Мишко думав звернутися до когось із друзів – от хоча б до Аліси Шелдон, але не хотілося наражати інших на небезпеку.
Поки Мишко міркував над усім цим, пан Оксеник уже повідомив, що вперше в історії оголошується набір до Школи зореплавства. А потім спитав, чи хтось хоче подати туди документи. Жодних вступних іспитів, тільки співбесіда. Мишко підняв руку, лише щоб мати нагоду взяти автограф, а саму співбесіду він точно не пройде. Адмірал додав, що практику юні зореплавці проходитимуть на орбіті Марса. Ненарок почув це і теж підняв руку.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. СІРІ ШКІЛЬНІ БУДНІ
Навантаження в Школі зореплавства були нелюдськими. Та Мишко радів, бо тут знову мав необмежений доступ до Грибниці й міг користуватися наплічником. Хлопець очікував уроків, присвячених анатомії двигунів і сердець, роботі з імпами, маневруванню, правилам космічного руху. Але від першокурсників чекали речей часом, здавалося б, жодним чином із зореплавством не пов'язаних. Креслити тривимірні карти зоряного неба, грати у волейбол у невагомості чи за умов збільшеної сили тяжіння, відпрацьовувати надання першої медичної допомоги. І весь час змушували працювати в командах. Та чомусь в останній випробувальний день ніхто з учнів не відмовився продовжувати навчання. Рідні, звісно, підтримували їх як могли. Більшу частину таких сеансів Мишко відповідав на запитання, чи добре він харчується, чи вдягає зв'язані прабабцею шкарпетки під скафандр і чи добре замотує шию шарфом, коли працює в неопалюваних відсіках корабля.
Зазвичай Ненарок тримався від усіх на відстані, бо весь час гриз граніт науки. Винятком став один з уроків пана Оксеника. Адмірал говорив про те, що Всесвіт складний і безкінечний, і сповнений загадок, інколи вкрай небезпечних. Ще шістдесят чотири роки тому ніхто не сподівався зустріти розумних іншопланетян, та потім людство зіткнулося з люстерниками й мусило боротися за виживання. Тоді й виявилося, що Всесвіт населений, і доволі щільно. Люди здавна порівнювали себе з тваринами. Те, як вони поводилися один з одним, часто нагадувало швидше поведінку тварин. Але люди водночас вважають себе інакшими, не подібними до тварин. Коли адмірал спитав учнів, що відрізняє людину від тварини, Ненарок підняв руку і сказав, що від інших тварин людей вирізняє спосіб формулювання думок, володіння мовою, здатність до почуттів і спосіб поведінки. Гучні слова про людяність, самовідданість, милосердя мало важать, коли доходить до виживання, бо людина обмежує розвиток імпів, забороняє клонування, щоб хтось не відібрав у неї того, що вона має. І водночас – людство розводиться про людяність. Сашко спитав адмірала, чи думав той про людяність, коли летів на чолі Дірявої ескадри випалювати місячні бази люстерників. Оксеник був задоволеним відповіддю. Він сказав, що основне завдання на цей триместр – визначитися з тим, що саме для учнів означає "бути людяним".
Подальші уроки Оксеника виявилися не менш цікавими, хоча й не настільки сенсаційними. З понеділка він узявся розповідати про Марс, про те, що досі не знайдено жодного скелета, жодного зображення марсіянина. Слухаючи його, Мишко усвідомив: якщо батьки Ненарока досліджували якийсь марсіянський артефакт, з ними справді могло статися будь-що. Нарешті Мишко зрозумів, що Сашко так гризе граніт науки, бо готується до візиту на Марс. Це був його останній шанс, щоб розгадати таємницю зникнення батька. А часу в Сашка лишалося дедалі менше, адже Школа розташовувалася в зорельоті під назвою "Стріляний горобець", який мчав до Червоної планети.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ПРЯМУЙ ЗА ГАБОНСЬКОЮ ГАДЮКОЮ
Мишко пішов у бібліотеку зорельота. Тут був старий, довоєнний інтерфейс, якого не оновлювали, бо не було сенсу. Відповідно, тут могла зберегтися інформація, яку в планетарній Грибниці хтось чи щось із певних міркувань підчистив. Наприклад, дані "Рокірування в Імператорській Скарбниці". На щастя, бібліотека мала більш-менш притомну систему пошуку. Після того як лягав у капсулу, що поєднувала тебе до локальної Грибниці, – ти опинявся на вході, просто в кублі різнокольорових і переважно чималих змій. Треба було торкнутися голови тієї, що подобається тобі найбільше, і сказати ключові пошукові слова. Тоді змія вислизала з кубла, а ти мусив іти за нею крізь ряди височенних дерев'яних шаф.
Першого ж дня, коли Мишко завітав сюди, він побачив тут Ненарока, який читав одночасно три книги. Ненарок розповів, що коли все сталося, йому було п'ять років. Він чув, про що говорили люди в Інституті планетарної археології, але чи правильно їх зрозумів і запам'ятав те, про що дізнався? Ненарок показав Мишкові на своїх грудях чорні дверцята. Він відкрив їх, і Мишко побачив, що з того боку до них причеплено кругленький амулетик. Такі амулети залишали фронтирники – ті, хто вирушав у далекі рейси досліджувати невідомі планети, – щоб їхні рідні знали, що з ними все в порядку. Сашко зняв амулетик, натиснув – і з нього розгорнулася тривимірна проекція. Модель людського тіла, підсвічена різними показниками: температура, тиск, пульс, рівень гормонів, склад крові й рівень цукру. Деякі було позначено жовтим, мовляв, стан ще не критичний, але на межі. Деякі – червоним. Сашко отримав цей амулет від тата, коли той летів на Марс. Ненарок розповів Мишку, що у жодній книзі, у жодній базі даних немає ані слова про цей інцидент. Шість років тому Сашко натрапив на згадку про Престоли Спокою, але коли спробував скопіювати її, його вибило з Грибниці, а вдруге зайти не вдалося. Ніхто нічого не може сказати. Мами більше часу проводять на Марсі, а дідусь не хоче обговорювати цю тему.
Мишко сказав Сашкові, що можна запитати адмірала. Сашко вважав, що Оксеник багато бреше. Тому в оцій старій бібліотеці Сашко намагався знайти те, що вже давно видалене в земній Грибниці. Раптом до бібліотеки зайшов адмірал Оксеник. Він чомусь був у скафандрі. Хлопці вдали, що сперечаються про люстерників і про Марс: в різних підручниках про цих істот сказано по-різному. У найновішому говорилося про те, що люди перемогли люстерників, які були винятком із правил, а в цілому люди живуть серед дружніх цивілізацій. Сергій Семенович відповів, що хлопці здивували його, тому завтра він чекає їх у Колодязі Спогадів.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. КОЛОДЯЗЬ СПОГАДІВ
У Колодязі Спогадів було темно й холодно, навколо літали планети та їхні супутники. Мчали кудись космічні кораблі. Адмірал почав з того, що Всесвіт суворий і невблаганний. Життя не з'являється в ньому нізвідки, а розумне життя не зароджується просто так. Для цього потрібні певні умови. Ще шістдесят чотири роки тому вчені не могли знайти у Всесвіті жодних ознак життя. Усе змінилося в сто дванадцятому, коли такий собі Олесь Чурюмов, учень одинадцятого класу, зробив перший телепортаційний куб. І завдяки цьому людство змогло побачити Вирій. Дрони вперше потрапили до Вирію. Ці дрони не "стрибали" з місця на місце, а переходили в інший різновид простору. І отам, у тому іншому просторі, вони минали потрібну відстань за набагато меншу кількість часу. Куби були тоді ще не настільки великі, щоб переправляти через Вирій навіть одну людину. З іншого боку, для дослідження Марса чи Сатурна людям вистачило машин, і навіть не імпованих. А Вирій дозволяв долати колосальні відстані за дуже малий час. Людство мало можливість досліджувати віддалені планети, але інше життя саме знайшло його. Люстерники прилетіли крізь Вирій. Люди дозволили їхнім послам оселитися між ними, довіряли їм, сподівалися на їхню допомогу. Та люстерники атакували першими, без жодних попереджень чи пояснень. І тривалий час навіть не було ясно, чи люди втримаються. Земні держави надто довго з'ясовували стосунки між собою й не змогли швидко домовитися, щоб діяти злагоджено. Людей врятувало тільки одне: дехто все-таки збагнув, що відсидітись не вдасться. Евоки, жовті унтоніанці, жукачі, щезники тоді ще не були союзниками людства. Вони з'явилися в Сонячній системі, але трималися осторонь. Ненарок сказав, що всі вичікували, незважаючи на альтруїзм та інші чесноти, властиві розумним видам, ніхто не поспішав втручатися. Потім, звісно, виявилося, що всі хотіли підтримати людей. Просто чи не встигли втрутитися, чи не могли. Бо якщо подивитися на всю історію людства, можна побачити лише холодний розрахунок і бажання вижити, жодних милосердя, самопожертви, альтруїзму.
Мишко збагнув, що людяність – це те, чого ми мали би прагнути. Те, що дозволяє якось примирити розум з нашою тваринною частиною. Сашко ж думав, що в чотирнадцятому році їх урятувала не людяність, бо якби тоді люди намагалися поводитись "цивілізовано", їх би тут зараз не було. Адмірал сказав на це: "Взагалі, саме людяність нас і врятувала. Але це окрема розмова, довга й непроста". Потім він сказав, що треба готуватися, бо за кілька годин у низ буде стрибок у Вирій.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. СТРИБОК. БЕЗ ДВИГУНА
Лівий двигун "Стріляного горобця" вийшов з ладу. Капітан віддавав команди, довкола нього розташовувалася команда. Капітаном, звісно, був Ненарок, але Мишко не заздрив йому. Сашко упевнився ще раз, чи всі готові для переходу. Зараз усе було в нормі: клас у повному складі зібрався на містку, вчителі – також. Насправді це був не аварійний стрибок, а звичайнісінький навчальний – плановий, прописаний у розкладі. Усі вчителі були справжньою командою "Горобця" й мали втрутитися, якби щось пішло не так.
Хай і навчальне, але виведення з ладу лівого двигуна вплинуло на можливості корабля. Через мінімальну похибку в обчисленнях траєкторії вони мали шанс вистрибнути з Вирію не біля Марса, а на чотири мільярди кілометрів далі від своєї мети. Мишко мінімалізував похибку і сказав, що можна стрибати. Він сотні разів читав про те, що відчуваєш, коли переходиш у Вирій. Та є речі, до яких, скільки не старайся, готовий не будеш.
Коли стрибок завершився, треба було ще визначити свої координати у Вирії. Пан Оксеник сказав учням, що перший серйозний іспит вони склали. Поки він це говорив, Мишко розгорнув екран і вивчав дані, що надходили з усіх відсіків "Стріляного горобця".