Тільки вчителі, точніше, вчительки лютували (казали, одинокий фізкультурник тоді на педраді й спробував стати в її обороні, але якось надто вже глупо йому вийшло, та й яка могла бути оборона?). Ленку раз навіть відправили на районну олімпіаду – з англійської б то, чи що, – а проте якийсь збудний, дражливий дух, видать, крізь неї просочувався, як отой млосно-солодкий, ледве вловний, і тим розпусніший (певно, вважали вони) пах не-інакше-як-материних парфумів, – свербів їм у ніздрях, вступав у кров і темнив на виду: Скальковська, вийди з класу!..
А в дев'ятому, недобувши останньої чверті, вона вийшла вже назавжди. А вслід за нею звільнився й учитель фізкультури – колишній майстер спорту з плавання. З'ясувалося, що в них із Ленцею був роман, цілу ту весну. Хтось їх підстеріг. Звичайно, казала Дарчина мама, в усьому винуваті батьки: тільки глянути на ту матінку, одразу все ясно.
Зараз Дарка вибирає, у чому б піти на зустріч однокласників. Вона бачить себе закляклою в дзеркалі, з вішаком, із якого звисає долі довга шовкова сукня. Вона зробила самозрозуміле відкриття – не можна мати безмежности. І всі наші домагання набути чим побільше – грошей, мужчин, вражень, дипломів, суконь, автомобілів, – тільки жалюгідні, смішні потуги наблизитися до плюс-нескінченности, додаючи до мізерної суми одиницю за одиницею. Треба б якось інакше до того братися, а як?..
…Вони рахували при вході до ресторану, хто не прийде, на кого не чекати. Таке оглушливе першої миті відчуття – гурт незнайомих людей, незвично тихих і сивіючих, і лисіючих (мужчини), і дуже парадово вистроєних (жінки). Коли однокласники перелічували усіх, Дарка нарешті зважилась і спитала: "А Скальковська?" Дарка зрозуміла, що тих, чвертьстолітньої давности подій, насправді ніхто з однокласників не пам'ятає. Невеличка повнява брюнетка з темними, мошком, вусиками, що виявилась Маринкою Вайсберг, сказала, що минулого літа зовсім випадково зустріла на вулиці Скальковську, яка важить тепер 86 кілограмів, така здоровенна цьоха, діжа діжею, тому що їй кололи інсулін, а треба було літій. Дарка думала: "Дорога Ленцю, моя кохана золотонога дівчинко, моя безпутна сестричко з розширеними, як у наркоманки, зіницями, в яких свічками стоять сльози од незмоги вмістити в себе цілий світ – що прийняти в себе всіх мужчин нараз, – що ж це вони говорять про тебе?"
Один з однокласників-лікарів сказав: "Якщо літій, то має бути маніакально-депресивний психоз, а це гаплик, це не лікується, просто треба вже довіку на хімії сидіти". Маринка сказала, що Скальковська мала зірвану вагітність, після чого її покинув чоловік, вони нібито якраз вернулися з відпустки, звідкись зі Швейцарії, де вона плавала в озері під табличкою "Polluted water" і щось там підчепила, якусь заразу, ну, й начебто від того. Псевдо-психіатр, він же Вовка Лясота сказав, що справа не конче має бути в якихось конкретних причинах, в о н и часто й вигадують, і дуже в тому бистрі, а якщо дійсно маніакально-депресивний психоз, то це не психосоматика, це штука органічна, як і шизофренія, наприклад, або так звана епілепсія пті-маль – тут етіологія неясна, проявляється воно тільки з роками, переважно якраз по тридцятці.
Маринка розповідала далі: вона тоді запросила Скальковську до себе, це було близенько. І поки Маринка бігала в гастроном по закуску, Скальковська хотіла спокусити її чоловіка. Німфоманія, ставить новий діагноз Вовка Лясота. Дарка подумала: "Чом не істерія покинутої жінки – а не виключено, що й розвинений із роками стиль легкоприступної, та ще й ота її на око вгадна безборонна ламкість, котру й вісімдесятьма шістьма кілограмами навряд чи затулити і котра багатьом, а надто хлопам, просто бальзам на всі болячки зразу, так що чоловік Маринки зовсім не таким постає в цьому сюжеті біленьким ягнятком".
Згодом однокласники рушили до накритих столів, і Дарка вирішила напитись.
Додому Дарку проводжає Вовка Лясота. В таксі він цілує її в плече під бретелькою сукні й бурмоче щось про своє розлучення. Вдома Дарка ледве поціляє ключем у двері. Лясота тимчасом обернувся на гарячого джмеля й гуде їй у вухо, як від самого восьмого класу боявся до неї підступитись, і облягає її звідусюди важким сопінням і натиском чужого тіла під настовбурченою і вже зайвою тканиною. Ошатна сукня на бретельках непоштиво летить на підлогу… і потім вона лежить каменем, уткнувшись йому в плече, а він питається в неї: "Ти знала, що я тебе любив?.." Вже сповзаючи в сон, вона встигає пригадати, як колись Лясота, сам далеко не з гірших учнів, непомалу був її здивував несміливим проханням допомогти з математики, – єдиний раз, коли могла запідозрити його в бажанні зостатися з нею наодинці, і на цій приємній думці Дарка нарешті засинає.
Прокидається вона вмент, як од поштовху, й зараз же поплавком випорскує з ліжка, в котрому безсоромно, мов одвіку тут прописаний, посапує сплячий мужчина. Кутаючись в остиглого чоловікового халата (коли той ідіот нарешті забере свої речі?), вона йде на кухню, де світне табло показує пів на четверту. Дарка стенається од плачу: нащо ж, нащо це все, навіщо воно здалося, Господи, і за яким хріном таке життя? І цей жаль, живий і пекучий, за всім тим, чим ми так і не стали, і вже не станемо, ніколи. Промокнувши очі пальцями, вона сягає по цигарки на столику, чиркає сірником, і так, стоячи серед кухні з запаленою цигаркою в руці, здається собі більшою за темряву. О'кей, підіб'ємо бабки, і що ж ми маємо?.. Сяке-таке ім'я в своїй галузі, сяку-таку матеріальну незалежність, наскільки це взагалі можливо в наших умовах, і дві монографії, і один вузівський підручник, і два розлучення, і почесне членство в трьох західних академіях, яке лайна варте, але для некролога згодиться. Е la nave va. Show must go on. За яким бісом?.. За яким бісом потрібно було, щоб із них двох вижила саме вона?..
І тут ця огида до себе, ця нудота. Даркою нарешті по-справжньому доглибно стрясає, тобто її вивертає. Вона вивергає з себе вчорашню вечерю, і себе при тій вечері, і ніч із Вовкою Лясотою, всі недоперетравлені житейські бруди, трупний яд від останнього шлюбу, всі скандали, і відворотно принизливі порахунки, всю накопичену відразу до себе і світу, – аж до дна, до вишкреблих послідків, до дитинства, щоб стати стерильною, чистою й незворушною.
Потім вона довго, ретельно миється й чистить зуби, а коли виходить із ванни, у вікнах вже починає сіріти. Вовка Лясота лежить у її ліжку. З Дарчиною появою він усміхається – трохи переможним мужиком після вдалої ночі, а трохи й тим хлопчиком, який колись давно підступився до Дарки на перерві й, дивлячись повз неї й шаріючись, тільки не щоками, а чомусь вухами, попросив розтлумачити йому як-небудь після уроків контрольну з математики. Чого вона, до речі, так і не зробила. І щойно тепер Дарка розуміє, що не може просто в живі очі сказати йому: "Забирайся", – принаймні не зараз. Не може перевести на іншого цей страшної ударної сили струмінь нічим не прикритої, цілком байдужої до людини, суті життя, залишаючи людину віч-на-віч із речами-як-вони-є. А не можна її там залишати. Ніхто не заслуговує на такий жереб.
Бодай цим розумінням вона завдячує Ленці. Бодай цим. "Вставай, – каже Дарка до Вовки Лясоти найбуденнішим у світі голосом. – Будемо снідати".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу