"Рабство є iнфiкованiсть страхом. А страх убиває любов. А без любовi — i дiти, i вiршi, й картини — все робиться вагiтне смертю". Рабством Оксана вважає страх і згадує, як з самого дитинства її привчали боятись: батько оповідачки відбув покарання за політичною статтею і до кінця життя боявся нового арешту: "Страх починався рано. Страх передавався у спадок — боятись належало всiх чужих". Оповідачка згадує як за їх сім’єю, як неблагонадійною, постійно слідкував КДБ: "коли зростаєш у квартирi, яка постiйно прослуховується, i ти про це знаєш, так що вчишся говорити — одразу на невидиму публiку: де вголос, де на мигах, а де й змовчати, чи коли перше твоє дiвоче захоплення виявляється приставленим до тебе стукачем".
Героїня зі співчуттям і любов’ю згадує батька: заляканий спецслужбами і в якомусь сенсі зламаний життям, він не працював, живучи на мізерну зарплату жінки, яка вкладала усі сили, щоб дописати дисертацію, але так і не зуміла захистити її. Його життя минало, ніби в тюрмі: "живцем замурований в чотиристiннi — слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як невiдворотно вимикається з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою органiчного росту пхана, єдина жiнка в його життi — та, котру сам породив? "Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формуєшся"". Врешті його таки заарештували вдруге за тунеядство і після доби в КПЗ відпустили працювати вахтером на будівництві. Оксана згадує також, як будучи підлітком вкрала в однокласниці туш, бо батьки не могли дозволити собі купити їй власну: "отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити, наздоганяє тебе через двадцять рокiв, випускає з найглухiших пiдвальних закапелкiв твоєї iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповняє тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?.."
У розмові з університетською подругою, Донною, Оксана приходить до висновку, що саме її національна ідентичність була причиною, з якої жінка терпіла дещо брутальне поводження з боку Миколи: "нас ростили мужики, обйобанi як-тiльки-можна з усiх кiнцiв, що потiм такi самi мужики нас трахали, i що в обох випадках вони робили з нами те, що iншi, чужi мужики зробили з ними? I що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх — означало б стати по сторонi тих, чужих? Що єдиний наш вибiр, отже, був i залишається — межи жертвою i катом: мiж небуттям i буттям-яке-вбиває?" Така характеристика підводить підсумок історії стосунків, що займають центральне місце в романі: "Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов?"