Іван Семенович сказав, що він її старий знайомий, навіть не знайомий, просто колись знав її. Ще в юнацтві, ще на Таланськім заводі. А тепер, може, й не пізнав би, та як побачив її ноги... Актриса вийшла з-за занавіски схвильована. Та тут її покликали виступати, і вона сказала Івану Семеновичу чекати її після вистави коло акторського під'їзду...
Іван Семенович уже не пішов у залу. Він кружляв під театром, злий на самого себе, тамуючи в собі бажання тікати додому. Але він хотів принаймні загладити свою ідіотську поведінку! Вдертись до незнайомої жінки – невідомо навіть за яким чортом! – і такого дурня удати. Орловець зайшов до пивниці. І що більше пив, то все спокійніше йому ставало. Коли вийшов з пивниці, в театрі вже гасили світло. "Спізнився", – подумав, скоріш зрадівши, ніж жалкуючи, й зараз же почув грудний переливний сміх Завадської. Йшла від театру з Іваном Скориком. Та коли підійшов Орловець, вона попрощалася зі Скориком і рушила додому з ним.
Орловець вибачився за свої слова, а Завадська сказала, що не ображається, бо розпитала про нього у Мюфке. Орловець повів актрису на вулицю Німецьку і, не поспішаючи, задумливо, мов самому собі, оповідав їй за юнацтво своє, за Таланський завод і – вже хвилюючись трохи – про день той, як гойдав її, в синє небо підносячи. Слухала мовчки, інколи скоса на нього поглядаючи, а коли скінчив, уронила задумано: "От бачите – які ми... знайомі... Давні знайомі". І не розпитувала більше.
Коло маленького двоповерхового будиночку спинившись, прощалася і сказала, що живе на другому поверсі, у помешканні номер чотири. Іван Семенович поцілував її руку в рукавичці і сказав, що якось зайде.
IV
Кілька днів Орловця мучили нескінченні і невиразні думки, від яких рятувався роботою. Та все одно був неуважний, не чув, про що йшлося у доповіді Писаренка, яку він виголошував. Писаренко говорив то голосніше й тонше, то зовсім шепотом. Іван Семенович не міг пригадати, чи завжди так промовляв Писаренко, чи оце недавно почав... Як же це так? Писаренко ж з усіх товаришів найближчий йому, друг, можна сказати... Як же не знає Іван Семенович його маніри... звички його?.. Орловець згадав, що знає лише анкетні дані Писаренка, а як людину зовсім не знає. Орловець поглянув на інших товаришів. Що він знає про кожного з них? Ні, не так: чи знає він хоч одного з них так, щоб міг сказати йому все, щоб міг удатись тепер до нього – хай порадить і допоможе? Іван Семенович підвівсь і, уникаючи здивованих поглядів, вийшов на коридор.
Виголосивши доповідь, Писаренко вийшов до Івана Семеновича. "Ти що, чекаєш кого?" – спитав він, стаючи поруч, коло вікна. "Ні", – задумано відповів Іван Семенович, пригадавши, як вони з Писаренком стояли на допиті в денікинській контррозвідці, в Полтаві. "Чи, може, тебе доповідь моя цікавить? Ти ж усим починаєш тепер цікавитись, навіть співачками..." – спробував пожартувати Писаренко, сам ураз зніяковівши, коли побачив, як зблід і розгубився Іван Семенович. Писаренко сказав Івану, що він став якийсь чудний, перетомився мабуть, то хай заходить до нього, поговорять.
Іван Семенович вдягнувся і вийшов на вечірню вулицю. Думав, що треба місяців зо два відпочивати, лікуючи нерви. А головне – взяти себе в добрі шори, – це ключ до всього. Та раптом він зупинив візника і сказав везти його на Німецьку.
Вікна Завадської на другім поверху світилися. Його зустріла покоївка. Побачивши себе у дзеркалі, подумав, що давно треба було б купити нове пальто; вже ніхто не носить таких бекеш, критих солдатським сукном. Та й взагалі треба доглядати себе... Бач, як позаростали щоки. Покоївка допомогла Іванові Семеновичу повісити його бекешу поруч кількох на доброму хутрі пальт.
У кімнаті, куди його відвели уже сиділо товариство: Звірятин, пишна білявка, інженер Сквирський, який попивав горілку. Завадська – смуглява жінка, що, ласкаво посміхаючись, наближалась до нього, видалася йому зовсім іншою, як уявляв, а чи краща – не знав; але ж не скидалася вона ні на ту, що в театрі, а ні на ту, що на гойдалці була.
Звірятин представив Івана Семеновича. Той уклонився й сів коло дверей. Біля каміна сиділи ще три чоловіки: Скорик, Ієронім Трьохсвятський – музичний критик і теоретик, і горбань – відомий композитор Мурів. Іван Семенович пригадав розмову цієї трійці у театрі.
Завадська почала розпитувати Орловця за оперу, чи сподобалась вона йому, але він сидів, низько схиливши голову й, видимо, зовсім її не чув. Утома й біль мішалися на його обличчі. "Ви не сердьтесь на мене, –промовив він нарешті винуватим голосом. – Я не знав, що у вас таке товариство..." І, взявши з близького столика якийсь альбом, він почав машинально його перегортати.
Господиня підійшла до Сквирського, а білявка, стурбована, що не тільки загальна розмова не в'яжеться, ба й Звірятин не прихилявся більше до неї, сказала, щоб Мурів і Сквирський закінчували свій диспут. Звірятин пояснив Орловцю, що розмовляли усі про кохання і пристрасть, а товариш Мурів висунув надзвичайно цікаве твердження про надклясовість кохання, бо пристрасть дуже часто вибухає між особами різних соціяльних класів, навіть ворожих. "Але ж що саме розуміти під коханням…", – хотів щось сказати Сквирський, коли Мурів раптом запитав Івана Семеновича, що він скаже на це, адже може робітник, ну пролетар взагалі, почувати пристрасть до буржуйки? Ну, просто хотіти її, як жінку? Може! Звичайно, може. А раз так, то чому ж ця пристрасть не може – при певних умовах – вирости в кохання?
Звірятин підтвердив, що Орловець має розв'язати це питання. Іван Семенович спохмурнів. Цей опасистий, добре годований спец, з манірами лінивого поміщика, дратував його. Він прикусив губу й ступив крок до Звірятина. Той теж підвівся і спитав: "Чи могли б ви, Іване Семенович Орловець,чистої води пролетар, закохатися в Ірину Едуардівну Завадську, буржуйку й дочку буржуя?". "Ах, так? Так от ви як? Жартуєте, добродію! Хе! Ви ж на собі знаєте, що почуває пролетар до буржуя, – те, що й буржуй до нього! Вони або ненавидять один одного, або ж... зневажають", – кинув він і, круто повернувшись, пішов з кімнати.
Орловець поспіхом вдягав бекешу, за ним вийшла Завадська. Він вибачився, а вона сказала: "Який ви дикий, ах, який дикий!" Сквирський теж підійшов і сказав, що піде з Іваном Семеновичем додому. Коли вийшли на вулицю, інженер спитав: "Ну, як вам все це?" і взяв Івана Семеновича під руку. "Яке дивне життя", – сказав Орловець. "І здебільшого – зле". – "Буде краще". – "Краще? – позіхнув інженер. – Ви вірите, що коли зрівняти людям пайки, то життя їм покращає? Полегшає – так. Але чи покращає... не знаю".
Сквирський говорив, що треба вміти жити. "Треба вчитися жити! О, наука жити! Яка це складна, прекрасна й, на жаль, невідома наука! Люди жити не вміють!" – запевнив він Івана Семеновича, дихнувши на нього горілчаним перегаром. "Люди вміють будувати собі житло, але будувати своє життя... Хе! Вони воліють існувати…" Сквирський схопив Івана Семеновича за руку і потягнув до себе додому.
V
Сподобалось Іванові Семеновичу, що живе Сквирський у малому завулкові, де в глибоких незайманих заметах тільки вузенькі тропки протоптано; і не в будинку на вулицю, а в дворі, в двоповерховому флігелі дерев'яному.
Іван Семенович пригадав всю сцену в Завадської. А все Звірятин винен!.. Коли б не він, не вибухнув би Іван Семенович, та ще грубо так, немов сп'яна... Але ж дратує він Івана Семеновича, немов підозрюючи, що діється з Іваном Семеновичем. Та Орловець і сам нічого не розумів, лиш думав: "Кручусь, мов та тріска у вирі..."
Іван Семенович не хотів заходити до Сквирського: про що серед ночі розмовляти йому з цим напідпитку інженером, з ким за три роки він, здається, й разу на розмову не став. Та, замість повернутися, зайшов у помешкання. Десь чувся плач дитини, і Сквирський пояснив, що це в його сусіда Мюфке дитина плаче...
Сквирський сказав, що Завадська розповідала йому про свою зустріч з Іваном Семеновичем. "Так він знає!.. Може, всі вони знають?" – зовсім в іншому світлі уявив Іван Семенович останню сцену в співачки. Інженер дістав карафку з горілкою. Орловець випив одну чарку, а інженер цідив чарку за чаркою. Сквирський говорив, що люди тепер мало розмовляють. Всі хапаються за життя, немов боячись, що не встигнуть його пізнати, не вистарчить їм на це часу. Не розуміють, дурні, що тільки розмови дають їм змогу брати від життя все, що можуть узяти, все, що їм потрібне! Інженер запитав Івана Семеновича, чи не хоче він розмовляти, наприклад, про себе. Орловець сказав, що інженер забагато п'є. "Кожен з нас не вміє і боїться говорити про себе. Соромиться навіть. Де ж пак! Особисте життя... Така делікатна тема..." – сказав Сквирський. Він говорив, що коли людина хвора, то не соромиться звертатися до лікаря, а коли упаде якась недуга в особисте життя, то не хоче про це розмовляти. "У мене немає недуги! Розумієте? Да..." – не знайшов більше слів Іван Семенович, наливаючи собі. "От будуємо ми з вами, товаришу Орловець, усякі машини, весь свій досвід і велику науку застосовуючи... Радимось про всяку дрібницю... спільними силами... а хіба ж збудувати особисте життя – це так просто, що ні ради, ані науки не потрібує?" – питав Сквирський. Орловцю починала набридати воркотнява інженерові.
Сквирський говорив, що треба уважніше ставитися до особистого життя: людина живе раз, а що ж вона з того життя робить? Раз живе, а хапається жити, поспішає, захлинаючись... Замість спокійно вибрати з життя тільки те, що справді тобі потрібне, отже, й щасливим тебе може зробити, кожен хапає все, що трапляється йому на шляху... Ну, а потім драми, звичайно... А найбільше – трагікомедії...
До них прийшов Мюфке, волохаті ручки свої потираючи. Вклонився обом, але ж здивування не виявив, немов була це звичайна річ: нічна розмова коло карафки. Сів у кутку й тільки промовив, що Сквирський – філософ, слухатись його – всім би щасливими бути!
Інженер говорив, що в коханні яскравіше, ніж де, виявляється, як невміло, як по-дурному будують своє особисте життя всі люди. І саме кохання найменше хочуть вони вчитися з різних причин: хтось сприймає його, як "святая святих", як поезію, як щось ірреальне, для інших – це щось надто елементарне, чому не варто віддавати багато уваги...