
Підходячи до хвіртки, Дарія Олександрівна побачила, що йде чоловік із синами, а за ними суне бригада з підводою. Жінка розуміє, що прийшли за останнім, і скрикує, бо вже все забрано, як і землю. Розпорядчик лютує, називає їх підкуркульниками, хоч вони бідні й не дотяглися навіть до середняків. Він грозить, що покаже, як дійсно буває забрано. А в сусіда школярі—піонери під орудою партійця скандують: "Куркуль! Експлуататор! Віддай хліб!" Сусід спокійно відповідає, що він не експлуататор, хай подивляться на його руки і ще на чиїсь. Діти зирнули на білі, м'які руки директора—партійця, але той грізно звелів їм "мітингувати" далі, погрожуючи хліборобові зробити з нього Свитченка (незаможника, який часто прилягав на моріжку і хропів). Сусід відповів: "Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене — це трудніше".
А на подвір'ї Катранників бригада вганяє в землю щупи, копає лопатами, розхитує кожен стовпчик, дошукуючись захованого зерна чи чогось їстівного. В хижі все перевернули, забрали навіть квасолю, що була залишена на насіння, хліб зі столу, бурячки червоні з діжки.
"Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, білий, стояв під стіною проти вікна. Була мить — йому здавалося: вхопить сокиру з підпіччя і розвалить голову розпорядникові, бо так ограбував хату, що дітей нагодувати нічим..." Жінка метнулася відняти хлібину, але її відштовхнули кулаками. Діти стояли притихлі, настрахані. Коли бабуся зайшла до хати, то обмерла. Там було як після землетрусу. Забрано все їстівне. Вона пішла вмовляти вартового залишити що—небудь, а той ніби й не чує. Бо за ним Отроходін, який "проінструктував": "Забрати до крихти" А далі, вгорі — "вождь партії і держави".
Приголомшена сім'я розкладала речі на місця. Потім діти запросили їсти. Мати викопала десь на грядці бурячків, зварила юшку, яку їли із сухарями, що були розсипані по хижці. Бабуся й мати переглядали одежину, бідкались, що за горе на них насунулося. Мирон Данилович сказав: "Походом на нас рушено. То тільки видається, що їх прапори червоні, вони темні". Дружина попросила його стримуватися, щоб "зберегти малих від страху". Господар згадав Лук'яна, якому до вподоби були нові закони. Він завжди перший за все голосує і зі всім згоджується — його влаштовує і позика, і розкуркулення. Потім Мирон Данилович розказав новину. Проїжджали через їх станцію Молотов і Каганович, наказували розбити кутки в хатах і весь харч винести, а хлібозаготівлю виконати якісним зерном. Секретаря, який із завданням не справився, арештували, і невідомо де дівся. А ще люди кажуть, що для тих двох у вагоні було всього повно, яку ресторані,— "і харчів, і напоїв, і м'яса, окороків, ну, всього!.. Питва найкращі, котрі на експорт. Як люди взнали, аж дивно?"
Мати попросила не говорити такого при дітях, щоб десь не вирвалося.
6
У повній темряві, пильно прислухаючись, господар відкопував запас, для сім'ї найдорожчий, — пшоно в клунку. Відібрав трохи, решту закопав знову. Йшов додому крадучись. Тихцем зварили кашу, збудили дітей до пізньої вечері, їли і не наїдалися. З тієї ночі зайшла в хату невситима жадоба до їжі.
Мирон Данилович із неспокою спав недовго. У сутінках прокрався подивитися, чи не видно його сховку. Поглядав на обидва боки — що з рослин годиться в горщик. Знічев'я пішов навідати Никифора Кайданця. Атам сидять, чекають обшуку. Раптом гуркіт у ворота — кличуть сільрадівці хазяїна, тичуть йому повістки. Коваль говорить, що він працював у містечку, там і оплатив податок. Йому погрожують, що, мовляв, раз не хоче вступати в колгосп, хай платить за всіма повістками. А не захоче платити — значить ворог. Кайданець намагається розтлумачити непроханим гостям, що платити йому нічим, бо не одержує заробітної плати в державній кузні вже п'ятий місяць. Слухати його ніхто не хотів.
Приголомшені горем Кайданці зайшли до хати. Жінка, все—таки на щось сподіваючись, промовляє: "Може, перебіжить пошесть?" Сусідський тесля, що завітав до них, відповів: "Перебіжить, а нас не буде!" І згадав знайомого математика з академії, якому стругав полиці для книжок. Той старий сказав, що так постановлено: народові заплатити своїми шкірами, як карбованцями великими. Бо "ми крайні, з кого дерти. Цінності церков перепродані будуть. З'являться хитруни до півмертвого і покажуть сухарик, промовляючи: віддай з грудей хрестик — сухарик дістанеш! І віддасть, аби пожувати щось, поки сконає". Господиня заперечила — їй не віриться, щоб з ними так. Сусід Стадничук загарячився:" Наслано збісованих, і вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках... дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають! Ви собі мріть із немовлятами!.. Всі ж головні начальники обшуків і грабунків, хто? — саранча з столиці". І сказав, що, мабуть, треба тікати на Кавказ, поки не пізно.
Кайданець пильно слухав, а потім запропонував жінці збиратися. Та заплакала, бо як можна від рідних стін відірватися? Тоді господар вирішив їхати сам на підробітки. Мирону Даниловичу ця думка теж запала в серце.
7
Мирон Данилович наближався до колгоспу. Йому жаль стало тих людей, яких заганяли в "турлучну вигадку". На подвір'ї метушня: поздихала худоба, забрана у селян. Тепер шукають винних. В одному дворі стурбовані господарі біля околілої корови. Тітки говорять між собою: "І таке скрізь. Птиця пада мертва, без причини". Дід роздумує вголос: "Чи не кінець світу це?"
Мирон Данилович проминув гай. Летіла галка і раптом впала мертва до ніг чоловіка, що той аж здригнувся.
Катранника гукнув Калинчак Петро, косар, теж "індус". Поговорили про злі прикмети: мабуть, біда близько. Петро розповів про Зінчен-ка, завідуючого курортом, що був неподалік. Той, хоч і партійний, але допоміг йому, дав накосити сіна на своїй території, пожалів дітей. Колись його батько був розстріляний через те, що не голосував за розкур-кулення. Незабаром і Зінченка, і Калинчака викликали в міліцію, але якось вдалося все влаштувати. Скоро завідуючого курортом перевели кудись в інше місце.
Мирон Данилович йшов і похмуро думав, що лихо приходить, а помочі — ні від кого. Він намагався відігнати від себе страшну примару, що весь час вважалася йому у вигляді чи то ящура, чи то змія. Проходив мимо будинку партосередку і зненацька почув постріл. Потім голос жінки, що кликала на допомогу. Мирон Данилович підскочив до сходів, але звичний страх перед будинком, "звідки завжди сунуло і загрожувало начальство, приїждже — владичне, і тутешнє — дрібне, проводячи розор", зупинив його. Потім нагодився рахівник сільради, і вони разом зайшли: на підлозі в калюжі крові лежав секретар райкому. Подивилися боязно на папери, що лежали на столі. А там — смертний вирок для села — наказ із Москви, щоб здати дев'яносто процентів хліба державі. Нижче нерівними рядками дописано рукою секретаря, що він не може цього зробити... Мирон Данилович робить висновок, що самогубець був по-своєму чесний. А рахівник відзначив, що інший би село задушив. І пішов дзвонити до сільради, повідомляти про подію.
Прибули уповноважені, Отроходін, стали допитувати свідків. Очі Отроходіна звузилися, коли він побачив Катранника. Раз незлюбивши і запідозривши селянина, Отроходін, як і інші партійці, намагався зіпхнути жертву з життєвої дороги будь—якими шляхами — правдою чи неправдою. "Мирон Данилович відчув, як він опинився дичиною в міцніших, ніж залізо, тенетахзапідозрення. І серце впало".
Свідків допитували з погрозами, наказали мовчати про трагічний випадок. Мирон Данилович пішов, відчуваючи, що за цими подіями, можливо, потягнуться інші, ще страшніші. Вдома розповів дещо, а про записку секретаря мовчав, щоб не хвилювати рідних, не ятрити їхні поранені душі.
Надвечір до Катранників прибігла тітка Ганна і двоє дівчат. Вони принесли коштовну церковну чашу і просили в Дарії Олександрівни поради, куди її сховати. Чаша сяяла, як живий вогонь, як вранішня зоря. Жінки зачаровано дивилися на святиню. Зробилося так гарно і спокійно на душі. Але ж треба зберегти цю чашу, сховати десь надійніше, бо дівчата, що вихопили її з—перед очей комісії у церкві, чекали вдома обшуку. Бабуся порадила звернутися до пічникової жінки, яка була дуже мовчазна і богобоязлива. Тим більше, що чоловік її працює для колгоспу й обшукувати їх не будуть. Послали по пічникову Мар'яну Андрійка, суворо наказавши нікому нічого не говорити. А самі присіли на призьбі й зажурилися. Здається, тільки сонце у світі чуло їхні жалі.
Пічники вечеряли картоплею і трохи з олією — без хліба. Мар'яна, літня невисока жінка, з ознаками давньої краси, почала хутко збиратися, почувши про справу, а малого гостя запросила до їжі. Андрійко спочатку боявся пічника, але потім, коли той пригостив хлопця ще й грудочкою цукру, посмілішав і став розпитувати, як той цукор роблять.
Коли біг додому, зустрів сусіда з їдким жовтим обличчям. Той кілька днів постійно спостерігав за Катранниками. Через це батько не міг навіть пробратися до свого сховку по пшоно. А голод усе сильніше починав дошкуляти, і капустяні корінці зовсім не могли його вгамувати.
Ретельно прислухаючись, пічники вночі копали яму. Вони намагалися зробити це тихіше, щоб не накликати біди. Чоловік викопав цілу шахту, зробив із цегли та цементу сховок, поклав туди скриньку із чашею і став загортати разом із жінкою яму. Зверху поклали скибки з травою. Працювали до світанку і сумно думали, що роботи в колгоспі для них уже нема, отже, треба виїжджати з села.
Максим розповідає жінці про зустріч з головою колгоспу Вартимцем. Той ходить, як сновида. Худоба подохла й складено акта, що він у цьому винен. Каже: "Вартимця нема того, що був.