Чахкотіли позаду машини, торохкотіла підвода, два хлопці перебирали педалі велосипедів − та ніхто не насмілився обігнати чудну й повільну процесію, аж поки вона не завернула на цвинтар. Поки Даруся ходила до тата, Іван із псами стояв на брамі, а як Даруся показалася перед ними, пішов Іван углиб цвинтаря. Він викосив мало не пів цвинтаря від трави і бур'янів, а особливо ті могилки, на які ніхто не ходить.
Згодом Цвичок вернувся з мандрів, обвішаний усяким залізяччя. А на ранок зробилася на Дарусиному подвір'ї мало не кузня: Іван клепає-виправляє-чистить-наждачить труби. А по обіді діти почали зносити йому всіляке залізяччя. Вони посортували залізо, а по закінченні роботи Іван купив хлопчакам коржиків, ще й по дримбі вручив і спровадив по домівках.
Та на ранок на Дарусиному подвір'ї почувся лемент. На крики збіглися близькі сусіди і застали таку картину: заспана Даруся, пов'язана кількома хустками, в білій нічній сорочці висунулася мало не до пупа через вікно, а Іван у одних підштанниках кулею вилетів з повітки. А посеред двору лементувала дружина колгоспного бригадира Передерія − Ірина. Поки почалася сварка між Іваном, Іриною та ближніми сусідами, у людські голови вкарбувалася немаловажна (особливо для молодиць) деталь: Іван Цвичок спить від солодкої Дарусі окремо.
Іван вернувся в повітку, одягся і став перед Іриною з вилами. Жінка кричала і сварила Івана за те, що вчора у неї вкрали бильце від залізного ліжка. Ірина назвала Цвичка злодієм. Івана називали по селах Буковини і Галичини по-всякому, але злодієм назвати не наважився би навіть п'яний. Іван зірвав з її голови хустину і затоптав, а Марія вдарила Ірину у плечі. Тоді Іван спитав, де лежало те бильце. Ірина мусила зізнатися, що на смітті. Іван потряс перед нею вилами і вигнав додому. На очах усіх сусідів Цвичок пішов до Дарусі, притиснув її до грудей і лагідно погладив по голові. Він щось шептав їй на вухо. Після цього вона злізла з вікна, закрила віконниці і почала розкладати вогонь у печі.
…Але пригоди із залізом не закінчилися, бо до директора школи прийшов комірник колгоспу і просив дати раду учням, які замість того, щоб шукати по селі металолом і нести його на здачу, понесли тонни металу на подвір'я отих двох дурних − Цвичка і солодкої Дарусі. У кабінет зайшов сільський дільничний Степан, який привів Івана Цвичка наче злодія. Тоді Цвичок пояснив директору, що збирає залізо для доброго діла − хоче Дарусиному татові обгородити могилку. А якщо повезуть його в міліцію, то він там розкаже, скільки комірник краде і де ховає.
А через якийсь час, перебракувавши, почистивши і посортувавши залізяччя, привіз його Цвичок кількома тачками в сільську кузню, до коваля Петра і попросив збудувати огорожу Довбушеві. Коли огорожа на могилу Дарусиного тата була готова, директор школи зняв з уроку п'ять хлопців і відіслав Цвичкові на поміч. І в той день, як Цвичок примудрив на огорожі клямку, Даруся так і переночувала на татовій могилі.
Якогось то дня Марія покликала Цвичка до себе на обору і сказала, щоб ніколи не приносив Дарусі конфет. І навіть не показував. Іван відповів, що знає, бо йому розповіли вже.
***
Біля Дарусі Іван багато говорив, а її переставала боліти голова. Але ж Цвичок є Цвичком: він вроджений для дримби і мандрів. І довго сидіти на одному місці не годен. Поки нема Івана − Даруся розслабається, як розсохла груша на її городі. Усе в хаті більше лежить з уповитою головою, і ватру в печі не кладе. А коли голова її відпускає − стає на хвіртці і чекає. А перед його приходом пов'язується біленькою хусточкою і відкриває навстіж ворота, прикрашені для такої оказії білими паперовими квітами.
***
А одного разу Іван зібрав Дарусю і рушив з нею в дорогу. Коли вони йшли на автостанцію, люди бігли дивитися, бо ще не бачили такого резонансу. Даруся пам'ятала, як вони колись з мамою щодня ходили вранішнім і підвечірковим берегом ріки, в надії позбутися задушливого кашлю, що не давав Дарусі жити. Сусіди сказали лікувати коклюш повітрям від ріки. Тут кашель відпускав їй горлечко, їй було легко, і добре. А далі річки і млина Даруся і не ходила ніколи. Хіба колись давно з Марією один раз у сусіднє село на гробки.
Іван з Черемошного до Кутів віз Дарусю підводами. Під обід − уже автобусом − дісталися Косова. І Цвичок, прискоривши крок, повів Дарусю прямісько в районну поліклініку. Вони зайшли до якогось лікаря, і Цвичок сказав, що Даруся не німа, але не говорить. Молодий доктор був районним інфекціоністом і дієтологом в одній особі. В Дарусину справу він і не думав вникати. Даруся дивилася на доктора великими розумними очима − і йому здавалося, що вона сама його гіпнотизує, а тепер по селах ходить повно циганів і всяких шарлатанів, що дурять людям голови. Невропатолог на той день був вихідний. Отоларинголог − у відпустці. Ото доктор сказав, що Даруся німа. Іван накричав на лікаря і сказав, що сам її лікуватиме.
…А по Петрі через Івана з Дарусею знову стало село з ніг на голову: Варвара розповідала, що вони голі-голісінькі посеред ночі проти місяця у річці купаються і не встидаються.
***
Все було так. Іван зрозумів, що вода рятує Дарусю від хвороби. Однієї ночі він повів її до ріки, сам зайшов у воду і покликав Дарусю. Вони стояли по груди у воді, навпроти одне одного, з витягнутими вперед руками, ніби мали намір кинутися одне одному в обійми. А на березі Іван вгорнув їй ноги і плечі, розчесав руками волосся, розтер руки, а потім носив з довбанки холодну воду, щоб напилася.
А вдома Іван дізнався, що Даруся досі дівка. Він радив їй не знати чоловіків, бо вони можуть образити її, ще й дитину зробити. Тієї ночі з Дарусі таки вирвався чи то стогін, чи виття. Вона німувала чверть століття, аж поки не заговорила під Івановими руками. Грубим, нелюдським, голосом, словами, давно запереченими її язиком і горлом. І тоді Іван заплакав. Зібравши всі свої сили, волю і злість, вона відповіла йому: "І-ва-не…".
Після тої ночі Іван знав, Дарусю можна вилікувати. Як − Іван не знав, але знав точно, що можна. Її все рідше і рідше мучили напади болю. Іноді вона могла навіть усміхатися. Цвичок відмовився від звичних своїх мандрів. Клепав дримби і передавав кимсь на базар у Косів чи в Кути, але сам рідко коли відлучався від Дарусі. Коли Іван ішов до когось на деньку, брав із собою Дарусю.
Та людям було заздрісно дивитися на їхнє щастя. І скоро пішли чутки, що Іван і Даруся в одній постелі з псами сплять, що нечиста сила у них живе…
***
Одного дня викликали Івана Цвичка в сільраду. Голова і міліціонер Степан почали допитувати Івана, що у нього з Дарусею відбувається ночами. Іван довго мовчав, а потім спитав, навіщо він їм здався. Адже нічого поганого нікому не зробив. Чоловік сказав, що їхня влада, МГБ, забрала колись його хату, а маму побила до смерті. Потім Іван сказав, що мусить йти додому працювати, бо йому не привезуть усього готового, як для голови, якому фірами з ферми возять усе потрібне. Почувши такі слова, голова погрозив Іванові, що посадить його на 15 діб. Іван не прикусив язика, а сказав, що розповість про міліціонера, який з револьвером за молодицями гониться, а його жінка самогонку варить з колгоспного цукру… Голова з дільничним почухали потилиці, відпровадили секретарку і стали перед Іваном, як на останній рубіж перед наступом. Вони питали Івана, що він робить з Дарусею вночі, бо влада мусить знати все. "Срати я хотів на таку вашу владу, що під ковдру людям зазирає! А як зачепите хоч словом Дарусю — постинаю вам голови, як псам шолудивим, а хоч би потому зогнив у криміналі…", − відповів Іван.
***
Цвичка забрали на 15 діб у район. Обголили в районі Івана на бубон, дали замість дримби дряпак у руки − і пішов Цвичок замітати вулиці райцентру.
Вже перед відходом додому Цвичок не мав у чому йти, бо одяг його був геть подертий. Та скрізь трапляються добрі люди. Навіть у райвідділах міліції. Сержант, що був наглядачем для арештованого, дав Іванові свій армійський одяг: темно-зелені штани-галіфе із зав'язками круг кісточок, широкий ремінь і таку ж зелену сорочку з блискучими ґудзиками. У такому вигляді Іван з'явився перед Дарусею, а вона відразу зомліла. Поки Іван відливав Дарусю водою і заносив її в хату, прибігла Марія. Вона казала Іванові, що не варто було цього робити, а той не розумів, чого саме.
***
…Напад головного болю тривав у Дарусі від 21 вересня, аж до Покрови. Вона не їла, лиш пила воду із сухарями, на Йвана не подивилася й разу, а вгортати голову давала лиш Марії. Цвичок приводив священика і сільського фельдшера, але ніхто не міг допомогти. А коли Даруся встала після Покрови, то зібрала Іванові речі і відкрила перед ним двері. Дуже тихо вона сказала: "І-д-и-І-в-а-н-е".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
МИХАЙЛОВЕ ЧУДО
ДРАМА НАЙГОЛОВНІША
Матронка з Михайлом недавно побралися і жили тільки вдвох. Жінку у селі називали Михайловим чудом, бо він сам її так назвав на весіллі, коли міцно крутив у танці…
Михайло Ілащук був сиротою: тата привалило дарабою, коли дитині було 12 років, а за три роки по тому й Михайлова мама пішла у глину. Жінки у селі думали, що у неї підночовують шлюбні ґазди, ото й завели до лісу і прив'язали до бука. Жінку з'їли вовки, а винних ніхто не покарав. Після смерті матері Михайло почав служити по людях. Парубкував довго, поки на таку-сяку господарку не склався і ось спромігся на весілля з Матронкою. Вона була з чужого села, на зріст була маленька, завжди мовчала і поводилася тихо. Мала таку довгу косу, що нею тричі обвивала голову. На весіллі молодята-сироти танцювали під мелодію "гора-маре", притиснувшись чолами, і, здавалося, що хочуть наперед переважити чи відсторонити те, що на них чекає в майбутньому.
***
Коли Матронка народила дитину, усі жінки в селі були здивовані, бо ніхто навіть не знав про вагітність. Минула весна, почалося літо. Матронка доглядала дитину і поралася в городі і дворі, а Михайло ходив працювати по людях, бо був добрим майстром. А коли він десь працював далеко, то приходив додому лише на неділю.