Зовсім поруч пролягали морські шляхи до Аттіки, Італії і Азії. На заході лежав острів Кріт. Юнак оповів рибалці та його дружині про своє горе. Дід вирушив до Кріту, щоб продати в'ялену рибу, а коли повернувся, то мав новини: купецька монорема зупинялася у порту на пів дня, а потім попливла на схід. Дід гадав, що в Антіохію або Тарс, бо там великі невільницькі ринки…
Після довгих роздумів старий рибалка допоміг хлопцеві влаштуватись матросом на велику трирему, що прямувала з вантажем тканин та оливкової олії до Тіру.
За тиждень Ісідор був уже в Тірі. Розпитував у порту про монорему. Ніхто не бачив у Тірі такого корабля. І тоді хлопець рушив до Антіохії. Усілякими правдами й неправдами пробирався він прибережними шляхами, то приставав до невеликих груп християн, які несли від селища до селища, від міста до міста благу вість про настання царства небесного на землі, то знову йшов самотній. Християни намагалися торкнутися його душі словами втіхи і заспокоєння. Ісідор говорив християнам, що вірить лише в добро людського серця, бо і їхній бог, і його еллінські боги мовчать, коли потрібна допомога.
Ісідор дістався Антіохії і за кілька днів довідався, що прекрасна блакитноока еллінка була продана кілікійцями горбатій сірійській перекупці Саліні, а від неї її забрав тиран Пальміри за незліченну силу золотих. Хлопець рушив до Пальміри гірськими пустельними стежками.
Місто зустріло його велелюддям і схвильовано-урочистим гамом. На майдані товпилася юрма, посередині височів поміст з клітками, а в них шаленіли чорні пантери. Ісідор побачив Гіпатію. Хтось гукав, що дівчина – вбивця тирана, але хижаки не зайняли її! Боги дають знак, що вона не винна! Звільнити! Ісідор кричав разом з усіма, тиснувся до помосту, п'янів від муки і безсилля. Гіпатія стала на коліна, і юнак бачив, як катівська сокира піднялася над нею. Древко списа вдарило його в груди, погасило свідомість. Тисячонога юрба накотилася, зім'яла під себе, поглинула у криваве, безжалісне чрево…
ПУСТЕЛЯ
Ісідор розплющив очі і виявив, що він у пустелі. Хлопець лежав скулений в глибокій корзині, підвішеній до спини верблюда. Хтось схилився над Ісідором і сказав, що хлопця врятував випадок. Їх караван проходив майданом міста. Там когось страчували. Юрба вже розійшлася, було багато задушених. Вони оглянули трупи, Ісідор ще дихав. Вони взяли його з собою.
Незнайомець і його друзі назвалися синами гнозису. Вони пізнавали суть цього світу і прагнули до втаємниченого кореня справжнього буття, до Великого Гнозиса – великої повноти, духовної Плероми, де панує велика єдність. Туди вернеться лише той, хто відсахнеться світу, створеного деспотичним творцем, богом зла.
Чоловік розповів Ісідору про священний гнозис. З правіку існує, є, не припиняється й не виникає Єдине Нероздільне Життя, Всеосяжна Повнота. Є в тій Повноті багато сутностей, і кожна з них – вільна. Сутності можуть бути або не бути в тій єдності. Повнота не щезає, якщо навіть одна з сутностей виходить з неї. Коли з Плероми відійшла свята Софія, мудра сутність Материнства, яка не вдовольнялась повнотою, даною од віку, стіна Плероми замкнулася за нею. Софія опинилася самотня серед хаосу і породила того, який став її першим сином і мужем. Його воля, виявлена в слові, збудувала світ. І жахнулася Софія, побачивши цей світ, бо збагнула свою помилку: світ, народжений неповнотою, не може стати гармонійним. Так народилася сила-силенна світів, істот, людей, які несуть в суті своїй порок неповноти і прагнення до Плероми. Заплакала Софія горючими слізьми, збагнувши своє падіння, але Плерома не прийняла її, бо міст єдності було перервано вільною волею Софії. Син Софії замкнув цей світ у невимірну в'язницю, з якої відтоді не могла врятуватися жодна душа… Останній Син Софії прийшов у світ, проклавши міст від царства бога зла до сяючої Плероми. Кожен може стати на нього і рушити до країни Волі, але не просто пройти над безоднею – треба зректися всього земного, всього ілюзорного.
"Я хочу знати істину", – сказав Ісідор. "Ми відкриємо тобі таїну буття. Твої крила відростуть. Ти – син духа, якщо так швидко відчув вітер істини…" – обіцяли йому.
ПРИМХА ДОЛІ
Піл час страти до матері покійного володаря підійшов багатий мандрівний гість – розкішний індуський магараджа. Його слуга сказав жінці, що великий володар Аріаварти магараджа Хара-дева пропонує викуп за жінку, засуджену до страти. Володар пообіцяв суму, яку тільки захоче правителька… Так Гіпатія стала власністю магараджі. Дівчину посадили у закритий паланкін, укріплений на спині верблюда. Якась старенька жінка доглядала її. Згодом з'явився магараджа і лагідним голосом досить чистою грецькою мовою сказав, що вона поїде з ним до прекрасної Індії.
ШУКАННЯ В СОБІ
У пустелі Сінай, де шукали шляху до бога тисячі християнських аскетів, знайшли собі притулок і сини Гнозиса, супротивники ветхозавітного бога. Сюди прибув і еллін Ісідор, врятований гностиком Коліоном. Кілька днів та ночей Ісідор спочивав, думав, блукав поміж непривітних скель, намагався віднайти сам в собі рівновагу для того, щоб жити, мислити, відчувати. Для Ісідора все позаду було зруйновано, обезцінено, втрачено, отже дух вимагав нового розуміння і шляху.
На п'ятий день Ісідор зустрівся з синами Гнозиса. Окрім Коліона, довкола вечірнього вогнища зібралося ще кілька духовних братів. Серед них був сивобородий велетень, худий й мовчазний. Він спитав Ісідора, що той хоче. Хлопець сказав, що хоче дізнатися правду про себе, про світ. Навіщо він, звідки й куди? Він мав батьківщину, батька, кохану, надії й мету. Та все зникло. Хто врятує його душу, його розум від безнадії? "Ти сам", – сказав сивобородий і додав: "В серці людини – зерно вічності. Але всяке зерно можна знищити недбалістю або добути з нього багатий врожай".
Сивобородий говорив, що цей світ – незаконне породження сил зла. В цім світі змішані добрі й злі серця. Велика Софія дарує світові свою любов, тому є квіти, ніжність, краса неба. Якби не її жертва, люди б захлинулися в бруді й ненависті, що їх посіяли жерці земного бога та їхні слуги… Жерці язичества і християнські єпископи посіяли отруйні зерна нерозуміння в душі людей. Плерома не може вторгатися в долю земних створінь. Пташка повинна сама зростити крила для польоту і прагнути вгору. Чоловік говорив: щоб добути волю, треба, залишаючись тут, на землі, відмовитись від неї, від її принад. Жінка, багатство, насолода – все це кайдани. Шукай в собі, думай, зупиняй потреби тіла й нижчої душі, збагни, в чому їхня сила чи безсилля. Пошук може тривати навіть все життя. Але мета – чудова. Таких шукачів мало, їх ненавидять жерці ветхозавітного бога Єгови, їх переслідує церква, яка прагне земної влади і поклонів, але вони відкидають принади князя світу, як відкинув їх у пустелі славетний син Софії.
Ісідор прислухався сам до себе, намагався віднайти в душі своїй місце для нових, нечуваних вражень та ідей. Серце горіло прагненням небувалих здійснень і остерігалося чогось. Кинутись наосліп до нових обріїв? А може, там, за ними, знову безодня і болісні розчарування? Проте що йому залишилося робити?
СТІНА ДЕМІУРГА
Ісідор кілька вечорів слухав синів Гнозиса, а потім поселився у печері. Сивобородий наказав йому не вертатися, поки не осягне певного ступеня. Ісідор поставив перед собою питання: "Хто я? Навіщо живу і що таке моє життя?" Дуже швидко юнак збагнув, що не так просто мислити, що треба навчитися володіти думкою. А для цього, може, треба віддати ціле життя.
Довго еллін лежав і сидів у печері. Тіло втомлювалося, жадало руху. Хлопець виходив з печери і сідав на камені проти зоряного неба. Втомившись від дум, Ісідор заповз до печери й заснув. І побачив він у сні тепле, ласкаве море і тремтливу постать Гіпатії – натхненної дівчинки. Ісідор біг за нею в таємній надії спіймати її, але не міг догнати подруги.
Хлопець шукав їстівних коренів і зрозумів, що найбільше прив'язує людей до життя їжа. Чи не тут корінь протиріччя? Ісідор вирішив розпочати тривалий піст і уважно стежити за внутрішнім станом духу.
Перший день пройшов у роздумах, спогадах. В одній ущелині він надибав старого ченця-християнина у подертій одежі, брудного. Чернець сидів біля печери, ридав, заклинав невмолимого бога простити його. Ісідор подумав, що ніякі боги не слухають ні молитов, ні прохань. Хлопець заговорив з ченцем. Чернець питав хлопця, чи він вірує у Ісуса Христа. Ісідор сказав, що він в пошуках, а притулок йому дали сини Гнозиса… "Сини Сатани! – скрикнув чернець, зловісно посміхнувшись. – Бідний хлопче! Тікай скоріше з гадючого гнізда…" "Але вони не навчають нічому поганому, – здивувався Ісідор. – Відречення від світу, любов…" Чернець сказав, що світ створено добрим богом. "А як же тоді зло? Муки? Кров і наруга? Смерть і рабство?" – питав хлопець. Чернець відповів, що це діяння Сатани, і люди спокутують гріх Адама і Єви. Ісідор спитав, чому ми мусимо спокутувати їх гріх. Чернець відповів, що Адам – то не один чоловік, то все людство. Тут, на землі, лише тінь. А душа – в бога. Він судить її добрі й злі діла, але хоче, щоб ми вибрали шлях добровільно. Ісідор спитав, чого чернець благає в бога. Той відповів, що просить рятунку, спасіння, і рятунок в тому – щоб бути з богом, але ніхто не знає, що приготував Господь вірним своїм… "Отже, лише віра?" – "Так, віра і смирення" – "А докази?" – "Докази? – спалахнув чернець. – Хіба дитина питає у батька докази, коли він її веде до рідної хати? Ні, дитина вірить батькові!" Тоді Ісідор сказав, що батько не дає скривдити дитину, годує, дає дах над головою. А людина на землі безпритульна, голодна і нещасна. Чернець сказав, що то брехня, бо бог приходить. Він послав сина свого єдинородного Ісуса Христа, щоб проголосити настання царства божого. "І люди вбили його, – підхопив Ісідор. – І батько не міг оберегти його від лютої смерті? Невже була потрібна Голгофа?" – "Була потрібна жертва, найвища жертва, яка б викупила людей з полону гріха". Ісідор сказав, що це жорстоко, його серце бунтує, заперечує. Всесильний міг би знайти інший шлях. "Ми вільні. В свободі падаємо, в свободі повинні піднятись", – сказав чернець. "Яка там свобода? Я чув твої крики здалека.