Брати бачили, що сестра не відступить. Вона готова була воювати, але брати доручила їй роль жриці, бо розумілася на травах. Дізнавшись про рішення Свангільд і отримавши відмову, Ерик покінчив з життям, а перед цим промовив: "Най же першою твоєю офірою, жрице жорстока, стане моє молоде життя!". Він прокляв дівчину: "Останньою ж офірою най станеш ти сама, якщо серце твоє пізнає любов бодай і в стократь меншу, як та, що нею було повне моє…".
Брати і Свангільд подалися в невідому країну на теплий південь. Кий сів князем на престолі. Щек воєводою став над військом цілої землі. А Хорив − справедливий і мудрий − став суддею. Свангільд звеліла поставити свій город − городище при храмі Тора біля невеликої річки, яка несла воду Дніпру. Часто Свангільд ходила до лебедів, що їх сотки розмножила при своїм городищі. Дівчина незмінно носила білий одяг, тож люди назвали її дівою Либедь, Лебідь−князівною. У неї закохався князів дружинник − Путятич − Ізмарагд-Святогор, що не лише не боявся глянути на чарівницю, але ж і очі свої назавжди на ній би лишив. Брати вирішили віддати сестру заміж за нього.
Свангільд відчувала, як розквітає квіт її серця. Вже більше не боялася Ерикового прокляття. Кохання настільки захопило її, що коли брати прийшли питати, за ким стануть боги в новій війні, що мала початись, дівчина ворожила і нічого не бачила. Брати відпливли, а Свангільд згадала, як колись радив Щек: "Коли маєш серце стурбоване і кволий дух томить тебе, − найліпший лік − метати стріли". Свангільд взяла свій лук та сагайдак і пішла від храму до затоки. Там було багато лебедів. Вони були такі ж неспокійні, як Свангільдина думка. Свангільдин улюбленець − могутній чорноголовий лебідь, кинув до неба повний туги спів. Дівчина знала: співом розлучається лебідь із життям. Для неї це був поганий знак.
Дівчині привидівся Ерик, і вона два рази вистрілила між дерева, що росли поодаль. Та раптом вона почула стогін Святогора… Лебеді відлетіли, лишився тільки одинокий білий птах, що вже доспівав свою останню пісню. Свангільда вбила своєю стрілою каханого Путятича. Він ще зміг сказати, що йшов до неї на заручини по волі її братів. Дівчина залилася сльозами. Свангільд-князівна злилась із тихою затокою і стала річкою сліз. Коли люди і брати дівчини знайшли тіло Путятича, а по князівні і сліду не було, тоді всі зрозуміли, що стала вона річкою…
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
АСКОЛЬДОВА МОГИЛА
Святовидове капище мали знищити, бо вся країна збиралася стати християнською. Усі жерці мусили вибратися за межі київські, а сам князь Аскольд, він ще охрещений Миколаєм, поїхав у цей день на полювання і навіть не зачекав, щоб Святовидові слуги бодай з двору княжого виступили. Аскольд зі своїми людьми майнув у Звіринецькі ліси, а тим часом жрець Водслав дещо задумав. Жерці почали збиратися, але не складали майна, а натомість лагодили зброю. Триста вершників з варти Святовидової і молоді жерці пішли у Звіринецькі ліси, а Водслав, що тільки він один міг до святині, де Святовид перебував, увіходити, − почав ворожити, щоб князь загинув.
Аскольд "йшов за звіром", і коли лише четверо вірних людей було з ним, на них напала ватага жерців і вчинила помсту. Помираючи, Аскольд усвідомив, що в нього пробита голова, зламані ноги, а груди проткнуті списом. Найближче до князя лежав його улюбленець, юнак Услад. Князь встиг помолитися: "Прийми, Ісусе Христе, душу служебника свого, Миколая. Най Богу офірою за… тих, що не відають, що творять…"
Згодом тіло князя знайшов звіринецький владика Ольма, який з ватагою хлопів закінчував рубати дерево на нові засідки. Побачивши, що Аскольда−Миколая замордовано біля "Слупу" в честь бога Святовида, Ольма вирішив замість того поганського стовпа на межі Святовидових гаїв поставити церкву святого Миколая. Хай стоятиме там на вічні часи, де була пролита чиста кров християнська…
Слуги Ольми зрівняли з землею поганський "Слуп", а на його місці невзабарі виросла церківця "На слупі". Тіло князя ніяк не могли забрати звідти, немов воно вросло у землю. А коли духовенство відспівало князя, лише тоді тіло вложили до труни. Дуб, що над могилою княжою зеленів, назвав люд відтоді "княж-дубом". І звичай не знати з чого виріс: коли друзі в побратимстві "на життя і на смерть словом мінялись", то йшли до потоку під "княж-дуб" і там рукою начерпнувши води, один одному напитись давали, щоб вірність тривала − "На цім світі − і далі!".
Час минав. Ціла Русь-Україна ставала християнською. Однак по лісах ще ховалися жерці і курилися ще поганські жертовники. Одного дня вони спалили збудовану Ольмою церкву, а на попелищі знову виріс чималий Святовидів "Слуп".
У цей час в Києві княжив Мстислав Володимирович. Якось він поїхав з чотирма дружинниками ген на гори, понад Дніпром. Було спекотно, тож князь хотів напитися. Старий дружинник повів Мстислава до місця Ольмової церківці,та там стояв чотирикутний жертовник − стовп. Князя здивував високий дуб, який виріс з Аскольдової крові. А коли він звів свій зір на дуба, побачив ікону Святого Миколая. Мстислав і його люди впали на коліна. Того ж дня князь наказав будувати на тому місці кам'яну церкву. А щоб слуп поганський вже більш тут не відновлювався, бути їй у вигляді стовпа. Ім'я ж їй − Свято-Миколаївська. Сталось це 1113-го року.
ПУТЬ СПАСІННЯ
Базилевсів сестрич Юстиніан залицявся до молоденької придворної дами Анастасії. Дівчина мовчки розпачливо боронилась, а потім втекла у свою кімнату. Анастасія відпустила служниць і замкнулася. Того вечора дівчина вирішила, що більше перебувати у цих палатах не хоче. Вона вирішила тікати, але де б могла скритись? До батьків, у Александрію, нема й думки втікати… А куди інде Анастасія і уявити собі не може… Та й як утікати, коли зазначено кожен її крок, кожне місце й кожну годину, де, як та коли повинна бути Анастасія. Вона помолилася до ікони і взяла в руки Святе Письмо. І тоді перед нею постав план втечі: назавтра припадає 9 вересня, отже в четвертій годині відбудеться зустріч та привітання з нагоди приїзду ігемона та архонтиси Русі, княгині Ельги.
Анастасія вже бачила архонтису, й незвичайна, горда краса володарки русів здивувала зосту. Ельга, чи як називали її − Ольга, не виглядала на старшу матрону, хоч весна її життя була вже давно за нею. Перед Ольгою блідли навіть весняні чари дівочої вроди.
Приїзд Ольги для Анастасії був шансом на втечу. Цілу ніч гарячково приправлялась Анастасія до втечі. А зранку молоденька зоста наказала приправити їй малий човничок. Перевезти її мала молода служниця−бранка Елевтерія. По дорозі Анастасія мала зійти на берег, щоб поклонитись святому старчикові, пустинникові Хрисантові.
Вся Візантія знала пустинника Хрисанта. То був праведний богочтець і чудотворець. Не було нікому дивно, що зоста Анастасія хоче заїхати до нього. І саме вчора приходив до Анастасії вісник від праведного старчика: чабанчук, який приніс їй семилатну рясу Хрисантову. Не зовсім зрозуміла була, що саме побожний старець їй тим дарунком провіщав. Аж коли вирішила тікати, тоді лише зрозуміла, що посилає їй праведник свою одежу, щоб у ній її ніхто не впізнав при втечі…
Анастасія відпливала, а тим часом усі приймали Ольгу. Серед них і молодий Юстиніан, сестрич царів. Йому була байдужа Ольга, він думав про Анастасію. Хлопець думав: чи вже сьогодні має "умкнути" Анастасію, чи почекати, аж сама з волі власної йому скориться? Плакатиме − звичаєм жіночим, як буде замкнена в Юстиніановім палаці.
Тим часом далеко від базилевсових палат красуня зоста вкупі з своєю служницею закінчувала прибирати до похорону тіло праведного Хрисанта, що віддав свій побожний дух тієї ночі. Потім дівчата розійшлися в протилежні боки. Молоденький ченчик, на якого переодяглася Анастасія, поспішив до морського берега, щоб встигнути на галеру, що відпливає до землі Єгипетської. А Елевтерія переодяглася на пастуха і пустилася у вир нового життя. Так і зникли дівчата. І в палаці ніхто не здивувався, що зоста спізнилася з базилевсовими внуками, яких мала привезти до палацу на човні. Серед ночі всю Візантію схвилювала звістка, що розбився човен, в якому вийшла в море Анастасія по царевих внучат. І нікому не впало на думку шукати втікачок.
Анастасія зголосилася на кухарчука в корабельній пекарні й без затримки відпливла в широке море. Так почалася її путь спасіння. Незчулась Анастасія, як перебігли дні її подорожі. Близько була вже Александрія. Усі вважали, що Анастасія − молодий хлопець. Мореплавці сперечалися, як потішити хлопчину, який так добре служив. Якийсь євнух причепився до дівчини, але кухарчука покликали до начальника. Там виплачували найнятим працівникам гроші.
Щойно виступила Анастасія на твердий ґрунт, знову станув при ній подорожній євнух. Дивне було його наймення: Хрисант. Анастасія вирішила не йти до рідного дому, щоб зустріч з батьками не вибила з рівноваги думок її та не розм'ягчила серця. І пішла шляхотна зоста з незнайомим євнухом. Був то александрійський списувач. Повертав з далекої подорожі, куди посилав його найбагатший александрійський продавець книг за рідкісним списом "Одіссеї".
Євнухів дім, де вже чекали на господаря троє вільно-відпущених християн, був недалеко від гавані, званої Кібатос. Там знайшла Анастасія вечерю й нічліг. Євнух розповів, що недалеко звідси діви зібрались в невеличкім монастирі. І Анастасія пішла туди, вибравши повну самітність. А в пам'ять випадкового приятеля, останнього в світі зовнішньому господаря гостинного, прийняла колишня красуня найскромніше наймення "Євнуха Анаста́сія".
По смерті діви Анастасії скромному старцеві, братові воротареві в Лаврі Печерській − Миколі Святоші, явився її дух і попросив, щоб її тіло лишилося і надалі в пустелі, але духові щоб було дозволено чувати над країною архонтиси Ольги, яка, сама того не відавши, допомогла Анастасії вступить на путь спасіння.
ТРИ МАРІЇ
Не піднеслась рука Батиєва на місто Ярославове, бо глянувши на золотий Київ, пожалів суворий завойовник руйнувати красу.