Але все розуміла вона, Мері. її тішила моя сором'язливість. Вдома, як завжди, мачуха кликала їсти, та після панських наїдків мене нудило від злиденних каш і борщів. Сідаю вчити уроки — на сторінках бачу обличчя Мері.
Мабуть, батько прочув про мої "успіхи" у школі і завів був розмову: "Ну, вчись же, вчись, Іване, та докажи всім, що мужицький син може не тільки хвости волам крутити!" У його голосі чулися жаль і надія, благання. Тоді я взявся надолужити прогаяне.
Нас з Анемподистом перевели до восьмого класу: мене — за попередні оцінки, його — за батьків авторитет.
Одного вечора я з сім'єю Кузьміних—Караваєвих поїхав до театру, де виступала трупа Саксаганського. Батьки і дочки їхали фаетоном, а ми з Зінькою, яку взяли прислужувати панам, їхали бричкою. На козлах сидів Афонька. Його господар привіз з Орловської губернії. Панові подобалось глузувати з Афоньки, який прикидався дурником. А взагалі, Афонька був розважливим і розсудливим чоловіком. Це після смерті дружини і доньки він став сумним і занедбаним.
Дорогою Анемподист щипав Зіньку, а мені було за них соромно, бо з дівчиною свого кола молодий панич себе так не поводив би.
У театрі Кузьміним —Караваєвим не сподобалось — публіка іншого кола, переважно студенти, народні вчителі, перекупки, ремісники, дрібні чиновники. Не подобалось, що актори розмовляють "діалектною" мовою. Протягом вистави Микола Миколайович і його дружина їли бутерброди, тістечка, які носила з буфету їм Зінька. Вони висловлювали своє невдоволення. Вистава не сподобалась ні Кіті, ні покоївці — і вони глузували з мужицької мови. Мері мовчала.
Зате я був у захваті. П'єса "Невольник" нагадувала Шевченкову поему "Сліпий". Тут були й закохані — Ярина і козак Степан,— і турецька неволя, і розлука, і повернення, і зруйнування Січі. Повернувся осліплений Степан, а вдома кріпаччина. Ярина вийшла за нього заміж, бо кохала. Мене зворушив фінал вистави, у якому сільський натовп з головними героями співає:
Дай нам, Боже, дай із неба, Дай, чого нам більше треба,— Дай нам миру і спокою Під могутньою рукою.
Я мало не заплакав. Пригадав свій знесиленийй і обезкровлений народ, відчуваючи себе його частиною.
Зірвалась буря оплесків, студент вимагав прочитати "Заповіт".
Мері запитала, чи хотів би я стати Степаном, якби вона стала Яриною. Звичайно, я був у захваті від її слів. Але тут вона запустила у мене свої пазурі:
— А я б... я б ніколи не могла стати отакою "Яриною".
Я навмисне, виходячи з театру, змішався з натовпом, аби не повертатись додому з ними. Дорогою я думав про Мері, про свій народ і про панів.
Через кілька днів я завітав у панську садибу, тоді й отримав останнього стусана.
Того вечора ми, чоловіки, грали у преферанс. Гра була млявою, бо повітовий поліцейський ісправник Слатін затримував гравців. Він завжди програвав, тоді, хвилюючись, постійно бігав кудись телефонувати. Занудьгував навіть Микола Миколайович.
У цей час прийшла бідно вдягнена старенька бабуся. Це була Зіньчина мати. Вона хотіла відпросити свою доню додому, бо дівчина вже на виданні. Микола Миколайович погано розумів українську мову, а ісправник по-своєму тлумачив слова старенької. Це смішило господаря, він глузував з бабусі. Зінька ж не намагалась її захистити, а ще й гримала на матір.
Зневажена і скорботна поверталась мати додому сама.
І я згадав, це ж моя матінка, це ж її образа, її слова. Я пішов, пішов за нею, бо не міг знаходитися там, де "зневажають мій народ..."
Всі слухали цю історію дяді Вані.
Семикласник Юрко розпитував про подальшу долю дядька.
І гість продовжив:
— Кузьміних—Караваєвих я більше не бачив. їхній батько отримав підвищення, і сім'я переїхала в інше місто. Ісправник Слатін, мабуть, щось сказав директорові гімназії, бо той косо на мене поглядав. Але я все ж був першим учнем класу і гімназію закінчив із золотою медаллю. Через три роки відбулася революція, яка змела і Слатіних, і Кузьміних—Караваєвих.
Господиня, мати хлопців, нарікала, що діти не розуміють "почому хліб і сіль почім", все їм закордонні фільми давай та модні штани.